Краiни свiту. Азiя - Страница 7

Місцеві жителі називають Бутан «країною дракона». Вони вірять, що часті грози, які досить поширені в цих землях, - це робота дракона, котрий мчить по небу. Ця міфічна істота оселилася і на прапорі держави. «Королем-драконом» звали батька нинішнього короля, нині так за традицією називають його сина, теперішнього монарха.

Історія Бутану сягає корінням у далеке минуле і губиться в міфології та релігійних переказах. Дехто вірить, що таємничий Бутан є напівказковою країною Шангрі-ла (Шамбала) - місцем, де, за міфами, можна знайти Істину і джерело безсмертя. Втім, самі бутанці стримані щодо таких висновків. Тож достеменно про ранню історію цієї країни нічого не відомо. Є тільки красиві легенди.

Селище біля підніжжя Гімалаїв

Археологічні розкопки свідчать, що землі Бутану були заселені у 2000-1500 рр. до н. е. Перші поселенці сповідували язичницьке вірування Бон, панівну релігію в Гімалайському регіоні до поширення там буддизму. З III ст. н. е. на території Бутану оселилися племена тхепу. Через кілька століть почалося заселення цих земель тибетськими племенами. Перші буддійські храми виросли тут, на гімалайських схилах, у VII ст. Деякі з тих давніх монастирів збереглися і до наших днів. Тривалий час на цих землях панували тибетські правлячі клани, які розселилися в різних долинах Бутану. У XVI ст. виникла самостійна бутанська держава. З цього часу почалося активне будівництво дзонгів - цих візитних карток країни. Ці величезні фортеці-монастирі були укриттям від ворогів та диких звірів. Під час небезпеки тут могли одночасно знайти притулок декілька тисяч чоловік. Згодом навколо монастирів почали виростати населені пункти, в тому числі і столиця країни Тгімпгу (30 тис. мешканців). Свого часу один з бутанських королів запроводив багато особливих звичаїв, церемоній, щоб його народ відрізнявся від тибетців своєю унікальною культурою. Але все одно зв’язок з Тибетом був і залишається значним, сучасна державна мова країни дзонг-ке («мова фортець») вважається одним із діалектів тибетської.

З XIX ст. над Бутаном було встановлено британський контроль, згодом країну оголосили протекторатом Туманного Альбіону. З 1910 р. на територію Бутану почали переселятися непальці-індуїсти (зараз вони становлять близько 30 % населення, а більшість жителів є представниками народності бхотія, етнічно близької до тибетців). У 1949 р. Королівство Бутан стало незалежним і жило відособлено, далеко від чужих очей. Тільки 1974 р. ця держава вперше трохи відхилила двері для іноземців.

Кращим другом Бутану є Індія, торговий партнер та помічник. «Королівство дракона» дуже залежить від її допомоги. Гроші Бутану (нгультрум) прив’язані до курсу індійської рупії. За індійської допомоги Бутан вступив до ООН, у країні були побудовані дороги (до середини XX ст. товари між Індією та Бутаном перевозили на мулах), гідроелектростанції, почала розвиватися кам’яновугільна промисловість. Надра Бутану багаті на мінеральні ресурси: тальк, свинець, мідь, вугілля, гіпс та інші, але ці поклади тільки тепер починають розроблятися. Розвинені в країні й традиційні ремесла - художня обробка дерева та металу, виготовлення тканин, килимів. Прибуток дає продаж поштових марок. Проте Бутан залишається переважно сільськогосподарською країною. Люди живуть у невеличких поселеннях на схилах гір. Вони вирощують цитрусові, рис, пшеницю, картоплю та інші культури. Високо в горах розводять довгошерстих биків (яків). Бутан повністю забезпечує себе їжею та одягом. Значні території в країні ще не вивчені, землі на півдні та й у центрі - це величезні заповідники, осередки дикої природи із багатою фауною та флорою.

