Кривава осiнь в мiстi Лева - Страница 11

— Стривайте, я не клієнтка...

— Та я знаю. Ви — наша бухгалтерка. Точніше, наша рятівниця. Проходьте прямо в кабінет, сідайте, не встидайтеся. Я зараз зварю вам кави.

Така зустріч була несподіванкою. Ніна слухняно пройшла до офісу з монументальним письмовим столом, на якому стояв ноутбук, м’якими череватими фотелями для гостей і також досить зручним, але не таким шикарним офісним кріслом у кутку, на яке вона й примостилася. Цікаво, де буде її робоче місце? Здається, окрім коридорчика, уся агенція складалася лише з цієї єдиної великої кімнати з кількома столами.

За кілька хвилин секретарка впливла до кімнати з тацею, на якій парували дві чашки. Впіймала Нінин погляд, підморгнула.

— Я з вами вип’ю, якщо ви не проти. Бос у місті по справах, Бориса теж немає — гріх не розслабитися. А чого це ви, скажіть мені, в той куток забилися? Він мій. Це я покарана, — жіночка засміялася. — А ви у крісло сядьте, ось так. — Примовляючи це, секретарка поставила тацю на розкішний стіл шефа, а сама плюхнулася в крісло біля Ніни.

— Пригощайтеся. Кава гарна. З поверненням Олега... тобто шефа, хотіла я сказати, ми нарешті перестали пити ту розчинну гидоту.

— Вибачте, — до Ніни, хоч дещо із запізненням, дійшло, що вони не познайомилися, — а як вас звуть?

— Рада Петрик. А ви — Ніна, так?

— Ніна Малишко. І давай на «ти».

— Залюбки. Сама не люблю отих китайських церемоній. Я тільки до шефа звертаюся по батькові — удаю, що то від великої поваги, а він робить вигляд, що вірить у це. — Рада засміялася. Ніна теж — усі її хвилювання вже випарувалися без сліду. Вона взяла в руки філіжанку з кавою, ковтнула.

— По-талліннськи? — здивувалася вголос. — З молочним лікером?.. Як ти здогадалася?

— А це не я. — Рада й собі з насолодою відпила. — Це Олег Миколайович, ще й на світ не займалося, зволили пляшку лікеру сюди притягнути і мене детально проінструктувати, щоби, не приведи боже, не пробувала тебе чаєм напоїти.

Ніна знітилася.

— Ой, ну навіщо він... для чого ці реверанси?

— Бо ти йому сподобалась, ось для чого, — відверто сказала Рада і, знизавши плечима, додала: — У нього багато вад, але чеснот більше. І якщо хтось йому до серця припав, він ту людину на руках носитиме. Так що не дивуйся.

Не знаючи, що на це відповісти, Ніна якусь мить мовчала.

— А робота моя де? — нарешті мовила вона, вирішив ши перевести розмову в ділове русло. — Ну, папери там, звіти... може, я б щось встигла переглянути, доки Олег... Миколайович повернеться?

— Тобі що, пече? — неабияк здивувалась Рада цьому ентузіазму. — Я в ті папери й тоді не лазила, а зараз тим більше не хочу. Ними Борис займався, шефів помічник. Щось таке там накрутив... уже година чи й дві тобі ролі не зіграють. А коли повернеться Олег Миколайович, він і сам не знає, тому розслабся і відпочивай. Як бос прийде, то сам тобі документи покаже.

— Давно тут працюєш, Радо?

Секретарка наморщила лоба.

— Дай подумати. Стільки не живуть... Сім років.

— Це стільки існує агенція?

— Так, але «існує» — надто голосно сказано. Животіємо помаленьку. Принаймні, досі так було.

Ніна фиркнула, обвівши кабінет поглядом.

— Стіл з мореного дуба ціною в пів моєї хати, крісла ці, ноутбук новенький... Хотіла б я так животіти.

— А ти спостережлива. Що ж, тим краще. Це Олег лиск наводить на заморські гроші. Ми без нього тут й мишам на хліб не заробляли, не те що собі... Добре ще, що був інший підробіток... Ти тільки не лякайся, бо ще подумаєш зле. Якщо він тебе взяв, значить, справи підуть. У нього нюх на це, точно тобі кажу. Відтоді як він із ментури пішов на вільні хліби і аж доки в Англію поїхав, тут таки прикольно було.

— Із ментури? — повторила спантеличена Ніна. — А я гадала, він за фахом філолог.

— Еге ж, саме так він усім і говорить. Власне, так воно і є, тільки романо-германська філологія — це його друга вища освіта. Друга кваліфікація. А першою була юридична.

