Крах чорних гномiв - Страница 8

Фон Вайганг підняв очі на Ерлера і помітив, як важко той дихає. “Багато їсть і не рухається, — подумав. — Скоро зовсім зажиріє”. Але, зрештою, яке йому діло до способу життя штурмбанфюрера. Головне, що Ерлер сяк-так справляється зі своїми обов’язками і ніколи не насмілиться діяти через голову свого начальства. Фон Вайганг вважав, що беззаперечна відданість начальству є одною з найкращих якостей підлеглих, і не дуже любив, коли вони проявляли власну ініціативу.

— Сідайте, Ерлере, — кивнув на лавку, що стояла за кілька кроків. — Вам не жарко? Можете розстебнути комір.

— Дякую, в мене все гаразд, — спробував зберегти пристойність Ерлер, але з задоволенням сів на низеньку садову лавку. Трохи подумав і розстебнув комір. Чорт забирай, осінь, а така спека…

Фон Вайганг скоро приєднався до нього. Коротко підстрижений, без капелюха, у простенькому домашньому костюмі, він виглядав менш імпозантно, ніж Ерлер — у мундирі з залізним хрестом та блискучих чоботях. Лише призвичаєне око відрізнило б начальника від підлеглого. Групенфюрер сидів, вільно відкинувшись на спинку лавки і простягнувши ноги. Вся ж огрядна фігура Ерлера являла чекання та готовність будь-якої секунди скочити і стати струнко.

— Я задоволений тими заходами, яких ви вжили для посилення охорони підземного заводу, — почав групенфюрер. — Система перепусток, багатоступінчасті контрольні пости виключають проникнення кого б то не було на територію об’єкта. Єдине вразливе місце — залізниця. Маю на увазі ешелони з вугіллям і цистерни для вивезення готової продукції. Закопавшись у вугілля, можна потрапити на склад.

— Ми передбачили це, групенфюрер, — заперечив Ерлер. — Ешелони на території складів відразу оточуються і розвантажуються під наглядом охорони. Після цього вугілля подається системою транспортерів відразу під землю.

— А залізнична обслуга? — примружив очі фон Вайганг. — Мене хвилюють листівки, котрі з’являються в робітничому селищі. Значить, там діють комуністи. Не виключено, що вони спробують потрапити на об’єкт.

— Передбачено й це, мій групенфюрер. Перед подачею ешелонів на територію об’єкта ми повністю замінюємо обслугу паровоза — її місце займають наші люди. Але ми врахуємо ваші зауваження і посилимо охорону заводу.

— Ви на льоту схоплюєте мої думки, Ерлере, — з задоволенням мовив фон Вайганг. — Але що ви можете сказати з приводу листівок? Це робиться у вас під носом, а ви спокійно спостерігаєте за ворожими акціями.

Групенфюрер говорив спокійно, ба навіть байдуже, та в його словах можна було вловити приховану загрозу. Ерлер відчув її, — його червоне масне обличчя вкрилося краплинами поту.

— Наші агенти, — упередив, — роблять усе можливе, аби натрапити на слід комуністичної організації в селищі. Але там, якщо така організація існує, досвідчені конспіратори. Я, правда, схильний думати, що організації нема, просто два — три чоловіки, котрі роблять листівки.

— Мене дивує ваша недбалість, — поморщився фон Вайганг. — Свідченням цього є історія з вбивством агента.

“Боже, — жахнувся Ерлер, — він знає і про це…”

— Я не доповідав вам, — зробив спробу викрутитись, — бо впевнений: це нещасний випадок. Був дуже густий туман і…

— Облиште, — фон Вайганг зробив невдоволений жест. — Ви прогавили свого агента і прогавили тоді, коли він почав намацувати нитки, що ведуть до організації. Комуністи розкусили його і негайно прибрали.

— На жаль, — почав виправдовуватись штурмбанфюрер, — ми запізно одержали повідомлення про смерть Рапке, і наші люди прибули на місце пригоди тоді, коли там не залишилось жодних слідів.

