Крайня межа (СИ) - Страница 29

Изменить размер шрифта:

- Я звільнився. Можемо поїхати за твоїми речами. - лаконічно озвучив він причини візити.

- Впевнені? Це майже чотири години в одну сторону.

- Впевнений. То поїхали?

- Поїхали.

Поїхали ми звісно на його машині. Ярослав Павлович їхав досить швидко і мовчки. Між нами взагалі відчувалося якесь напруження. Його щелепи були міцно щеплені, губи стиснуті , а погляд був колюче холодним. Я ж вирішила взагалі його не займати, а краще подумати про останні події За звичкою в дорозі в машині у мене був час подумати, перебрати думки в голові, відфільтрувати лишнє, прикинути варіанти розвитку подій, спробувати знайти максимум рішень однієї проблеми. Я згадувала день за днем, перетирала, як на ситі події останніх часів і все одно не мала ні найменшої гадки про причини можливого підпалу. Ці нав’язливі думки уже зводили з розуму. Покосилася на Ярослава Павловича, щось навіть здалося, що він забув про мене, такий він був заглиблений в свої думки і здається вони в нього були геть не радісні.

- Ярослав Павлович…

- Слухай, давай просто на ти і Ярослав. - перебив він мене.

- Гаразд. - мило посміхнувшись кивнула я.

- Ти не втомився? Може я сяду за кермо? - ох, і не звично мені далося це ти.

- Ні, все нормально.

- Добре. То про що ти тоді так задумався, що від тебе морозом уже віє?

- Про вчорашнє. Мені це все дуже не подобається. І тій тварині, що хату палила б я хребта переламав. - вельми лаконічно висловив він свої думки.

- Ярослав Пав… Ярослав, - зупинила я себе, - все ж обійшлося, з ситуацією розберемося. Всі живі це головне.

- Ти ще скажи що я маю подякувати тому…- тут він зробив паузу, - майбутньому трупові, що тебе в хаті не було, коли він палив її.

- Обійдемося без подяк…

- Ти казала, що чула, як хтось ходить біля хати, а я навіть на віру то не йняв.

- Так, а от зараз нам потрібно заїхати он на ту заправку.

- Ти, щось хочеш? - заглянув мені в очі.

- Вмираю з голоду.

- Їду. - він завернув до заправки, і припаркував машину.

- Ну, що кава з круасаном?

- Пішли.

В залі було досить людно.

- Каву будеш? - запитала я.

- Буду.

- Тоді план такий, я роблю каву, ти береш мені оті гарненьку круасанчики і оцю, - я потягла з стелажа , - велику шоколадку і ми зустрічаємося десь за столиком. - План було підтримано, з кавою я справилася швидко, як-не-як досвід частих поїздок дається взнаки, Ярослав теж досить оперативно дістався каси. І навіть в куточку я знайшла місце. Поки повільно помішувала цукор підійшов до столика Ярослав, підсунула йому його каву. Зробила кілька ковтків.

- Ярослав не пасіюй, добре? І ні в чому себе не звинувачуй, тут точно твоєї провини не має. Я ще щось слабо вірю в те, що хотіли вбити мене. У мене якось уява пробуксовує цей момент. Але ми розберемося в цьому. Ти тільки трішки заспокойся. Я розумію, що тебе штормить від того, що все пішло шкереберть і ти не тримаєш цю ситуацію під контролем.

- Нічого ти не розумієш. - пробурчав він.

- То поясниш?

- Не зараз. - він навіть очі опустив додолу. В машині запанувала тиша.

- Знаєш гурт є такий Антитіла у них є пісня «Бери своє і йди», там такі слова:» Знайте, ми палені вогнями, шаленими вітрами, нас воля несе. Я її всю дослівно не пам’ятаю, але нікого не питай, тут все одно ніхто не знає де рай. Давай, відпусти трохи ситуацію. Не накручуй себе. Ти справишся, ти все вирішиш. Тільки спокійно. Я ж спокійна.

- І то мене трішки лякає. Я не знаю, чого від тебе чекати. - озвучив він все ж свої побоювання.

- Інформацію, я прийняла, страх - пережила, то що є трохи сумніви, що то по мою душу, то таки є, але в безпечний режим я перейду, сама темними вулицями не ходжу, до маніяків в машину не сідаю. Істерики влаштовувати не буду. Так, мене зачепило, але в трагедію я не буду це перетворювати. Про посттравматичний синдром і схибленість моєї психіки ми не будемо говорити.

- Я не такий спокійний, як ти. Я там був і думав, що ти в палаючому домі…і думав….- він важко задихав.