— Он як?.. А чому ж...

— Та усе тому ж — через його характер. Для адвоката Олег надто порядний, для оперативника чи слідчого — надто запальний. Він щось років п’ять відпрацював у міліції, дослужився до звання капітана, паралельно вчився на заочному, філологію свою вивчав, а потім... що там сталося, не знаю, та щось мусило статися, і щось серйозне, то він дверима ляснув, подав у відставку і заснував нашу агенцію буквально другого ж дня. — Рада всміхнулася сама собі. — Дав об’яву в газету, що шукає співробітників для агентства. Ми з Борисом перші прийшли — і так і залишилися. А ще за три роки у Сокола з’явилася можливість поїхати вчитись у Оксфорд. Щось типу дуже дорогих курсів підвищення кваліфікації з подальшим працевлаштуванням.

— І звідки ж взялася ця можливість?

— Та... темна історія. Себто ні, усе законно, я так кажу тому, що ми з Борисом не в курсі деталей. Шеф сам вів ту справу, на якій купу грошей заробив, — замах на одного столичного олігарха, що якраз до Львова приїхав, а тут по ньому трохи постріляли. Та дядько виявився міцним, вижив, одужав і, природно, захотів дізнатися, кому це він мозолі відтоптав. Так Олег знайшов не лише кілера — вірніше, не лише труп кілера, а й живого-живісінького замовника, котрий невдовзі теж раптово помер — подейкують, що олігарх його сам... ну, власноруч йому капці в біле пофарбував. Але то таке... хто те може знати? Так ось, для того щоб цей клубок загадок розплутати, босу довелося півроку жити в потягах та літаках між Києвом та Львовом, проте він упорався. Премію нам видав за активну неучасть у справі. — Зелені очі Ради потемніли. — Не через нашу безталанність, просто справа була небезпечна, а Олег нас беріг. Тобто Бориса — моя справа лише на дзвінки відповідати й каву клієнтам варити.

— А потім він таки поїхав учитися? — Що більше Ніна слухала секретарку, то більше зацікавлювалася постаттю боса.

— Якби ж то. Його рік не випускали — через те що ментом був. Невиїзний — так це в них називається. Півгонорару на хабарі пішло. Але таки вирвався наш шеф за кордон, і... що б ти думала? Він, виявляється, і в Оксфорді знайшов собі халепу. Там якусь студентку вбили, слов’янку — з тої групи, де Сокіл викладав. Ну, так він і тамтешнім фараонам у пригоді став. Допоміг їм, кілька доказів знайшов, що вони не зауважили, мотив злочину правильно вирахував... Ет, ну що тобі сказати?! Він для цього народився. Я, звісно, не чула, як Олег сонети Шекспіра декламує мовою оригіналу, — Рада лукаво глянула на Ніну з-під довгих, густо нафарбованих вій, — може, ти почуєш, я надіюся... та все, що пов’язане з розшуком, — то його покликання.

— Цікаво, — цілком щиро промовила Ніна. — Але ти кажеш, що роботи у вас нині небагато?

— Загалом так, та бос твердо вірує, що справи ось-ось підуть на краще, і, схоже, як у воду дивиться. Лишень учора, щойно нові меблі завезли, якраз і клієнт з’явився. Перший — уже й не скажу, за який час. — Рада довірчо нахилилася до неї. — Ратушний приходив. Знаєш, хто це?

Хоча це прізвище видалося Ніні знайомим, деталей вона не пригадувала і чесно сказала про це секретарці.

— Пригадаєш, якщо чула про Окозбирача.

Від несподіванки Ніна аж рота відкрила. Звісно, вона чула. Невловимий убивця, що порішив двох жінок в околицях Львова, а після цього жахливо скалічив їхні тіла. Це ідіотське прізвисько психові вигадали журналісти, коли міліція знайшла другий труп і хтось із репортерів устиг його зазнімкувати. Тренована численними загадками та головоломками Нінина пам’ять послужливо нагадала прізвище жертви, яке чекало свого часу десь на віддаленій полиці в архіві спогадів.

— Ратушний? Боже! Це ж його дружину знайшли останньою?

— Точніше, передостанньою, — сумно похитала головою Рада. — Ти, мабуть, не в курсі. Лише позавчора виявили третю. Десь у лісах під містом.

Ніна шоковано замовкла. Так, цієї жахливої новини вона не чула. Так ось чому Сокіл виглядав учора ввечері неначе у воду зануреним...

— То ваш бос взявся за цю справу? — вголос продовжила вона хід думок.