Крайня межа (СИ) - Страница 37

- Але і ти розколотив, мій ретельно тренований роками спокій, підняв з небуття мої бажання і порвав на дрантя мою байдужість. А так, як я вже чудово була переконана, що більше ніколи нічого подібного не зможу почувати, то поки, що дещо приголомшливо для мене даються почуття. Просто будь зі мною. Я сподіваюсь, що я психічно здорова людина, принаймні психолог, який зі мною працював мене в тому переконував, то ж перестань чекати, що я прийму якісь рішення не на твою користь. Мені надто добре з тобою, щоб я тебе залишила і подалася в пучину страждань і відчаю. Я егоїстична до мозку кісток, але ти джерело мого задоволення і наснаги, тому я буду грітися в твоєму теплі стільки, скільки ти мені його даси. - він слухав не зводячи з мене очей, хмурився, гриз губи, нервово навіть посміхнувся під кінець.

- А якщо я тебе ніколи не відпущу?

- Ну, тоді жили вони довго і нудно і діставали один одного по повній…- з посмішкою видала я. - Ярослав поїхали додому.

- Обіцяєш?

- Передчуваю.

- А от просто сказати - так, слабо? - награно засопів він.

- Я слабка людина, мені важко боротися з спокусами. Тому, поїхали додому. - Ярослав обійшов і сів за кермо, десь посидів з хвилину, дивлячись прямо, потім повернувся до мене з таким задоволеним виразом обличчя, що прямо не змогла від нього погляду відвести.

- А мені так не хочеться нікуди їхати.

- Розпочнемо бомжувати?

- І як ти тільки вмудряєшся усі романтичні пориви зарубати однією фразою?

- А ти наберися терпіння і почни частіше пориви проявляти і з часом у мене сформується звичка правильно на них реагувати.

- Прийму це до уваги. - посміхнувся він і ми нарешті поїхали.

По дорозі Ярослав намацав мою руку і захопив її в полон, продовжуючи рулити однією рукою. Я покосилася на нього, водій він був справний, швидкість з якою ми їхали була десь в межах 80 кмгод, а дорога майже пустинна тільки час від часу проїздили зустрічні машини, чи нас обганяли ті,хто поспішав. Зате він розслабився, зникла напруга з його очей, а посмішка його лиця лякала оскалом істинного щастя. Моя ж голова ще була досить важка і пуста, як чавунний дзвін, всі емоції намагалися влягтися і розсоватися по місцям, а я просто почувалася виснаженою. Тепло, що йшло від руки Ярослава огортало неначе м’яка ковдра, заколихувало, та заспокоювало. Виявляється це дуже приємно, коли тебе тримають за руку. І хочеться, щоб він тримав мене за руку і поряд був завжди. Напевне я заснула, бо я відчувала, як він рукою проводить по моїй щоці, а потім поринула в темряву. Прокинулася, коли машину відчутно труснуло.

- Зловив яму. - пробурмотів Ярослав. - Наші рідні дороги. Трясця б їм. Як почуваєшся?

- Сонно.

- Потерпи, ще з 20 хвилин і ми на місці.

- Угу. - я з задоволенням потягнулася, а його погляд відразу з дороги перемкнувся на мене.

- Яр, від твого погляду по моєму тілу прокочується гаряча хвиля бажання. Зосередься на дорозі будь-ласка і ми швидше будемо дома.

- А вмієш ти мотивувати.

- Усе для тебе. - в тон йому, грайливо відповіла я.

- Як же виявляється мені подобається це чути. Мене прямо розпирає від чоловічої гордості. - Звісно моя буйна уява двояко трактувала його фразу, але сил кпити вже просто не було, тому просто подивилася на нього з усмішкою.

- Що? - перепитав він.

- Просто тебе люблю.

- І я тебе. - подарував він мені дражливу багатообіцяючу посмішку, яка солодким передчуттям пробіглася по шкірі. Здається фортеця пала, бо варто було тільки йому з’явитися поруч, як світ починав сприйматися по іншому, як мені ставало добре, я щаслива, мені тепло. Його запах особливий, його руки ніжні, його очі сяють, його посмішка рідна. І кожен раз коли він поруч, я закохуюсь сильніше. Коли він поруч, я не відчуваю себе самотньою. З ним я знову усміхаюсь, з ним я живу, з ним я відчуваю і кохаю.

- Ти про щось надто замислилася, бо навіть не помічаєш, що ми приїхали. Про що твої думки? - ніжно прибрав він пасмо волосся мені за вухо.

