Крайня межа (СИ) - Страница 36

Я сиділа біля могил моїх рідних, моїх безкінечно рідних людей. Давилася слізьми, дивлячись на фотографію моєї дитини і чоловіка. Життя несправедлива річ, іноді воно буває занадто жорстоким і безжальним. Я не знаю, як я жила без них, якось існувала. Я карала себе і відчувала величезну вину, якби тільки щось можна було змінити в той день, то все могло б бути не так. Як би я поїхала, я втрутилася, я зробила, то може не було б цих років виморожуючої самотності і безкінечної болі. Якби я тільки могла б щось змінити, я б душу віддала, та навіть її ніхто не захотів брати. Сльози давили і я опустилася на коліна перед могилами. Скільки тих сліз вже було вилито і не зрахувати. Легше не ставало, серце краялося від болю, щеміло, ятрило,кровоточило і кінця краю тому не видно. Я так шкодувала за ними, за тим життям, яке було обірвано, спогади накривали і дихати ставало важко. Ми збиралися на відпочинок, але так і нікуди не поїхали. У нас були такі важливі справи, як заробити кошти, що ми вирішили, що не сильно ми вже й втомилися. А зараз я так шкодувала за тими втраченими можливостями, за тим, що не звозила свого чоловіка і дитину на море, за те, що було зайнята і так мало часу проводила з ними, за ті дріб’язкові сварки з чоловіком, за те, що я замість того, щоб насолоджуватися я безупинно хвилювалася за майбутнє, яке так і не настало для них, а моя перетворилося на пекло. Бо кожен новий ранок знову і знову доводилося усвідомлювати, що їх немає.

-Я вас так люблю. Пробачте, що не вберегла. Що не змогла. Якби ж я тільки могла. Я так шкодую, що вас не має. Мені безкінечно боляче. Я іноді думаю, як би могло все скластися. Як би я могла повернутися назад я б все змінила. Ви були моїм світом, моїм серцем. Я так сумую за вами. Я знову і знову з маніакальною наполегливістю прокручую той день Я караюсь,що нічого не змінила. За що це мені все це???? Пробачте мої рідні. Пробачте мої хороші.

- Емілія! - я здригнулася від голосу Ярослава і повільно підняла голову. Він стояв поряд з напруженим виразом обличчя дивився на мене. - Йди до мене. - і простягнув мені руку. Суміш болю, співчуття і жалю все було густо переплетено в його виразі обличчя і тривога, яку він ледь тримав під контролем. Я взяла його за руку і дозволила себе підняти і притулити до грудей. Він був гарячий, а мені так було холодно. Його обійми були надійні, дарували тепло і спокій, а того мені так не вистачало. Він мовчав, просто обіймав мене і гладив, як малу дитину по голові. Я навіть не знаю скільки так простояла, але той біль, знову звернувся клубочком, як ядуча змія, залишаючи по собі глухий відголосок, до нових часів, коли можна буде знову накинутися на мене і рвати мою душу на шмаття.

- Ти як? - десь над головою стиха пролунав стурбований голос Ярослава.

- Це моя сім’я. - коротко представила я.

- Я знаю. І мені дуже шкода.

- Яр, життя це саме головне, що є. Самий цінний дарунок. Все можна виправити окрім смерті. Яка б не була складна ситуація з нею можна знайти вихід, поки ти дихаєш. А з цим не можливо нічого зробити.

- Мені дуже жаль, що так сталося з ними.

- Яр, я бувало так хотіла залишитися одна, а тепер я віддала б усе на світі, аби …

- Шшш. То нормально. Не картайся.

- Забери мене додому будь-ласка. - плачучи вимовила я.

- Заберу.

- Дай, ще хвилинку. - я підійшла до пам’ятників і стиха попрощалася. Ярослав чекав на мене, потім міцно взяв за руку і ми пішли з кладовища. Поряд моєї машини стояла його машина , а біля дверей стояв Руслан, який теж стривожено дивився на мене.

- Дай будь-ласка ключі. Твою машину прижене Руслан. - трішки в ступорі, я дістала ключі з карману.

- Руслан, тримай. В село їдь. Я буду згодом.

- Зрозумів. - сухо відказав Руслан, який з співчуттям глянув на мене та швидко підхопив мої ключі і пішов до моєї машини.

Ярослав посадив мене в свою машину, а сам сів за кермо. Якийсь час ми їхали мовчки, я ще не могла говорити, а він видно давав мені можливість прийти в себе.

- Ти як? - покосився він на мене.

- Нормально. Не хвилюйся, через пару годин моє життя повернеться на звичний рівень паршивості.

