Кривава осiнь в мiстi Лева - Страница 8

— Це що... фен-шуй якийсь?

Сокіл лише хитро підморгнув і рушив до дверей, плануючи зустріти гостя на порозі. За мить той з’явився, і Олег виявив, що знає цю людину.

— Пане Ратушний?

— Привіт, Олеже, — кивнув платиново-сивий чоловік років п’ятдесяти, що увійшов до офісу і простягнув руку для вітання. Петро Антонович Ратушний, генеральний директор мережі львівських автосалонів. За чутками, один з найбагатших людей міста. Кого Сокіл найменше очікував тут побачити, то це його. — Ось, дізнався вчора, що ти повернувся.

— Так. — Сокіл міцно потиснув руку Ратушного, стараючись нічим не виказати своєї розгубленості. — Радий зустрічі.

— Навзаєм. — Петро Антонович окинув кабінет Олега яструбиним оком. — Бачу, справи в твоєї контори йдуть добре. Цвітеш.

Борис Лупибатько закашлявся, потім зиркнув на боса і непомітно вислизнув з кімнати.

— Та, власне, поки що лише готую ґрунт, — повів плечима Олег. — Оновлюю потрошку. А ви по справі, чи?..

— Так, Олеже. По справі. На жаль, по справі. Я можу сісти?

— Так, звичайно! Проходьте, сідайте. — Сокіл широким жестом вказав на одне з новопридбаних м’яких крісел, а сам виразною гримасою в бік кавоварки наказав Раді заварити кави і пройшов за свій стіл. — Чим можу допомогти?

— Читав сьогоднішню пресу? — похмуро поцікавився Ратушний.

— Власне, ні, ще не встиг.

Той витяг з кишені плаща згорнуту вчетверо ранкову газету й кинув на стіл.

— На першій сторінці. Продовження на третій.

Олег розгорнув газету й оглянув першу полосу. Проігнорувавши черговий політичний скандал, що займав більшу частину сторінки, зосередився на другій статті.

— Номером два була моя дружина, — раптом промовив Ратушний тремтячим голосом, а потім схлипнув і затулив обличчя долонями. Сокіл здивовано відірвав погляд від газети. Рада, що якраз несла на таці дві паруючі філіжанки кави, ніяково зупинилася в центрі офісу, й Олег зробив очима знак залишити все в нього на столі.

— Будь ласка, розкажіть мені все, що збиралися. — Він швидко продивився решту статті на третій сторінці, де репортери будували здогадки, а прокурор клятвено запевняв, що слідство вже вийшло на вірний шлях і вбивцю ось-ось вполюють. Нічого собі новини. Це ж учора... дівчину знайшли учора, рано-вранці. Лише за кілька годин до того, як він сидів у кав’ярні зі своєю новою знайомою Ніною. І можливо, того дня, коли повернувся до Львова, бідолашна Сніжана була ще жива. Прокрутивши це в голові, Сокіл нервово пересмикнувся. Тепер вже приїзд до рідного міста не видавався такою світлою подією. Так, дрібні злочини трапляються практично щодня... та не щодня з’являються серійні вбивці — особливо в тихому Львові. Відносно тихому, та все ж... І тим більш неприємно, що твоє повернення додому майже збігається в часі з чиєюсь смертю від рук такого психопата.

Трусонувши головою, Сокіл вийшов із задуми. Його власні відчуття зараз не грають ніякої ролі. Те, що дружина Ратушного стала однією із жертв, було куди більшим шоком. До того як полишити Львів, Олег двічі бачив цю жінку, з них один раз спілкувався наживо, і спогади про неї залишилися суто позитивні. Як таке могло статися?

І чому ж це мати, яка завжди все про всіх знає, нічого йому не сказала?

Ратушний між тим знову опанував себе. Голос більше не тремтів, а очі не блищали. Прочистивши горло, він сказав:

— Дідька лисого вони його впіймають, Олеже. В них досі немає ані мотивів, ані чиїхось свідчень, ані зачіпок — нічого. До цього дня мене вже нагодували обіцянками так, що блювати тягне. Тому я прийшов до тебе.

