Крайня межа (СИ) - Страница 33

- А чому одна тарілка? - запитала я.

- Не голодний.

- Тоді ти в душ?

- Так. Я не довго. Ти ж мене дочекаєшся? - напівжартома запитав він.

- Дочекаюсь. - впевнено дивлячись на нього відповіла я.

- Я швидко. А ти насолоджуйся вечерею. Я старався.

- Дякую. - він ствердно кивнув та озираючись на мене пішов в душ. Я навіть не встигла доїсти, як з мокрою головою, витираючись на ходу він повернуся. Кусок мені більше не ліз в горло, піднялася з-за столу і нарешті втілила давню мрію про каплю води, що повільно скочувалася від скроні. Він смикнувся, відсторонилася і стурбовано заглянула йому в очі.

- Я трохи нервуюсь. Ладно, не трохи, - поправив він себе.

- Я теж. - зізналася я.

- Чому? - витріщився він на мене.

- Бо це ти. Хвилююсь, що ти розчаруєшся. - глибоко вдихнувши, видала я сокровенне зізнання.

- Ти геть ненормальна. - з несамовитою ніжність промовив він. - Та я тебе так хочу, що в очах тьмяніє. І боюсь, що ти не захочеш мене.

- Тоді годі розмов. - я перша його поцілувала притиснувшись до нього, що відчувала як його серце одуріло гатило по ребрам. Його гарячі руки блукали по моєму тілу, а я танула від його дотиків і вигиналася за додатковою ласкою. Хотілося його всього. Хотілося до болю. Злегка прикусила його губу, він застогнав. В його стуманілому погляді панувало те старезне безтямне і несамовите бажання. Цей танок збурював щось таке ж давнє, як сам світ у моїй крові , розганяючи цю палаючу лаву по жилам. Хазяйські, власні, міцні обійми робили майже боляче, але то тільки розжарювало несамовитість і я тягнулася за ним і мені мало було його. Поцілунки були нетерпеливі до сліз, пристрасні в своєму вияві, палкі, як порох, жагучі, як перець, гарячі, як жар, спраглі, як пустеля до води, чуттєві як споконвічне задоволення, спокусливі як відчуття справжньої свободи. І все те, що я вважала було давно вже поховано в мені виявилося не мертве, а просто спало. І шквалом відчуттів я була ошелешена, приголомшена, збентежена, збита з пантелику, вражена до глибини душі і була поза реальністю. Той звичний світ зник, розчинився у вихорі почуттів, димкою розтанув і поринув в небуття, а натомість гострі, запальні, нестримні і бурхливі почуття затопили вщент, переповнили мене і понесли на хвилях насолоди до задоволення, такого давнього , первісного і дикого в своєму прояві.

Світ повільно повертався на своє місце де чорне ставало чорним, а біле - білим. Поверталися такі звичні звуки, як цокіт годинника, як гавкіт собак за вікном. Поверталися фізичні відчуття, як холод і спрага, хоча по тілу ще розбігалося відчуття глибокого вдоволення й просто безмежної радості. Я чула гучне сопіння Ярослава, який ще ніяк не міг прийти до тями, бо він лежав і бездумно витріщався в стелю. Я зручно повернулася і сперлася на лікті, щоб його краще бачити.

- Я зараз. - жадібно облизавши губи заговорив він. - Все добре? - уточнив він

- Все просто неймовірно. А ти як?

- Не знаю, я ще не повернувся на цей світ. Ти закинула мене кудись до раю. - з лінивою посмішкою потягнувся він і притягнув мене до себе.

- Ладно. Я пішла шукати воду.

- Ні. Я все принесу. - підірвався він з ліжка.

- Спокусливо, але організм вимагає свого і нажаль ти в цьому не зможеш допомогти. - піднялася я слідом і усамітнилася у ванній. Зустрілися ми на кухні. Ярослав жадібно пив воду прижмуривши очі. Захопливе таке видовище. Так би дивилася і дивилася. Він допив, витер губи і подивився на мене, плавно перемістився до мене і вп’явся поцілунком. Від його поцілунків дійсно крутиться голова. Поцілунок зупинило голосне бурчання його живота. Я розсміялася.

- О, відчуваю, що твій організм вимагає поповнення калорій.

- Все було добросовісно спалено. - прошепотів він мені десь біля вуха.

