Крайня межа (СИ) - Страница 6

Приїхала. Привіталася з людьми, які чомусь дружньо здибалися біля контори, ясно ж, що збирали всі місцеві плітки, або ж обмінювалися інформацією. Але з іншого боку люди завжди, когось обговорювали, то просто лакмусовий папірець якоїсь значимості. На мене он косяться, а я нічого, посміхаюсь в кращих традиціях Голівуду і з виглядом льодоколу впевнено пливу в свій кабінет.

День мій задався, від перегляду кошторисів уже боліли очі, але дві компанії у мене були одна місцева, інша мій знайомий підрядник. Для зручності звісно краще, щоб були місцеві, вони на місці , їм легше, тай замовнику спокійніше, але я їх не знала. І чого від них чекати було не відомо. Моя ж компанія буле перевірена досвідом і вдало зданими проектами, де ми вже точно знали чого один від одного чекати. Готова йти здаватися. Заглянула в дзеркальце, скривилася від побаченого. Очі мало того, що боліли, та ще й були червоні, як в нечисті. Порилася в сумці, дістала краплі, закапала. Все, можна з’їсти пряничка, випити води і йти на килимок до керівництва. Дзвінок до Ярослава Павловича підтвердив, що він на місці і мені він може і не дуже радий, та прийме. Рішуче взяла папери і пішла. М-да, контора вимирала десь ще після 17.00, вони правда і вдень всі розходилися по домівкам. Корови то святе. Тут вже в кожного свої недоліки, он на західній Україні в переддень свят уже ніхто не працює, а в Одесі в літку важко знайти хто б працював. Але то все таке. Постукала в двері, зайшла. Ярослав Павлович сидів, ноги заклавши на стіл з блукаючим виглядом оглядаючи стелю.

- Доброго вечора! - привіталася я.

- Судячи з вашого вигляду ви то зараз виправите. - з долею суму пробурмотів він. - Прошу. - гостинно запросив мене, щоб я сідала поряд нього. Притягла стільця, сіла.

- Ярослав Павлович, я б хотіла погодити з вами вибір підрядника.

- Давайте. Я правда чомусь сьогодні мало спав і трохи не зібраний для глобальних питань. - кинув він мені шпильку, нагадуючи, як витягував мою машину з багна.

- Вибачте, ще раз. - повелася я, як мала дитина.

- Та, ну що ви. Рятувати прекрасну панянку з біди то просто обов’язок усіх рицарів. Я правда до них не відношусь.

- Добре. Бо я нічого спільного не маю з прекрасною панянкою. У мене є два кошториси та два підрядники. І все, що мене по справжньому зараз цікавить це, щоб ви погодили мені одного з них.

- Давайте. - скривився він і взяв папери. Сидів, вивчав. Декілька разів хмикав, та від питань утримувався, а я робила вигляд меблів. Поки Ярослав Павлович вивчав кошториси я від нудьги оглядала кабінет, на стелі зустріла павутиння. Павутиння навіяло нагадування про павуків і згадала факти їхнього спарювання, та стратегію виживання самців. Отже перш ніж підійти до самки самець приносить їй «дар любові», якусь мертву комаху, бо самки вельми дратівливі, а це начебто підвищує їх шанси вижити після акту любові. Деякі павуки намагаються запліднити самку, коли вона їсть їхній дарунок. Леле, шлюбні ігри павуків, то просто смертельне заняття в прямому сенсі слова.

- І про що ви так задумалися? - увірвався в мої такі хтиві думки голос Ярослава Павловича.

- Про кошторис. - з невинним виглядом, відповіла я. Він кумедно підняв брову в німому запитання, що, та невже. На моєму ж лиці вираз королеви Великої Британії Єлизавети ІІ на параді, такий же стриманий і приязний.

- І що думаєте про кошторис?

- Що тендер я провела. Ціни та об’єми робіт перевірила. Є дві компанії ціни яких майже не відрізняються, одна місцева з якою ви працювали раніше, інша компанія з якою я працювала раніше. Ваші люди надали позитивні рекомендації на першого підрядника, я ж можу порекомендувати другого підрядника, так як маю вже досвід з ними успішно виконаних проектів. - він слухав склавши перед собою пальці, потім відкинувся на стілець, погойдався на ньому.

- Чудово. Віддайте роботу «Оріонбуд», - різко зупинився він і стілець з грохотом став на місце.

- Добре. Завтра заключу договір. І з приводу авансу? Цифра виведена в кошторисі. В які терміни ви її зможете оплатити?