Сільське господарство Бутану розвивається на горизонтальних терасах

Бутан може похвалитися найбільшою кількістю слонів на одиницю площі. І це при тому, що в країні немає партії зелених (тут узагалі заборонено партії). Зате в королівстві немає й такого явища, як полювання (більшість населення - вегетаріанці), тут майже не вирубуються ліси. Вважається, що на території Бутану мешкає снігова людина, родич йєті, якого називають мігої. Однак бутанці не переслідують його і ревно оберігають території, де, за припущеннями, він може мешкати.

На території Бутану (47 тис. км²) розмістилися три природні райони. На півдні знаходиться пагорбкувата підгірна рівнина. Далі на північ - сильно розчленовані Малі Гімалаї (до 4000 м). Саме в їхніх долинах розташована більша частина орних земель. Північ країни займають скелясті, вкриті снігами Великі Гімалаї, де знаходиться найвища точка Бутану - шпиль Кула-Кангрі (7554 м). Різняться ці зони кліматом. У південних районах зазвичай дуже тепло, а літній мусон приносить велику кількість дощів, що часто призводить до великих повеней та селів. На півдні Бутану можна побачити оповиті ліанами джунглі, в яких живуть тигри, мавпи, змії. Що вище в гори, тим стає холодніше, меншає кількість опадів. Вічнозелені ліси змінюються листопадними, а потім хвойними, що у свою чергу поступаються альпійським лукам. На високогір’ях мешкають гімалайський ведмідь, сніжний барс, дикий як.

Бутанці змогли зберегти як дику природу, так і свої традиції, релігію. Більшість мешканців країни сповідують буддизм ламаїстського типу. Монахів-лам, які традиційно живуть відлюдниками, з-поміж двомільйонного населення Бутану більше, ніж у будь-якій іншій країні. Верховний лама є другою людиною в державі після короля. Монастирі, яких налічується понад двісті, ніби вросли в природу і стали її часткою. Управління країни досі ведеться із дзонгів, що є центрами релігійної та світської діяльності. На їхній території розташовані державна та місцеві адміністрації, школи та житла людей. Викладання у школах проводять державною мовою - ассамо-тибетською.

На родючій підгірній рівнині

Буддійська романтика приваблює багатьох мандрівників, проте далеко не всі можуть відвідати цю країну, адже річна кількість туристів тут жорстко обмежена. Хоча Бутан вважається бідною країною, і туризм міг би поповнити бюджет, королівство не зацікавлене в відвідувачах - тут зовсім небагато комфортабельних місць. У країні немає спеціальних шоу для туристів, вистав, великих ринків сувенірів тощо. Втім, бутанцям і не треба «демонструвати спеціально» екзотику - їхній спосіб існування, їхні численні колоритні свята і є тією екзотикою, що її шукають іноземці. Місцевий монарх прагне захистити своїх підданих від західної культури, зберегти традиційний спосіб їхнього життя.

В Бутані заборонено телебачення, закон зобов’язує населення ходити в національному одязі, у країні нема світлофорів. Чи не єдині ознаки цивілізації, що і не дають втратити відчуття реальності, - це непоганий аеропорт у місті Паро та джипи, на яких їздять король, його дружини та наближені. Під час перебування в столиці Тгімпгу туристам обов’язково показують цей кортеж із джипів.

У Вірменії розповідають легенду про те, що Бог, створивши цю землю, був невдоволений результатом - занадто кам’янистою вона вийшла. Тоді він, зібравши все каміння докупи, спитав у численних народів, хто хоче тут жити. Погодилися на таку сумнівну пропозицію лише вірмени, які нині і пишаються цим вибором і водночас сумніваються, чи не поквапилися вони тоді. Цей народ зміг вижити на камінні, створивши численні архітектурні пам’ятки, котрі так органічно поєдналися з природою, що здаються її витвором. На долю цього народу випало багато випробувань і страждань, інколи могло здатися, що його майже знищили, розтоптали, але він, як птах фенікс, завжди відроджувався. Вірмени тепер розсіяні по всьому світу, проте вони зберегли свою віру і, головне, зберегли свою етнічність - залишилися гордим народом, який славиться гостинністю та веселою вдачею.