Кривава осiнь в мiстi Лева - Страница 40

— Маячня, — чітко і впевнено сказав Сазоненко.

— А ви на це подивіться, — Сокіл витяг з кишені шлюбну фотокартку Ясинських. — Це теж маячня?

На лиці слідчого не затремтів жоден м’яз.

— Це лише збіг, синку. Знав би ти, скільки таких збігів було за всю мою практику...

— Можу собі уявити, — покивав Олег. — З таким-от ставленням.

— Не зрозумів.

— Боюся, що і не зрозумієте. Ви ж просто не хочете заново відкривати справу!

— Так, не хочу, — погодився Сазоненко. — Бо не бачу жодних підстав. Той придурок тричі сидів — два рази за продаж наркоти і останній раз за зґвалтування та нанесення жертві важких тілесних ушкоджень. Посидів трохи і дозрів до вбивці. Хлопця застукали на гарячому, з доказом у багажнику, він тікав і приїхав прямісінько у пекло — видно, така його доля. Чого це я тепер мушу дарма тримати людей у страсі? Тільки тому, що твоя подружка підстрибує од раптових протягів?

— Та до чого тут...

— Не перебивай мене, чорт забирай! До всього! Із італійцем ти вже вляпався, і тобі мало? Хочеш і мене втягнути? А не вийде, синку. Всі ці твої здогадки з пальця висмоктані, і мені набридло їх вислуховувати. Геть звідси.

— Гаразд, — мовив Сокіл. — Не вірите, і не треба, діло ваше. Та я прийшов попросити про допомогу. Мені потрібна інформація про ту поранену жінку — ваші хлопці напевно ж взяли у неї адресу чи телефон. Мені треба лише поговорити з нею...

— Ще чого, — надувся слідчий. — За яким дідьком я маю тобі щось давати? Ти хто такий взагалі? У нас навіть професії такої не існує — «приватний детектив». Думаєш, побував у Оксфорді своєму і вже життя набрався? На одну людину ти вже наклеп звів, тепер на іншу зводиш. Я в цьому участі не беру. Я збираюся з почестями на пенсію вийти, а не отримати, чого доброго, наостанок копняка під зад. Сказав — справу закрито. Все. — Він демонстративно захлопнув одну з папок, і в повітрі закружляли часточки пилу.

— Чорт із вами. — Сокіл звівся на ноги. — Сам упораюся. У мене ця справа ще відкрита. І якщо нового убивства не буде, то тільки тому, що я знайду Окозбирача. Якщо ж буде — винуватьте себе. Щасливо.

— Котися давай, розумник хрінів! — напутливо гримнув Сазоненко. — Теж мені, нишпорка! Усі дурні, один він...

Зачинені двері обірвали потік обурення слідчого, та в коридорі теж не сталося полегшення — назустріч Олегу бадьорою ходою рухався Пасків. Упізнавши Сокола, він, попри традицію, чомусь навіть не скривився.

— О, бійці невидимого фронту! А я якраз від матусі твоєї баришні. Її щойно санітари забрали. Вибачай, але в мене і без неї є ким клітки заповнювати. Все одно вона вже не підозрювана, то хай тепер лікарі розбираються. Так що захочете провідати — дуйте на Кульпарківську...

— Дякую, Пасків. Ти не розчаровуєш, справжній гуманіст.

— Та на здоров’я, — знизав плечима той. — А ти до Сазоненка приходив? Я так розумію, новини вже бачив?

— Я бачив чорт зна що, — відказав Сокіл. — Та більше не збираюся сперечатися. Ваші методи мені зрозумілі. Ви зробили вигляд, що справу завершено — я ж насправді, як і обіцяв, доведу її до кінця.

— Як собі знаєш. Тільки, боюся, дарма витрачатимеш час: Окозбирач лежить у морзі, Гарберг якраз його штопає. Тому не дуже розумію, що саме ти збираєшся доводити до кінця.

— Те, на що наплювали ви. І повір мені, Пасків, коли всі дізнаються справжнє ім’я маніяка — а я його вже практично встановив, — тобі й тому старому пню за дверима першим буде непереливки. У вирій полетять як мінімум погони.

Неначе підтверджуючи ці слова, у кишені старомодним дзеленчанням озвався мобільний. Сокіл витяг його і глянув на номер — дзвонив Борис.

— Погрожуєш, значить? — насупився майор.

— Ні. Просто попереджаю, як воно буде. А тепер перепрошую — мушу йти. Попереду ще багато справ. А тобі раджу насолоджуватись так званою перемогою, доки вона не перетворилася на пшик. Бувай.

Він вийшов з відділка, перш ніж Пасків устиг придумати чергову похабну шпичку, і притиснув телефон до вуха.

