Крайня межа (СИ) - Страница 31

Чорна темрява на дворі знаходила відгук з такою ж всередині. З трудом піднялася, мене колотило, чи то від холоду, чи то нервове. Змусила себе встати. Стояла, як п’яна, мене хитало, горло боліло, голова гуділа. Застогнала. Самоубитися наче не планувала, а по відчуттям схоже, що зараз здохну. Так, куди йди? Я ж живу в Ярослава, а навряд чи я його готова зараз бачити. Немає собі віри. Від свого хриплого сміху-каркання навіть здригнулася. Все, то вже в минулому. Пішла в дім Ярослава. Бігати від нього я ще не могла. Потихенько пішла. Як я дійшла до дому не пам’ятаю. Пару разів перед очима ставала пелена і я опускалася на землю, та підійматися було все важче. Тому йшла. Стиснула зуби і йшла. Не знаю, щоб я робила, коли б двері були закриті, але вони були відкриті. Зайшла і по стінці пройшла в свою кімнату. Мене так трусило, що я ніяк не могла взяти в руки ковдру. Горло пекло, руки ходуном ходили і прості рухи, он як взяти ковдру я ніяк не могла зробити. Боротьба продовжилася. Я здається потухла, бо була на підлозі і не розуміла, як я там опинилася. Встала чіпляючись за ліжко, змогла натягнути ковдру і світ згас.

Здається чорти в пеклі мене уже жарили. Спробувала смикнутися, на мене зашипіли, але голову підняли і в рот залили трохи рідини. Закашляла. Заснула. Та пекло так швидко своїх не відпускає, здається я горіла, спробувала закричати. Сиплий хрип це все, що в мене вийшло. Віки були налиті свинцем, не бажали підійматися Голову підняли знову залили рідину. Ковтнула. Слабо відхилила голову, коли спробувала ще щось залити в мене, утримали і все залили. Заснула. Проснулася, горло несамовито пекло, почувалася слабкою, але вже не горіла, і то добре, наважилася відрити очі, в очі, як хто різі насипав, але я не здалася, відкрила, усвідомила, я в себе в кімнаті і за вікном сідає сонце, хотілося пити. Згребла всю силу і мужність сіла, виявила, що я в сорочці, навіть уваги не звернула, що мене хтось роздягнув, наче нічого жива, встала. Стоялося не сильно добре, але я вперта, підхопила халат і потихенько доплелася до ванної, стягнула сорочку, стала під воду. То чудове відчуття, коли струмені води біжать по твоєму тілу забираючи з собою мутність, вимила голову, загорнулася в рушник, вилізла з душу натягла халат, відчула, що зробила подвиг. Далі кава, поволоклася на кухню. Натиснула чарівну кнопочку, кавоварка загуділа, а я сіла. В голові пустка, в руках тремтіння, в горлі ще противна біль. На чашку каву я дивилася, як на ворота в новий світ. Тремтячими руками донесла до столу. Кинула цукор і зробила перший ковток. Ковтати було ще важко, але це ж кава. Так, щось я мала подумати і важливе вирішити. А, так, ну мені ніхто нічого не обіцяв, тому істерика була явно перебором, якось навіть відсторонено, змогла я крізь вату в голові подумати. Так, треба зрозуміти, який сьогодні день. І вибудувати свої дії. Закрила очі, просто капець, як погано.

- Емілія! - ледь хриплуватий голос Ярослава дряпнув мою свідомість. Відкрила очі. Він стояв біля мене в джинсах і рожевій футболці з щетиною на лиці і чорними кругами під очима, він виглядав втомлено і стурбованим в його очах було щось мені не зрозуміле. - Ти чому встала? Ти як себе почуваєш?

- Нормально. - мій голос все одно що з криниці лунав. Він підійшов до мене і певно хотів доторкнутися до мого лоба, та я відсахнулася. І ми завмерли дивлячись один на одного, Ярослава щось перекосило, та руку від мене він забрав.

- Я хотів…перевірити, чи немає в тебе температури. - видавив він з себе, побілівшими губами.

- Я в порядку. - наполегливо стояла я на своєму. - Який сьогодні день тижня?

- Середа.

- Тобто на добу я випала з життя. Погано.

- Лікар сказав, що тобі потрібно ще пити ліки. Я зараз принесу. - і він вийшов з кухні. А я все таки з полегшенням видихнула. Це щось сильно нагадувало мазохізм. Тепер я зрозуміла цю схильність отримувати задоволення, відчуваючи біль. Мої думки були такі неповороткі, що це сердило, але з іншого боку, я вся така була загальмована, що все відчувалося крізь туман. Може то дія ліків? В кухню повернувся Ярослав і положив на стіл цілий стос ліків.