- Після підписаного договору в той же день.

- Добре. Дякую. - Забрала я папери з столу і поспішила вийти. Те, що мені погодять так швидко кошторис і підрядника я навіть не чекала. Тому, дозволила собі трохи порадіти вирішеному питанню.

Я проснулася, за вікном темна ніч, моє серце гулко гупає. Лежала і прислухалася, що ж мене так розбудило? За вікном чулося шкрябання і здається кроки. Я вся тепер перетворилася на слух і щосили намагалася зрозуміти, що там є. Темрява, якісь звуки за вікном і я одна в цій хаті. Мені було страшно. Просто ірраціонально лячно. Зрештою я тихесенько сповзла з ліжка, прокралася на кухню, взяла сковорідку в руку і тихенько підкралася до вікна. Мої очі уже пристосувалися до темряви, але видно все одно нічого не було. В кращих традиціях бойовиків, я перебіжкою переповзла до іншого вікна. Але і там видно нічого не було. Почергувавши ще хвилин 15, поки я не замерзла так, що зуби почали вибивати барабанний дріб. З сковорідкою в руках я і залізла в ліжко. Деякий час я так і сиділа перетворившись на сполошний натягнутий нерв, а потім сковорідку положила на підлогу поряд, ще покрутившись і прислухавшись я під ранок нарешті заснула. Проснулася, наступила на сковороду, тихенько заскиглила від болю і несподіванки, підняла сковорідки, доплигала до кухні, положила сковорідку, поставила чайник. І коли пила каву то мої вчорашні перипетії уже не здавалися такими страшними, я навіть посміялася з себе. Правда коли на себе подивилася в дзеркало, то вже було не так смішно, виглядала я трохи страшно, з чорними кругами під очима, розпатланим волоссям і блідим лицем. Просто упир, як пити дати, від цієї думки я навіть оглянула свою шию.

-Треба з цим щось робити. А то так до так недалеко і до божевільні дійти.

Ранок почала поїздки на об’єкт. Тільки туди я чогось приїхала перша аніж прийшли будівельники. Я починала вже так не по-дитячому сердитися. Набрала їхнього директора і так змістовно пояснила, що якщо його зараз не буде на об’єкті з адекватними поясненнями чому о 9 ранку немає жодного будівельника то…Сказав, що буде. Погризла губи, подумала, підігріла себе до стану зараз когось покусаю. Коли прийшли купка будівельників без виконроба, навіть оком не повела. Просто стояла і чекала поки зберуться всі. Виконроб прийшов одним з останніх. За ним приїхав директор.

- Валерій Григорович, - лагідно почала говорити. Той мазнув по мені поглядом і продовжив говорити з будівельниками. - Отже так. - тепер уже проричала я. - Я розумію, що ви звикли працювати так , як працюєте. Але мене то не влаштовує. Тому прошу приділити мені вашу дорогоцінну увагу. І пояснити, які такі важливі справи, вас затримали? Робочий день починається о 9 ранку. Чи може ви того не знаєте? Чи може ви вирішили, що я тут з вами в забавки гуляюсь? Є договір з вашою компанією є терміни. То може поясните, чому нічого не робиться?

- Ми ж працюємо. - пробурмотів Валерій Григорович. - А що вас не влаштовує? - ні, ну це питання він даремно задав, бо тут уже мене понесло. З ревом гідним дракона я хвилин 20 пояснювала, що саме мене не влаштовує. Оторопівши будівельник стояли усі довкола і по ходу дивилися на це, ну не знаю, як на безкоштовний цирк, до них приєднувалися усі хто проходив мимо. Звісно Валерія Григоровича я вже задавила, досвіду у мене для цього було більше ніж досить, він змінювався в лиці, щось белькотів частіше схоже на те, що вони все зрозуміли і все зроблять. Слово - то зброя, іноді шкода, що не вогнепальна. Під кінець мого сольного виступу і моїх святих обіцянок, що якщо я ще раз під’їду на об’єкт і там буде бардак, то у мене будуть нові підрядники. Я відпустила усіх працювати. Повернулася до машини, ледь не спіткнулася, поряд з машиною стояв Ярослав Павлович.

- А ви не така вже й тюхля. - відвалив він мені сумнівний комплімент.

- Ярослав Павлович, рада, що вас порозважала. І раз я вас вранці так щасливо бачу, то давайте поговоримо. Мені потрібне місце під тимчасовий склад, почну обладнання звозити.