Кривава осiнь в мiстi Лева - Страница 2

Пасків проковтнув залишки кави, зім’яв хрусткий стаканчик у кулаці, запхав його в кишеню плаща і покрокував до машини Сазоненка. Ледве вибравшись із салону, той запитав:

— Це те, чого ми боялися, Сергію?

Питання було риторичне; він знав відповідь — тому й приїхав. Пасків кивнув.

— Жодних сумнівів. Фотографи вже закінчили. Гарберг, схоже, теж, — він кивнув у бік судмедексперта, що порпався біля тіла.

— Гаразд, змалюй мені, що тут до чого, — сказав Сазоненко.

Пасків змалював. Жертва, молода жінка на ім’я Сніжана Доброхот, про що _ свідчили знайдені документи, їхала трасою зі Львова. Їхала на зареєстрованій на неї бордовій «ладі», котру знайшли між дерев за триста метрів західніше від тіла. Діставшись повороту на Бартатів, автомобіль чомусь з’їхав з шосе і посунув у самісінький ліс, занурившись достатньо глибоко, аби з узбіччя його ніхто не побачив. У кінці шляху Сніжана й знайшла свою смерть... хоча Пасків дотримувався думки, що це могло статися в машині. А на дерево вішали вже бездиханний труп. Чому? Бо на спинці водійського сидіння і на склі з боку пасажирського знайдені сліди крові, на підлозі між педалями валяються розтрощені сонцезахисні окуляри. Ймовірно, вбивця їхав у машині разом із Сніжаною і саме він сидів за кермом, коли «лада» з’їхала з траси. Скоріше за все, на тому повороті він вивів дівчину з ладу, даруйте за ненавмисний каламбур, скажімо, за допомогою молотка. Якщо патологоанатом знайшов на голові жертви сліди ударів, як на двох попередніх трупах, — це лише остаточно підтвердить серійність. У підсумку можна припустити, що дівчину забив не просто випадковий попутник, а хтось, кого вона знала. І про чиї жахливі наміри не підозрювала до останньої миті.

— Це вже щось, — покивав Сазоненко. Вони підійшли до Гарберга, маленького лисого судмедексперта, який чомусь завжди здавався Пасківу як дві краплі води схожим на Лаврентія Берію. — Я так розумію, Саничу, ніяких сюрпризів не буде? — звернувся до нього.

Лице Гарберга відбивало таку ж беземоційність, як і завжди. Яку б кількість трупів на якій би стадії розкладу він не досліджував — погляд лишався холодним і зосередженим, а вуста тонкими й прямими, як розріз на шкірі.

— Навряд чи, — відказав він із натхненням радіоточки і зідрав гумові рукавички. — Той самий почерк, та сама зброя, та сама акуратність. Абсолютно точно — це справа одних рук. Маємо серійного вбивцю.

— Як щодо слідів ударів? — поцікавився Пасків.

— А як же? На потилиці. Схоже, добряче приклали середнього розміру молотком. Віконце як треба, можна вивчати будову мозку. Якщо їй пощастило, це й стало причиною смерті.

— Зніміть її, — просипів Сазоненко. Гарберг кивнув двом помічникам, і ті заходилися зрізати тіло.

— Що вам ще цікаве розповісти... Очей, як бачите, немає. Як і серця. Він прихопив їх із собою. Ну а решту цікавинок, якщо такі будуть, панове, зможу надати післяобід.

Пасків задумливо дивився на закостеніле в позі злітаючого птаха, із перехрестями багряних рельєфних слідів від мотузки мертве тіло, що його почали загортати в товстий поліетилен. Потім застібка-зіппер над безоким лицем із вищанням зімкнулася і чорний, схожий на гігантського слимака мішок понесли геть.

— З вашого дозволу, — запахнувшись ретельніше в замшеву куртку, Гарберг теж рушив до машини медиків.

— То все кляті фільми, — безнадійно сказав Сазоненко, дивлячись йому вслід. — Раніше такого не було. Є цигарки?

Сергій простягнув слідчому синю пачку «Прими» з фільтром.

— Куди ж без них. Але ти ж ніби кинув?

— Кинеш тут, — жадібно затягнувся і тут-таки закашлявся Сазоненко. Пасків знизав плечима.

— Це не якийсь там шкет-кіноман, Петровичу, і тобі це відомо.

— Так... Себто ні. Мені поки що ні чорта не відомо. І тобі також, майоре. І тобі — теж. Давай роби щось, Сергію, бо дістанемо і в хвіст, і в гриву за цього, мля, патрача.

— Ти сам знаєш, що ми не розслаблюємось. Зараз будемо пропрацьовувати знайомства білявки. І цих витязів, — кивнув він на підлітків, — трохи потрусимо. Раптом хтось щось бачив.

Слідчий зітхнув і якось безнадійно сплюнув у траву.

— Поїду я, мабуть. Не буду тут плутатися. А ти вже не підведи, Сергію, напружуйся сам і своїх напруж. Треба нам цю гниду за зябра взяти...

— Без варіантів, — кивнув Пасків. Обоє якусь мить помовчали. Майор відчував, що Сазоненко хоче ще щось додати, і вирішив прискорити процес слововиверження. Не весь же день їм тут стовбичити.

— Давай уже, народжуй. Хто верещить «знайти і покарати»? Прокурор?