- Тобі треба щось поїсти, а потім випити ліки. Я розігрію бульйон, його Галина Іванівна приготувала. - я навіть нічого не відповідала, просто притулилася головою до стіни і сиділа.

- Емілія? - трохи злякано.

- Я нормально. Що я таке п’ю, що мене так плющить? - викашляла я запитання.

- Антибіотики, сироп від кашлю, таблетки від болю в горлі.

- А їх мені лікар призначав, чи місцевий ветеринар?

- Лікар. - зітхнув він. - У Трохима, брат лікар, саме був у нього в гостях. Але ти всіх сильно налякала. В тебе температура була 40. - він поставив перед мною миску з супом. Подивилася на суп, їсти треба, взяла ложку і тремтячою рукою спробувала донести до рота. Де там усе вилилося з ложки. Ярослав забрав у мене миску і перелив бульйон в чашку. З чашкою у мене вже був досвід з горем навпіл випила. Тут же кинуло в піт.

- Тобі треба прийняти ліки. - в мої руки попав пластиковий стаканчик з сиропом. Випила. Ярослав простягнув ще один, навіть не обурилася, що так скопом ліки не п’ються, випила, екзекуцію завершила ще пігулочка. Треба повернутися в ліжку, я сьогодні не літаю, це факт. Піднялася. Стою. Ярослав на мене напружено дивився, але не наближався, коли я п’яною качечкою поволоклася в свою кімнату. Дійшла. Ну, все одно, що на Говерлу видерлася. Посопіла, та швидко заснула.

Ранок почався в звичайну пору, як я прокидалася. Почувалася я добре. Ну, відносно. Навіть бадьоро видерлася з ліжка. Душ, джинси і футболка, кава, план на сьогоднішній день, день починався з скромних планів, сніданок і випити всі ліки, адже допомагають. Знайшла в холодильнику їжу, зробила бутерброд, запила кавою, з’їла таблетки почуваюсь чемпіоном. Так на роботу я ще не поїду, працюю дома. В голові на диво якась муть і ніяких ріжучих, гострих і болючих відчуттів. Може мені щось ще підсипають? До таблеток я подивилася пильніше, та ні наче звичайні. А параноя то прогресує. Закрила очі. Так знайти ноутбук і почати працювати дистанційно. Знайшла телефон. Істерії не було, та просто ніхто нічого не робив. Від серця вітіювато висловила свої почуття з цього приводу. Ніколи не розумію цей підхід до роботи. Немає начальника то це сприймається як час для того, щоб нічого не робити. Так голову до вечора я зайняла, ніякої лишньої думки туди не пролізло в своїх огидній реальності. Трясця йому.

- Ми можемо поговорити? - в мою фортецю спокою, як рицар в обладунку, погримуючи заліззям в’їхав на міст, який я не встигла підняти, втрутився Ярослав Павлович. Серце зробило якийсь немислимий кульбіт і застукало десь в горлі. Покосилася на нього. Він був блідий і від того чорні круги під очима виглядали особливо яскраво. Тяжко ковтнула. Говорити не наважалася. Кивнула. Він закусив нижню губу. Я опустила очі додолу ховаючи своє збентеження.

- Я знаю, що ти все бачила. Але все не так, як виглядало. - від такого заявленого я заглянула йому в очі. В його очах було розлито щось пекуче, якась гостра туга, якийсь гіркий відчай. - Я заїхав в магазин за мінеральною водою. Віра запропонувала спробувати нову воду і дала мені пляшку. Я випив. Ця дурепа туди насипала афродизіак, та ще й в конячій дозі. Мені стало погано. До дому з трудом доїхав, доповз до ліжка і вирубився. Далі, що я пам’ятаю це шум біля дверей і тебе, а на мені…я її вигнав…- він запнувся в очах затанцювали паніка з розпачем і від їхнього танго в мене мороз по шкірі пішов. Він прикусив і погриз нижню губу. - Я подзвонив Трохиму, витягнув його з сімейного святкування, до нього саме брат приїхав, він лікар. Він і відкачав мене, а потім прописав лікування тобі. - він нервово смикнувся.

- Цікава історія. - розгубилася я від його несподіваного зізнання.

- Ти мені не віриш? - ледь чутно проговорив він. Я мовчала, намагаючись зібрати думки до толку, а почуття до порядку. І чим довше я мовчала, тим важче дихати починав він. І саме цівка крові з прокушеної його губи змусив видавити з себе слова.