- Ярослав, я тут, я поряд, я ціла і неушкоджена. Все нормально.

- Нормального тут точно нічого не має.

- Але це життя. Воно чудове в усіх його проявах. І я хочу жити. Хочу жити, нормальним життям, мріяти, відпочивати, спілкуватися з друзями. Хочу сприймати життя таким, як воно є. Змінювати в ньому, якщо це можна змінити і примиритися, якщо це не можна змінити. - я зробила паузу, в очах Ярослава була незрозуміла туга, яка змусила продовжити - Я відчуваю себе винною за той роздрай, що коїться в твоїй душі. Давай ми тихенько це все розберемо, розкладемо на полички та продовжимо жити далі.

- Ти так і робиш?

- Знаєш в моєму житті є роки, за які я така вдячна, за кожну прожиту мить, вона була чудова і є роки чорні для мене. Тому,так я вже так роблю. Я малодушна, та я сприймаю, все так, як є. І намагаюсь жити добре. Я дозволяю собі посумувати, поплакати, але я не впадаю, як в прірву у відчай та депресію. Я дозволяю собі радіти, успіхові та я не тішу себе ілюзією, що так буде вічно. Я дозволяю собі відчувати, та не дозволяю почуттям вбити мене. Я дозволяю собі навіть ненавидіти, та не дозволяю зайти до краю цій емоції. - я заглянула йому в очі, - Ярослав, всі твої почуття важливі, та не дозволяй гніву застилати твої очі і приймати рішення.

- Я почув тебе. - стиха після довгої мовчанки відповів він. - Не можу сказати, що я прямо тут же зміню вектор своїх почуттів.

- Я те, розумію. Ну, що поїхали далі?

- Поїхали. - кивнув він.

Звісно, мій тимчасовий переїзд оцінило все село. Всі косились, та про щось і я явно здогадуюсь про що перешіптувалися. Кілька днів я спостерігала за цим з витримкою колекційного сорту віскі, позаяк терпінню моєму можна тільки позаздрити, все ж таки деякі рідкісні сорти віскі витримують 30-50 років. Тому на моєму лиці був неймовірно приязний вираз, а в очах арктична прохолода. Метод відмінний, підходять так до тебе з дурним питанням, а ти такий, що прошу, а як то стосується роботи? Мені у відповідь незрозуміле бурмотіння. Дана стратегія діяла до зустрічі з Катериною Григорівною. Вона мене зловила поряд машини, біля контори. До чого все таки я люблю таких сусідів, що обов’язково намагаються покращити моє життя.

- Доброго дня! - я просто випромінюю радість, бо судячи з її напруженого виразу обличчя доброго вона мені навряд чи скаже.

- Емілія, я хотіла поговорити. - тут же взяла вона бика за рога.

- Катерина Григорівна у мене ще робочий день і дуже мало часу. - спробувала відмазатися я, та де там.

- А я не довго. - і вона акуратно підхопила мене під лікоть і відвела в сторонку. Прокляття, застогнала подумки. - Емілія, ти хороша жінка і я тобі бажаю тільки добра. - від такого початку мене скривило, але все ж сподіваюсь ввічливий вираз обличчя я втримала.

- Катерина Григорівна я то знаю. Але що змусило вас хвилюватися? - вирішила все ж скоротити я свої муки.

- Та хвилює, ще й як хвилює. Я тобі скажу, як сказала б своїй дочці. Ти живеш зараз в домі одруженого чоловіка. Емілія він одружений уже 12 років і розлучатися він не думає, щоб собі дурепа Віра не фантазувала і не годиться тобі з ним плутатися. Нічого доброго з того не стане. У нього дитина, дружина всі звісно розуміють, що живуть у різних країнах і бачаться кілька разів на рік і на те, що за ним Вірочка тягається все ж молодий чоловік воно то все ясно. Але він тобі не потрібен. То гріх чоловіка з сім’ї, навіть такої сім’ї вести. Йому то може так і зручно одна в одній країні, а інша в іншій, але тобі ж не треба ставати полюбовницею.

- Катерина Григорівна я почула вашу думку, але турбуватися немає про що. Я ще можу дати собі раду.

- Дочко, всі бачать, як він на тебе дивиться. І відчуває моє серце не закінчиться то все добром. Він же поглядом тебе поїдає і іншим чоловікам до тебе навіть наблизиться не дає. Були у нас такі вже пристрасті в селі, він її так ревнував, що сокирою зарубав.

Оригинальный текст книги читать онлайн бесплатно в онлайн-библиотеке Knigger.com