Купальниця - Страница 1

Ви ніколи не думали про те, як герої ваших улюблених книжок, написаних сто-двісті років тому, поводилися б у сучасному світі? Здається, популярна українська письменниця Галина Вдовиченко подумала про це раніше за вас. Її новий роман «Купальниця» – блискучий римейк на літературний дебют легендарного американця Теодора Драйзера «Сестра Кері». І нехай ці дві книги розділяє понад століття, історія простої української дівчини Кароліни Кужвій, сестри Роберта Кері, ненав’язливо нагадує усім нам про прості загальнолюдські цінності. А вони за, здавалося б, поважну часову і ментальну відстань, не змінилися. Між рядків у «Купальниці» читаємо про вічне: любов, дружбу, взаємопідтримку… А найголовніше – про те, що кожен із нас є господарем власного життя і творцем власної долі!

Роман Галини Вдовиченко «Купальниця» – легка і водночас глибока «жіноча» розповідь про сучасну українську Попелюшку, яка, тільки-но закінчивши школу, виривається із лещат сірих та злиденних провінційних буднів і їде підкорювати столицю. Такі дівчата зустрічаються нам щодня. Вони живуть із нами по сусідству, ходять тими ж вулицями і їздять тим же транспортом, що й ми. Проходячи повз, ми рідко замислюємося, що для кожної із цих дівчат життя приготувало окрему круговерть, простелило окрему стежину. Стежину до щастя і здійснення мрій. Але чи гарантують здійснені кар’єрні амбіції просте людське щастя?… Недарма мамі головної героїні «Купальниці» ворожка прорекла: одна твоя дитина буде щасливою, а інша – знаменитою…

У сучасній українській сестрі Кері чимало жінок впізнають себе – таких сильних, незламних та цілеспрямованих. І в чоловіках головної героїні роману вгадуються супутники нашого життя. Щодо останніх мушу визнати: «На жаль…» Ще вчора він був готовий покласти до її ніг увесь світ, а нині – цілковито збайдужів. Його Всесвіт – домашні капці та монітор комп’ютера. І в цьому Всесвіті більше немає місця для коханої жінки… Галина Вдовиченко у своєму новому романі майстерно виписує найтонші грані у відносинах між чоловіком та жінкою, які не зуміли втримати біля себе найголовнішого…

Чотири попередні романи обдарованої і «плодовитої» письменниці Галини Вдовиченко, яка більшу частину свого життя присвятила журналістиці (працює заступником головного редактора щоденної газети «Високий Замок»), зайняли власну поличку у великій шафі новітньої української літератури. Особливо у шафі жінок-книголюбів. Літературний дебют авторки «Пів’яблука», який у конкурсі «Коронація слова – 2008» здобув номінацію «Вибір видавців», а згодом став однією з «Найкращих українських книг – 2009» (за версією тижневика «Кореспондент»), недарма «охрестили» українським аналогом відомого серіалу «Секс і місто». Успіх чатував і на другий роман Вдовиченко «Замок Гербуртів» («Тамдевін») – книга здобула першу премію «Коронації слова – 2009». А наступний твір «Хто такий Ігор?» – спеціальну відзнаку «Гранд-Коронації слова – 2010».

У 2011-у світ побачив ще один роман Галини Вдовиченко – «Бора». Із цієї книги розпочалася співпраця письменниці з Книжковим Клубом «Клуб сімейного дозвілля». Роман потрапив у п’ятірку фіналістів поважної літературної премії «Бі-бі-сі – 2011». Минув рік – і успішний авторсько-видавничий тандем пропонує читачам «Купальницю». Це ще одна книга Вдовиченко про те, що щастя ходить зовсім поруч. Вхопив за хвоста стрімкого птаха гармонії – і лети з ним на крилах позитиву й оптимізму. Керуй своєю долею, віртуозно оминаючи ями і не засмучуючись через всюдисущі затори. І, що важливо, не гнівайся на життя, бо його режисером є ти сам. У 1900-у про це писав класик, американець Теодор Драйзер. А у 2012-у про це написала наша сучасниця, українка Галина Вдовиченко. Впевнена, Драйзер, прочитавши роман своєї послідовниці, засмутився б хіба що через той факт, що люди так і не навчилися бути уповні щасливими…

Галина Гузьо

Усі навколо – випускний, випускний. А Кароліні до тієї метушні байдуже. Хай собі інші урочисто переступають уявну життєву риску. Велика подія! Парад суконь та зачісок, хизування із фінішною стрічкою на грудях… Її випускний не цікавив: атестат до рук – і бувай, школо! Нехай однокласники самі святкують прощання з дитинством, а вона з ним вже попрощалась, ще того дня, коли остаточно вирішила їхати до брата в Київ, хоча її туди ніхто й не кликав.

Був цілковито буденний день, оповитий туманом; липка волога тулилася до вікон шкільного автобуса, не даючи можливості побачити щось за склом, а лиш відчути звичний спуск і кількасекундну затримку, коли мотор загарчав, колеса ковзнули, забуксували в багнюці, але помаленьку виборсались на рівний шлях. Саме там, у найнижчій точці дороги, яку Кароліна долала двічі на день, остаточно й сформувалася думка: швидше б атестат до рук – і одразу до Києва, подалі від Висічі, подалі від усього тутешнього – до Роберта. Хоче він того чи ні.

Про те, що Кароліна не збирається на випускний, мама знала давно; погодилась із цим, почувши від доньки вагомий аргумент: не треба шукати грошей на застілля та сукню з туфлями. Але тепер, коли атестат з посередніми оцінками лежав на столі, а донька збирала речі, мама завмерла перед телеекраном, знічена й байдужа. Тільки тут і можна було її побачити без роботи, але, зосереджена на своїх думках, вона зараз нічого не бачила перед собою.

Гуркіт посуду з кухні порушив гнітюче мовчання. Щось вдарилось об підлогу – судячи зі звуку, важке скло – не розбилось, закрутилося дзиґою, але й одразу потому щось легке й крихке, склянка абощо, дзвінко вистрілило, розлітаючись на друзки. Мати зітхнула. Батько вилаявся. Зайшов до кімнати, шкутильгаючи сильніше, аніж зазвичай. Знову йому коліно запалилося.

– Може, залишишся? – запитав, притискаючи правою рукою до грудей закривавлений рушник.

Залишитись у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ніхто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала – ще до того, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирішила їхати до брата, – ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси. Якщо на її долю випало народитися тут, то принаймні тепер вона сама вирішуватиме, де жити далі.

Хтось колись дав назву Висіч тим висілкам серед лісу. «З дому висікли, а тут прихистили», – казали люди. Одні запевняли, що та назва – давня. Мовляв, свого часу хтось відокремився від панського маєтку і поселився «на висічі». Інші казали, тут нічого не було до 70-х років минулого століття, а тоді в цій місцині організували військовий радгосп, побудували три відомчі будинки – триповерховий та два двоповерхові – запросили людей на роботу, і почали сюди з’їжджатися ті, кого «з дому висікли», хто з різних причин не мав, де жити. Ось тоді Висіч і утворилася. Багатоквартирний хутір серед лісу.