- Ненавиджу, коли ти така. Ти наче зі мною, але така далека, до тебе не можливо достукатися. - прошепотів він. - Повертайся, будь-ласка. Я б дуже хотів зробити, щоб ти не відчувала болю. Твій біль болить мені. Я не знаю, як можна тебе розрадити. Але я з тобою. Я поряд. Я завжди буду поряд. Я підтримую тебе. Тільки не замикайся в собі. Ти не одна. Якщо ти тільки захочеш, ти більше ніколи не будеш сама. Якби я міг би, я б забрав твій біль. Я люблю тебе. Я зроблю усе можливе, щоб ти була щаслива. Ти тільки не мовчи. Емілія, ти потрібна мені. Моє життя з сірого і нудного наповнилося фарбами поряд з тобою. Це щось як бути сліпим і глухим, а тепер бачити всі кольори і поринути в світ звуків. Що мені зробити? Чим я можу тобі допомогти? - його плутана промова ошелешила мене, вибила подих,та прірвою розгорнула землю перед ногами. Він був неймовірно щирий в своїх відчуттях. Я відчувала це. Я не знаю, звідки бралася ця впевненість, але вона була монументальна як древній старий ідол.

- Ярослав, зупини будь-ласка машину. - прогугнявила я. Він відчутно скрипнув зубами, та все ж пригальмував біля обочини. Я вийшла з машини, зробила кілька вдихів на повні груди, аж в грудях запекло. Слідом за мною з машини вийшов похмурий Ярослав, який вже навіть губу до крові встиг закусити. В його очах прослизала паніка і не розуміння, що робити далі. - Я похитала головою його паніці. Щось видно зробила не так, бо його зіниці перетворилися на чорну прірву.

- Ні, все добре. Просто я хотіла, щоб ти мене обійняв. Будь-ласка обійми мене. - він йшов до мене, як снайпер по мінному полю. Довелося самій піти йому на зустріч і міцно його обійняти. Я стояла і слухала, як калатає його серце, аж поки серцевий ритм не повернувся в норму.

- Я люблю тебе. Ти даремно сполошився. Мені трішки потрібно часу, щоб прийти в себе. Але тебе я неймовірно рада бачити. Твоя підтримка для мене важлива. Ти для мене важливий. Твої слова зворушили і мене накрило ворохом емоцій. В мене дещо паморочиться голова. Тільки не лякайся, зараз все мине. - побачивши чорні цятки перед очима несподівано завершила розмову я.

- Зараз. Давай ти сядеш, а я дам тобі води. - Ярослав знову посадив мене в машину і нервово грюкнувши дверима поліз в багажник шукати обіцяну воду. Притягнув пляшку з третьої спроби відкрутив і тремтячими руками простягнув мені.

- Ярослав нічого страшного, трішки перехвилювалася панянка. Буває. - мій голос пролунав глухо і мене від нього трохи покоробило.

- Ти мене налякала. - він сів на земля поряд машини. - Тобі справді краще?

- Все добре. Тебе я попередила на всякий випадок, а то беркицнусь перед тобою і ото в тебе вражень буде.

- Вражень я отримав. В мене кава з собою є і бутерброд. Будеш? - спокійно так, навіть буденно запитав він.

- Буду. - Ярослав піднявся і пішов знову до багажника уже більш спокійніше гатив лядою навіть. Притягнув мені термос і налив в чашку кави. Я взяла напій, і зробила кілька ковтків, а він дістав з сумки бутерброд і теж простягнув мені. Я прожувала.

- Вибач, що налякала.

- Емілія, серденько моє, я щось з тобою починаю переживати всю палітру почуттів, яку тільки наша нервова системи, чи Бог, чи хто там ще нам дає. Від холодної байдужості до запаморочливого захоплення, від дикого страху до несамовитої жаги, від безвилазної туги до солодкої ніжності. Я тронусь, якщо тебе не стане.

- Пробач.

- За що ти вибачаєшся? За те, що в перенасиченого життям зануди, з’явилися бажання, мрії, прагнення? Я з тобою живу. Не тягну своє існування, а відчуваю гострі, складні, а часом шалені відчуття. Твої почуття та емоції є для мене джерелом задоволення. Знаєш, що саме смішне, що я досить скептично ставився до почуттів, можливо навіть злегка цинічно і ніколи не думав, що мене самого буде складати, як карточний будиночок, а я при цьому як ніколи до того буду відчувати життя. Тому, так певна іронія в цьому є. Я ніколи не розумів цього, не розумів, як можна до запаморочення жадати жінку і до холодного поту боятися її втратити. Не погано мене вдарило по нервам, як по струнам.