— Кажи, Борю.

— Я знайшов, шефе, — пролунав традиційно збуджений голос Лупибатька. — Була така хвора. Знаєте де? Під Миколаєвом. Це божевільня у селі Заклад, яка так і називається — Заклад. Я ті місця знаю. Вкрай моторошне місце, навіть удень. Можемо змотатися, якщо хочете...

— Хочу, — з ентузіазмом відповів Олег, сідаючи в машину. — Ще й як хочу. Молодець, Борю. Чекай, зараз буду.

Він лихо вирулив з міліцейської парковки і помчав до «Дерріка».

Настав час про все дізнатися.

Борис не перебільшував — це Сокіл зрозумів ще на під’їзді до Заклада. Оточений з трьох боків лісом, котрий в минулому був велетенським ландшафтним парком, цей досить маловідомий населений пункт справляв моторошне враження і, по честі кажучи, відверто лякав. Був білий день, самий його розпал, однак тут, в тіні більш ніж столітніх напівголих дерев, цей факт здавався якоюсь прикрою календарною помилкою, і насправді навколо царювали сірі, туманні сутінки. Олег лишив свій «б’юїк» біля старого, захованого під мохом та кущами цвинтаря і, сторожко оглядаючись, — хоча завжди остерігався живих більше, ніж мертвих, — попрямував до головного корпусу. На очі йому де-не-де потрапляли величезні кам’яні хрести з напівстертими написами, і, слово честі, Сокіл не вельми здивувався б, побачивши біля одного з них загорнуту в хрестоматійний чорний плащ фігуру самого графа Дракули. Боря крокував поруч із шефом і з усіх сил намагався не озиратися. Вони проминули неоготичну католичну капличку, котра за розміром майже не поступалася Єлизаветинському костьолу у Львові, але носила на собі виразні ознаки руйнації — час і людське нехлюйство зробили свою справу. По дорозі Борис устиг зробити шефові маленький екскурс, і нині Олег знав, що, окрім психіатричної лікарні Миколаївського району, тут також знаходиться виправна колонія, і це аж ніяк не покращило йому настрій. Він ніколи не був тут раніше і конче не хотів би потрапити сюди знову, незважаючи на похмуру красу цього місця, — це був якраз той випадок, коли краса породжувала страх і від складного коктейлю цих почуттів добряче тремтіли ноги. А коли вони, проминувши утикане нині вже сухим очеретом озеро, вийшли до головного корпусу, дар мови сказав Олегу «Прощавай» на добрих п’ять хвилин. Будівничий цього замку цілком міг би стати першим пацієнтом психлікарні, бо явно страждав на гігантоманію. Сокіл і сам гаразд не знав, що очікував побачити — можливо, якісь примітивні лікарняні будівлі, подібні до бараків, але чого він точно не чекав, так це замку в стилі середньовіччя, що затуляв собою небо. До головного триповерхового корпусу були приєднані два чотириповерхові крила, зі стилізованими під сторожові баштами висотою в п’ять поверхів, і на фоні цього кам’яного буйства Олег уперше в житті відчув себе зовсім маленьким. Ну просто крихітним. Таких відчуттів він не пам’ятав навіть у дитинстві, і цей дебют його не потішив. Приклавши долоню козирком до очей, Сокіл уважно роздивлявся палац — назвати його інакше означало б образити пам’ять власника. Палац сильно постраждав від численних перебудов, чиєю метою, вочевидь, було позбавлення його «панських витребеньок» у вигляді декору, і з цим, безумовно, успішно впоралися. Пошарпані, зарослі мохом стіни аж волали про допомогу, вікна були заґратовані іржавими решітками, а на третьому та четвертому поверхах деякі з них, за відсутності коштів на скло, просто заколотили фанерою. Однак ніщо — ні безтямна людська рука, ні плин часу — не змогло знівелювати враження, яке цей кам’яний монстр справляв на оточуючих, та й на саме оточення. Здавалося, що споруда випускала в повітря флюїди жаху, наче кит — фонтан з пари та бризок. Всім своїм виглядом вона нагадувала велетенського кита, завмерлого та скам’янілого, який, проте, і не думає йти на дно. Олег завжди вважав себе адекватним і здоровим чоловіком, та мимохіть замислився: чи довго б залишався таким, якби опинився тут на лікуванні? Він гадав, що ні.

— Нам туди, — чемно прошепотів Боря за спиною в шефа, вказуючи рукою на центральний вхід, біля якого смутно маячило щось сіре, схоже водночас і на сільський клозет, і на будку вахтера. — Блін, шефе, та тут і нормальна особа шифером посунеться, у цій лікарні. Знаєте, як психіатри кажуть? Немає здорових людей, є необстежені пацієнти.