- Про віражі життя і якими складними маневрами доля йшла, щоб звести нас разом. Іноді не вкладається в розуміння, як це відбувається. Адже варто було лише прийняти якесь інше рішення в будь яку хвилину мого життя і мене тут не було б. Взагалі якщо це розглядати з точки зору математичної моделі то можлива просто безліч варіацій розвитку ситуацій. Там, я не випила ранкової кави і життя пішло геть іншим руслом. От, приголомшена усвідомленням цього.

- Я так розумію нудно мені з тобою не буде. - несподівано пробурмотів він, вийшов з машини, відкрив дверці, подав руку мені, обійняв мене.

- В принципі мені навіть думки,що ми могли не зустрітися не подобається. - ошелешив мене зізнанням. - Тому пішли буду тебе годувати. А то з голодухи і не таке примариться, а мені потім переживай про хід твоїх думок.

- А? - тільки й пискнула я, коли він підхопив мене під руки і довід до хати.

- Душ чи їжа? - цілком по господарські запитав він мене.

- Душ. - зробила я правильний вибір.

- Біжи. А я розігрію нам все, що там є в холодильнику.

- Слухай, а ми як дві дорослі та розумні людини, правда ж не помремо з голоду, коли раптом Галина Іванівна нас вирішить покинути?

- Ну, я вмію смажити яєчню і картопельку. Твої кулінарні шедеври я бачив в тебе вдома, тому в наших інтересах, зробити все можливе, щоб не залишитися сам на сам з кухнею.

- Звучить образливо, але справедливо. - пробурмотіла я у відповідь і пішла в душ.

Гарячі струмені води принесли трохи втіхи моєму зморену тілу. Я масажувала голову, намагаючись прогнати той після смак густого туману болю, що залишився після відвідування кладовища. Я почувалася спустошеною, виснаженою, стомленою до краю. Видно було потрібно спинитися. Перепочити. Набратися сил на життя далі. Притулилася на стінку душу і повільно сповзла на підлогу. Ще тільки трішки дозволю побути собі слабкою. А потім піднімусь і піду далі. Я просто занадто довго намагалася бути сильною. І це все мине. Я піду у відпустку, а далі буде видно. З силою видихнула, піднялася. Загорнулася в пухкий халат, витерла рукою дзеркало від пару. Під очима залягла темні тіні. Гірко посміхнулася. Просто красуня, сльози та істерика з будь кого зроблять страхітливе, опухле створіння. Сльози то видно не моя зброя. Вийшла.

Запах їжі, відразу нагадав, яка я голодна. Панувала напівтемрява, а Ярослав з завзяттям, якому би й позаздрив сам шеф повар накривав стіл. На столі стояв навіть канделябр з свічками. А він щось наспівуючи нарізав хліб. Я дивилася на нього широко відкритими очима. Якось всі почуття пережиті за день змішалися до купи і вилилися в солодке серцю, але певне потрясіння. І поки я стояла стовпом, він мене помітив.

- Ось і ти. Сідай. Я навіть стіл накрив. - він галантно відсунув стілець і я сіла. Він сів навпроти. Швидко наклав мені повну миску їжі і наповнив келих.

- Скуштуй. Думаю, тобі просто необхідно трішки вина. - Я слухняно взяла келих і навіть зробила кілька ковтків. Ніздрі лоскотав терпкий смак вина. Вино було елегантне, насичене з приємною терпкістю, а аромат вина наповнювали квіткові та фруктові ноти, та ще й мало тривалий після смак. Я облизала губи, підвела погляд і спотикнулася об запалений вогнем, гарячий, як лаву погляд. А в тих свічках є толк. Природний вогонь, немовби переносив в інший світ, стирав ті межі буденності і навіював стародавні пісні палаючого багаття, посеред печери. В його очах відбивався вогонь від свічок. Я затамувала подих. Хотілося зупинити цю мить. Отак, як воно є з цією жагою, пристрастю, бажанням. Та все, що могла, то тільки закарбувати цю мить в своєму таємному куточку пам’яті, де леліється саме сокровенне. Так, я була майже, як Леприкон, що на іншому кінці веселки ховав свій горщик з золотом.

- Ти дуже красива. - хрипло проговорив Ярослав.

- Дякую. - це все, на що спромігся мій розум.

- Як вечеря?

- Ти знаєш, якось так сталося, що це перша моя така романтична вечеря. Звісно під свічкою доводилося і їсти і жити. Але так, щоб усе для мене не було.