— Хе, прокурор... якби ж то. У того писок від першого дня ніяк не стулиться, хто б на те зважав... Чутки пішли, жи наш мер новообраний сильно цією справою зацікавився... особливо після другої жертви. Ну, ти ж знаєш, як це буває. «Зробимо Львів безпечним містом», «міліція служить людям», і всяка така хрінота. Якщо й зараз ні за що не зачепимось у цій справі — смороду буде аж до неба. Гірше того, голови полетять — це як пити дати. Дуже я не хочу, щоби це наші були, розумієш? Так що ти вже постарайся. Сам знаєш, я людина толерантна. Перевищення обов’язків не люблю, але якщо воно допоможе взяти цю сволоту... Одним словом, дій, Сергію. Я тебе завжди підтримаю.

— Зрозумів, начальнику, — відказав Пасків, і слідчий пішов геть. Відразу ж звідкілясь ззаду підскочив молодший опер Ігор Денисенко — мабуть, найактивніший хлопець в його групі, такий собі живчик, якому було абсолютно начхати, в який час доби його викликали на місце пригоди. Раніше Пасків вважав, що малий виявляє надмірний ентузіазм через бажання зробити кар’єру, але, здається, насправді той просто отримував кайф від самого процесу розслідування. Іноді це дратувало, але Пасків мав визнати, що свого часу він сам був не меншим шилом в дупі.

— Що робимо з толкієністами, майоре? — випалив він.

— Господи боже, Денисенко, ти ще й здатний вимовити це слово з першого разу. — Пасків простежив очима автомобіль слідчого, доки той не розчинився між дерев, потім озирнувся до нього. — Що, що... вантаж їх у машини, малий. Проїдемось до відділка, а там видно буде.

— А хочте новин? Я вчора бачив у місті машину Сокола. Ту шикарну ретро-кралечку.

— Якого сокола? Хокейного клубу, чи що? — не втямив Пасків.

— Та не клубу! Ви що, позабували старих знайомих?

— Олега Сокола? Жартуєш?

— Ніяких жартів, майоре, — життєрадісно замотав головою Денисенко, і Пасківу раптом захотілося дати йому в пику.

«От чорти б узяли цього Сокола», — подумалося. Ну якого біса він приперся назад? Хотілося сподіватися, що цей розумник таки змінив професію на щось більш пристойне і що повернувся він не для того, аби плутатися під ногами. У цій справі для повного щастя тільки старих приятелів не вистачало... ні, Пасків усе вивезе сам, без жодних доморощених нишпорок.

Цей вбивця — його.

Чоловік, якого за добу Пасків згадуватиме незлим тихим словом (утім, не без прихованої симпатії), повернувся до міста в той самий день, післяобід якого мав стати останнім для Сніжани Доброхот. О восьмій десять ранку Олег Сокіл зійшов з київського потяга, тягнучи під пахвою величезного чемодана. Зупинившись на мить посеред перону, втягнув носом повітря, звів очі до заскленого склепіння вокзалу і з посмішкою промовив під ніс:

— От цього мені й бракувало.

Дивна то річ — відчуття батьківщини. Ось приїхав ти до Києва після трирічного перебування на Туманному Альбіоні, і жоден нерв не здригнувся в тобі, жодна струнка не забриніла; наче з одного, чужого, але звичного міста ти телепортувався до так само чужого, але незвичного міста-покруча, яке дратує тебе самим фактом свого існування. Дратує його ультрамодерновий вокзал і безкінечні корки, що, неначе щупальця гігантського спрута (чи, радше, ракові метастази!), день у день розповзаються по всіх, навіть найменших вуличках, провулках та закапелках. Дратують до дідька заклопотані городяни-«сталічниє», які невпинно кудись біжать, бо треба бігти, і не зупиняться, навіть якщо когось убиватимуть прямо в них на очах. Бісить засилля красивих, але порожніх облич скрізь — у метро, тролейбусах, кав’ярнях, підземних переходах та офісах... Із неприємним подивом виявляєш, що смачнюще колись пиво раптом стало схоже на фарбовану карамеллю воду — Сокіл виявив це, купивши по дорозі пляшечку однієї зі своїх колись улюблених марок... і після кількох ковтків та отриманої з етикетки інформації про те, що нині напій містить барвники і вуглекислий газ, був змушений вилити рештки у траву. Та й саме обличчя міста вже не впізнати — скрізь, куди не кинь оком, його окупували височенні крани, неначе марсіянські триноги-загарбники. Та замість перетворювати на порох, вони, навпаки, зводять хмарочос за хмарочосом де тільки можна (і не можна теж), і зрештою хочеться вхопити речі й утекти звідси світ за очі, доки вони тебе просто не розчавили. Із подивом ловиш себе на думці, що ненавидиш Київ, хоч і розумієш — місто не винне у своєму нинішньому спотворенні, колись воно було зовсім іншим. І тобі болить, коли ти згадуєш, яким саме воно було — зеленим, смішливим, чистим та свіжим, як щойно зірваний з грядки огірок. Контраст між тим, що було, і тим, у що воно перетворилося, ріже серце, немов зазубрений ніж. Ти зриваєшся з місця раніше, ніж планував, дві доби завчасно передплаченого готелю йдуть під хвіст псові, але шкодувати про це не випадає, бо тут, у місті Лева, коли ти стоїш на рідній до кожного камінця, кожної вибоїнки бруківці, таки приходить катарсис. Ти не просто відчуваєш, що повернувся на батьківщину, — ти усвідомлюєш, що нарешті вдома.