Крайня межа (СИ) - Страница 30

- Змилуйтесь, давайте без подробиць. - з молилася я.

- Одне я тобі хочу сказати. Він уже помішаний на тобі. А коли чоловік чогось хоче, то він те отримує. Але тільки покористується тобою і покине. Я навіть не знаю чим ти його так зачарувала.

- Катерина Григорівна, після таких слів, жінок зазвичай починали на кострі палити. - видавила я з себе посмішку.

- То все на жарти. - щиро обурилася вона. - Пам’ятай, що він одружений і змінювати цього не буде і про Вірочку не забувай. Жіноча ненависть то страшна річ, а вона тебе сильно ненавидить і кляне на всі боки, бо тішила себе маренням, що він буде з нею.

- Дякую, за турботу про мене. Я вас зрозуміла. - змогла я призупинити її читання нотацій з благими намірами і то тільки після того, як до контори під’їхав Ярослав Павлович, який вийшов з машини відсканував нас незадоволеним поглядом і пішов у наш напрямок.

- Доброго дня! - прижмуривши очі і оглянувши і мене і Катерина Григорівна привітався він і неприязні в його очах ставало все більше по мірі того, як він нас одну за одну оглянув. - А що у вас тут за мітинг?

- Доброго дня Ярослав Павлович. - з прохолодою привіталася вона. - Емілію зустріла вияснити чи все в неї добре. І ще раз запропонувати пожити їй у нас. - мужньо озвучила свою позицію Катерина Григорівна, бо вираз обличчя Ярослав Павловича ставав все дедалі похмуріший і ворожий.

- Поки ми не вияснимо всіх обставин Емілія поживе у мене. - жорстко озвучив він. - Тому, ця тема закрита.

- Катерина Григорівна, - вирішила я втрутитися. - Все, добре. Не хвилюйтеся. Але дійсно треба йти працювати. - я наблизилася до неї, закривши її від Ярослава Павловича легенько похлопала по плечі. Повернулася до Ярослава Павловича вичавила з себе посмішку.

- Ярослав Павлович ви мені якраз і були потрібні. - в контору ми пішли разом.

- Ти засмучена. Про що розмовляли з Катериною Григорівною? - проявив він дивну спостережливість і цікавість.

- Про те, що не дуже добре жити в домі одруженого чоловіка. - дипломатично озвучила я тему нашої розмови. Ярослав Павлович відчутно заскрипів зубами.

- Звісно ці всі ж хранителі моралі завжди знають, як буде краще. - гнівно виплюнув він слова. - Я пояснив причини, чому краще буде, коли ти поживеш в мене. А їхня думка, мене не сильно цікавить. - різко закінчив він розмову і тільки його сердите сопіння вказувало на те, що він був дуже незадоволеним.

- Ти хотіла поговорити? - запитав він мене.

- Так, є ряд питань. Виділіть годину до кінця робочого часу.

- Дома зможемо поговорити? Бо в мене трохи з часом натужно. - прижмуривши очі запитав він.

- Гаразд. - ствердно кивнула я головою.

- Ти до кінця дня в конторі?

- Так.

- Добре. Я зайду заберу тебе додому.

- Як скажете. - розійшлися ми по своїм кабінетам. В цілях економії часу я не стала сперечатися, але його невсипуща опіка вже досягала критичного стану і трохи починала дратувати мене. Щось я не готова до такої тотальної турботи. І не знаю, що з цим захистом зробити, так щоб не образити його і можна було вільно дихати. Моє самітницьке життя геть розучило мене покладатися на іншу людину. Ярослав Павлович ж навпаки, звик ситуацію тримати під своїм контролем і в нього починається паніка, коли щось висковзає з під його уважного ока. Дилема.

Як і обіцяв Ярослав Павлович в кінці дня зайшов за мною і ми поїхали додому. Мовчання дорогою починало входити в звичку. Він задумливо дивився на дорогу, я ж не порушувала тишу, що панувала. Швидко розклала день, що прожила по поличкам і дістала щоденник пробіглася по запланованим зустрічам та дзвінкам намалювала план дій на завтра. Роботу брати додому я не сильно любила. Все таки мати час для себе вкрай необхідно. Час для спорту, час для власного розвитку, час для відпочинку та сну, час для розваг, час для сім’ї та рідних, час для друзів. Не можливо тільки акцентувати своє життя на роботі, життя запам’ятовується враженнями, а не набором матеріальних цінностей. Щоб в 50 років не стати старенькою розвалиною про своє здоров’я потрібно вже дбати, уникати поганих звичок, вести здоровий спосіб життя, займатися спортом, спати достатню кількість часу, слідкувати за своїм харчуванням, підтримувати добрі відносини з сім’єю, бо це справжнє багатство і я несамовито заздрю тим, хто має велику сім’ю. Важливо подорожувати, бо подорожі нас змінюють, надихають на нові звершення, живлять творчий потенціал, наснажують на життя наповнене сенсом, запалюють позитивними емоціями, надають відповіді на питання, відкривають нове, змушують думати, мріяти, прагнути більшого.

