Кровна мста - Страница 17

Вони сиділи у Тмутаракані й нічого не знали, не хотіли знати. Своїх справ було доволі. З Русі тільки вісті долинали різні про братовбивства, війну, про те, як чужі вої роздирають рідну землю. Мирослав із Вуєм стримали тоді гарячого князя свого Мстислава, не дали, аби втягнув землю тмутараканську, що стала за ті роки рідною, у війну братню, криваву. Боярин добре знав і Ярослава, і Святополка. Обидва були владолюбні, мудрі, відважні й хитрі, вони навіть батькові своєму – великому Володимиру – коритися не бажали. За кожним із них стояли великі й малі боярські роди, які хотіли бачити їх на великокняжому столі. За Ярослава стояла земля новгородська, а також варяги, за Святополка – король польський. Сила в обох немала, от вони й зійшлися у смертельній січі. Та на руках Святополка була кров братів, тому Господь відвернувся від нього і перемога дісталася Ярославові. Принаймні, ще донедавна Мирослав був у тому впевнений. Все перемінили сіверські посли, що принесли лист князю від брата його Судислава. Невже є правда у його словах і окаянний не Святополк, а таки він – кульгавий Ярослав?! Якщо тому є правда, то Мстислав не міг просто так цього залишити. Братовбивця не має права сидіти на батьковому столі. Одначе якщо ті слова й не правдиві, якщо посли брешуть, то коло князя київського чорною гадюкою в’ється зрада. Вона загрожує не лише Ярославові, а цілій державі. Мирослав мусив розплутати той вузол. Тільки він, бо князь Мстислав не довіряв так нікому, як йому.

Вої гнали коней невпинно, аж ті покрилися милом. Часу на перепочинок не було, адже погоня могла наздогнати в будь-яку мить. Сокол мчав попереду, роздивлявся навколишній степ, щоби не наткнутися на інший загін степовиків. Мирославові зуміли зупинити кровотечу, але рана була досить глибока. Він кілька разів втрачав свідомість, на виду був блідий. Вадим ще якось у сідлі тримався. Вої кожен вели за собою по кілька коней. Коли хтось бачив, що кінь під ним стає слабнути, то перестрибували на іншого й гнали далі, не зупиняючись. Печенізькі степові коники хоч і не були досить швидкі, проте витривалі. Втікачі лише двічі за день давали їм короткий перепочинок і можливість попити води з ріки. А тоді далі й далі мчали вершники, то переправляючись через степові річки, то плутаючи сліди, аби збити з пантелику погоню. Вої вже валилися з сідел, однак страх перед печенігами гнав їх все далі, не давав зупинитися.

Під ніч доїхали до великого лісу й тут вирішили стати на відпочинок. Печеніги були вже не такі страшні, тому що в лісі можна було сховатися, та й перепочити потрібно було і коням, і людям.

Мирослава поклали обережно на розстелені попони. Волос спробував розрізати його одяг, щоби знову оглянути рану, одначе боярин стримав його, стиснув за руку.

– Поклич усіх.

Волос зрозумів, обернувся. Вої кожен займалися своєю справою, одначе краєм ока спостерігали за Волосом. Кожного хвилювало питання, чи виживе їх боярин. Вони згуртувалися біля Мирослава, посідали навколо, стали уважно слухати його слова. Лише Вадим лишився осторонь, рана забирала всі його сили. Поруч нього залишилася й полонена печеніжинка. Протягом всього цього часу на неї ніхто не звертав уваги, тільки Лука приносив воду та їжу, від чого вона відмовилася.

– Вої мої, – почав Мирослав, тоді поглянув на Середича. – І ти, боярине. Чую, Морана-смерть вже за плечима. Не здолати її цього разу. Слухайте ж мою волю останню.

Він перевів подих. Було видно, що кожне слово давалося бояринові важко. Всі мовчали, чекаючи про що іще говоритиме Мирослав.

– Дав мені князь наказ, аби-м говорив з Ярославом за землю сіверську. Усі про це відаєте. Та єсть і другий наказ князя. Про нього знали тільки я і Вуй. Мстислав не хотів такі чорні вісті оповідати усій дружині. Тепер Вуй мертвий, а я однією ногою в домовині, тож добре слухайте. Судислав через послів переказує, що то насправді Ярослав – братовбивця, що замишляє зло і проти Мстислава. Вивідайте правду, донесіть до князя нашого. Вам допоможе боярин Дашко, він старий друг Мстиславів…

Мирослав зробив паузу. Видно було, що у цю промову він вклав останки своєї сили і кожне наступне слово давалося йому все важче. Боярин зібрався знову щось говорити, кілька разів його уста відкривалися для того, однак із них так і не вилетіло більше ні одне слово. Він ще кілька хвилин дивився у небо поглядом, що все більше склянів. Раптом судома пронизала його тіло, він здригнувся, пішла ротом чорна кров…

Поховали боярина й воєводу на галявині, оточеній лісом зі всіх сторін, крім східної. Яму рили ножами й мечами, молилися. Воям не вперше ховати отак своїх товаришів. До світанку ще був час. Не мали спочинку вже кілька діб, тіло просто нило від утоми, але вої спочивати не поспішали. Вони посідали сумно навколо багаття. Лише Бурого між ними не було – варта мусить пильнувати завжди, Середич знав про це.

– Що робити будемо? – питав боярин поради.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.