— Пане Ра...

— Зачекай. Ти просив розповісти — я розповім. Оксана, моя дружина, зникла двадцять третього липня, у понеділок. Не повернулася додому з роботи. Вона працювала в невеличкому бутіку, хоча могла, власне, й не працювати, грошей вистачало. Я казав їй, наполягав, та Оксані хотілося «роботи для душі», як вона це називала. Ось до чого це призвело... Так от. Вона часто засиджувалася там довше за всіх, працювала з документами, все таке, але максимум до десятої вечора. Та й то завжди мала звичку в таких випадках передзвонювати мені. Цього разу після десятої Оксани не було — ані її самої, ані дзвінка. Я спробував набрати її — безрезультатно. «Абонент не відповідає». Тоді почав обдзвонювати всіх її підлеглих, подруг і так далі. Дівчата з бутіка казали одне й те саме — вони пішли додому, вона залишалася в офісі, але начебто теж починала збиратися. Наші ж спільні знайомі взагалі її того дня не бачили. Що мені залишалося? Я поїхав до бутіка.

— Що з’ясувалося на місці? — Сокіл посунув тацю з кавою ближче до Ратушного і взяв одну філіжанку собі.

— Її там не було. Магазин зачинений, світло вимкнене, сигналізація працює. Одним словом, з бутіка вона вийшла. І зникла.

— Тобто?

— Її «хонда» була на місці. Стояла на парковці біля входу. Навіть якби машина не завелася — а з нею було все гаразд, — Оксана передзвонила б мені, щоб я її забрав, або ж сама дісталася б маршруткою, і в будь-якому випадку за півгодини була б удома. Ні того ні іншого не сталося. Вийшовши з магазину, вона просто зникла. Хтось її перехопив.

— Ви подзвонили в міліцію?

— Еге ж, подзвонив, трясця їм. Лише задля того, щоби почути анекдот про невірних дружин у супроводі дурного гигикання. Я таки заїхав у відділок, дав черговим чортів і написав заяву... але Оксані це вже не допомогло.

Її знайшли ранком двадцять п’ятого в одному з дворів-колодязів. Знайшли гицелі, що на світанку відловлюють бродячих псів. — Голос Ратушного знову здригнувся, і Олег побачив, як міцно той стиснув кулаки. — Там, у тому дворі, стояло старезне дране крісло, і от мою Оксану знайшли якраз у ньому. Вона сиділа там... гола... в неї вийняли очі, і...

Він не зміг продовжувати — зціпивши зуби, свердлив поглядом підлогу й боровся зі сльозами, що знову підкотили до очей. Олег мовчки чекав. Раптом відчувши біль у правій долоні, розтиснув пальці й побачив, що продавив нігтями шкіру ледь не до крові. Чомусь не здивувався.

— Олеже, — знову заговорив Ратушний, і цього разу дивився просто йому у вічі. — Я розумію, що вже ніщо її не поверне. Моєї дружини на цьому світі більше немає. Та цю тварюку треба викрити хоча б заради тих, хто ще може потрапити йому до рук. Ти єдиний, кому я довіряю й кого можу просити. Дізнайся, хто це. Знайди його, доки не пізно.

— Пане Ратушний... Петре. Я не можу офіційно розслідувати вбивства...

— Я не прошу тебе розслідувати вбивство, Олеже. — Очі Ратушного знову висохли, і тепер їх погляд був схожий на гостре лезо. — Я лише прошу тебе знайти людину... якщо її можна так назвати. Людину, яка інколи бавиться вирізанням сердець у жінок. Я навіть не буду вимагати затримувати її. Якщо ти дізнаєшся хоча б ім’я паскуди... просто подзвони мені.

— Я ...

— Цій дівчині було лише двадцять п’ять. Вона має стати останньою. Про гроші питання навіть не стоїть. Я відразу плачу аванс, ту суму, яку ти мені називаєш, і решту... скільки скажеш... а ти встановлюєш ім’я того, хто це зробив. Ми домовилися?