- Я то оцінила. - безсовісно цілуючи його в підборіддя відповіла я. Його руки тут же обласкали всі мої впадини і випуклості і я задоволено замуркотіла, або щось таке дуже схоже видала. Та все ж опам’яталася і лагідно висковзувала з його обіймів.

- Голосую за вечерю, або дуже пізню вечерю. Ну, принаймні сподіваюсь, що це ще не ранній сніданок. - перевела я погляд на годинник. - Ні, все нормально друга ночі. - далі ми вечерю готували в дві руки, плутаючи один у одного під ногами та перериваючись на поцілунки і крадіжку їжі один у одного. Дорослі діти і тільки, які ненаситно прагнуть тієї вищої міри насолоди, хочуть спробувати своє щастя, відчути ту неймовірну близькість, що несе любов, пити радість, ловити натхнення, пізнати абсолютне, всепоглинаюче і відверте кохання. Спати я лягла з відчуттям ейфорії.

- І розкажи, що з підпалом? - за пізнім сніданком чи то раннім обідом запитала я.

- Все банально, десь так як ти і казала. - він кілька разів вдихнув, видихнув. - То був прояв теплих сімейних стосунків, брати батьківську хату не поділили. Тому один з них вирішив її підпалити. У нього трохи проблеми з психікою були, здається після смерті матері усугубилося все і пробки геть повилітали. Тому, припадочний вирішив спалити хату. Скотина безрога така. - зло виговорив він.

- Ніколи не розуміла таких теплих сімейних відносин, коли брат на брата, коли не можуть поділити шматок землі, коли начебто дорослі люди чомусь свято переконані, що їх батьки їм щось винні і що хата має дістатися саме їм. І руйнуються будь які відносини, хоча може вони були і не такі вже міцні і всією сім’єю вони усі копирсаються в цьому багні ненависті, безжурно знищуючи один одного показуючи, що щаслива сім’я то всього лише картонна бутафорія, вивертає назовні грімку суміш ницості та втрати розуму. І тільки час показує, що всі ті нажиті скарби є непотрібним баластом, заради якого вони опускаються на самісіньке дно. Ось тобі і життєві істини.

- Не сприймай все так близько до серця. - трохи незадоволено скривив він губи, за якими я жадібно спостерігала. Потім посміхнулася.

- Знаєш, людська натура завжди буде для мене дивовижею. Я просто зрозуміла, що я щаслива. Отак просто без умовностей, без певної визначеності, що буде завтра я просто тут і зараз почуваюсь неймовірно щасливою. Я люблю життя, я насолоджуюсь кожною його хвилиною і це відчуття десь там всередині гупає в груди і розноситься до кожної клітинки мого тіла.

- А мені це подобається. - я покосилася на нього, а він затинаючись пояснив. - Тебе такою бачити… І що ти така стаєш зі мною. І якось так. Але коли ти на мене так дивишся, то всі мій мозок здається йде пити чай, а думати я починаю геть не тим місцем. - жадібно дивлячись на мої губи пробурмотів він.

- Тільки їхати пора, нас чекає робочий день. І всякі там люди, справи, проблеми, питання…- він ствердно кивнув головою.

- І чорт з ними, - розсіяно відказав він, - з тими людьми, справами, проблемами, вони здається ніколи не закінчаться. А ти поряд, така солодка, - і він, як справжній суворий мужик вп’явся в мої губи, я тільки застогнала від його напору. - Така ніжна…- поцілунок опустився на шию. - Така жадана, - лоскітно прошепотів на вушко. І я здалася, викинула білий прапор,як замок, що не витримав осади, перехопила ініціативу і сама ринулася в атаку. Нагородою мені було ошелешений його вигляд, який змило хвилею неприкаяної насолоди.

На кілька тижнів життя задалося шаленим ритмом, на роботі був завал, я копошилася намагаючись все і відразу зробити. Але так було простіше, щоб не думати та аналізувати того, що сталося, я не в силі була оговтатися, повірити і прийняти до кінця свої почуття. Ще складніше було з Ярославом, я вірила в його щирість, але ніяк не могла повірити, що це надовго. І я боялася, себе, того, що як тільки я зрозумію, що без нього ніяк, він набавиться. Той страх, як те грайливе кошеня таївся з-за кутка, вистрибував з під дивану, налітав коли ти того не чекав і затято гриз, не даючи спокою. Я закривала очі і сум’яття нашіптувало, що все в цьому світі тимчасове, зневіра говорила, що див не буває, сумніви голосили про хибність.