- Про що задумалася? - повернув мене до землю з глибоких думок, які наближали мене до ідеї, що а пора мені теж у відпустку.

- Думаю, що закінчу проект, поїду у відпустку.

- Куди? - спохмурнів відразу Ярослав Павлович.

- Ще не знаю, можливо туди де є сонце світить цілий рік, білосніжний та шовковистий пісок на фоні блакитного океану заманює тишею та спокоєм, а можливо до величних та неповторних у своїй красі горах покритих віковічними лісами.

- Я теж люблю гори. Відкрив для себе сходження. Минулої осінні, там такий дощик ще був, людей не було, то видирався сам. На яких вершинах бувала?

- Брецкул, Туркул, Піп Іван Мармароський. Як тільки відчувала, що мене вже гребе, то з метою безпеки оточуючих від мене, їхала в гори.

- А я ще був на Менчул, Петрос, ну і звісно на Говерлі. - на його губах з’явилася, якась трохи нервова посмішка. - І теж хотів би поїхати у відпустку.

- Ну, якщо хочете, то у вас все вийде. - посміхнулася я, виходячи з машини.

- Ага, вийде. - щось стиха пробурмотів він. - Хотілося б.

Дома, найперше, що я робила це приймала душ і переодягалася в домашній одяг. Вільні штани спортивного крою і футболка. Галина Іванівна в своїй кращих традиціях наготувала їжі, як на цілу дивізію. І борщ і пиріжки і печеня. Ярослав Павлович не втерпів доки я їжу розсиплю по мискам, поцупив пиріжка з м’ясом і з задоволенням його гриз. Не були б у мене зайняті руки і я б до нього приєдналася, а так з витримкою вартою поваги я тільки облизувалася подумки. За вечерею Ярослав Павлович був мовчазний і задумливий.

-У вас все гаразд? - запитала я.

- А? - незрозуміло витріщився він на мене. - Все нормально. - тут же натягнув він знайомий вираз господаря життя. - Ти хотіла поговорити? - подав він сигнал, що пора переходити на виробничі питання. Я потягнулася з записником і ми почали вирішувати банальні і скучні питання, про закриті акти, узгодити суму на додаткове обладнання і ворох таких і інших питань, без яких не можлива просто жодна робота. Ярослав Павлович був малослівний і на диво швидко розбирався з моїми питаннями. І вже коли я зібралася йти, раптом запитав чи не хочу я ще чаю. Подумала, погодилася. Ярослав Павлович сам і заварив його. Наші спільні вечори були на диво комфортні, я навіть не думала, що з чужою людиною мені буде так затишно. Зазвичай люди мене не радували і близькість з ними я не дуже добре витримувала. А з Ярославом я навіть не тяготилася і хоча його турбота трішки мене напружувала, та втікати від нього не хотілося, навпаки з ним було цікаво і легко. Правда, іноді мені здавалося, що в його погляді більш ніж просто дружній інтерес, та нічого зайвого він не дозволяв і я розслабилася в його компанії. І тільки зрідка відчувала незрозумілу тугу і постійні настирні думки про Ярослава, як тільки закривала очі.

Я заніміла, скам’яніла та спала з розуму водночас. Її тіло рухалося на Ярославі, вона непристойно стогнала і вигиналася на ньому, я позадкувала зачепила стілець він з гуркотом впав, повернулася Віра, на її лиці було задоволення і таке відчуття перемоги, що мене пересмикнуло. З трудом з ліжка підняв голову Ярослав. Того я вже не витримала і прожогом вискочила з кімнати, з дому і побігла. Я бігла не розрізняючи дороги, поки не закололо в боці, спинилася тільки на березі річки, дихання не вистачала в грудях пекло, впала на коліна. Біль роздирав зсередини, зайшлася в беззвучному крикові і сама ж собі закрила рукою рот і боляче прикусила ребро долоні. Фізичний біль не перебив, не витягнув з тієї чорної вирви в яку я падала, в роті був присмак крові, а всередині цілковите місиво болісного відчаю, гризучого розпачу, розпечених, несамовитих ревнощів, терпкого потрясіння, гіркого струсу, лютої нестями, болісного відчуття втрати, пекучого відчуття образи, щемливої безнадії і хворобливо-болісного розуміння зради. Я стояла навколішках та реальність, яку я бачила була занадто несподіваною і неприємною для моєї нервової системи. І світ розлетівся на маленькі друзки, без шансу щось повернути і щось наладнати. Жахливе розуміння, що все було обманом ломило скроні, випивало останні сили. Це був надто жорстокий спосіб вираження відсутності почуттів. А я на що сподівалася? Неможливо примусити любити. Може все було моєю вигадкою? Таке собі лукавство долі. Душевне сум’яття і пустота довкола знову. Я опустилася на землю, лягла в позу ембріона. І просто дозволила собі погрузитися в ту темряву, що рвала душу.