— Це не виправдання, — сказав фон Вайганг, — а ще одне звинувачення проти вас. Я повинен зауважити вам, штурмбанфюрер, на недостатню енергію та оперативність у боротьбі з ворогами рейху. Досі я закривав на це очі, враховуючи ваші минулі заслуги. Але надалі не потерплю, щоб поруч з нами діяла зграя політичних злочинців.

— Ми вживаємо заходів, мій групенфюрер, — Ерлер вимовив ці слова якомога бадьоріше, — і я певен, що найближчим часом покладемо край діяльності комуністичних агітаторів. Ми кинули у селище кращих співробітників. Очолює групу гауптшарфюрер СС Еміль Мауке.

— Я чув це прізвище. Він відзначився в Польщі у боротьбі з партизанами?

— Так точно! Мауке — перспективний працівник, і ми доручаємо йому найбільш делікатні й заплутані справи.

Фон Вайганг стомлено махнув рукою.

— Мене не обходить, хто там у вас працюватиме. За селище персонально відповідаєте ви. Даю вам місяць строку, штурмбанфюрер. Через місяць ви або рапортуватимете про ліквідацію підпільників, або, — знов махнув рукою, — самі розумієте…

— Сподіваюсь рапортувати раніше! — Ерлер намагався триматися впевнено, хоч серце тенькнуло. Знав — фон Вайганг не розкидається словами, а перспектива фронту не вабила штурмбанфюрера.

Фон Вайганг ліниво підвівся. Ерлер на диво легко виструнчився перед ним.

— Не смію вас більше затримувати, — подав руку фон Вайганг. — Певно, у вас багато справ…

— Жодної вільної хвилини, — поскаржився штурмбанфюрер. Відступив на крок, підняв руку в націст-ському вітанні. Йшов алеєю, намагаючись прямо тримати своє гладке тіло. Лише за поворотом дозволив собі витягти хусточку і витерти спітніле чоло. Чорт, справді роботи багато, та він домовився з друзями пообідати в ресторані “Гамбург”.

Шофер, побачивши Ерлера, завів машину. Штурмбанфюрер зручно відкинувся на задньому сидінні. Що діяти? Розмова з групенфюрером налякала його, але ж у “Гамбурзі” готують чудові котлети…

Ерлер проковтнув слину.

— У місто! — наказав шоферові.

Карл Кремер відпустив таксі і останній квартал пройшов пішки. Ще здалеку побачив довгу постать Рехана. Руді стовбичив біля входу в парк, нетерпляче поглядаючи на перехожих. Карл помахав йому затиснутими в кулак рукавичками, вказав на ресторан. Руді перебіг вулицю і, не вітаючись, попрямував до дзеркальних дверей.

— Я був кращої думки про вашу чемність, гер Рехан, — усміхнувся Кремер.

Руді зло блиснув очима, огризнувся:

— Свого часу я також вважав вас за порядну людину.

— Але ж взаємна антипатія не повинна заважати справам. Це — перша заповідь ділових людей.

Рехан нічого не відповів, з силою штовхнув двері. Вони зайняли столик у кутку величезного залу. Ресторан був порожній, і Кремер не боявся, що їхню розмову хтось підслухає.

Замовляючи обід, косо поглядав на Рехана. Той сидів наїжачившись. Видно, поза Руді сподобалась Карлові, бо задоволено поплямкав губами і замовив пляшку шампанського. Коли офіціант відійшов, нахилився до Рехана.

— Ви не дуже зраділи, побачивши мене, — сказав спокійно. — Я передбачав це, але, на жаль, не міг відмовити собі в приємності пообідати у вашому товаристві.

Рехан подивився Карлові у вічі важким поглядом, процідив крізь зуби:

— Облиште, Кремере! Краще скажіть, що вам потрібно? Та мушу попередити: я не ворухну й пальцем, аби допомогти вам.

— Не треба так категорично, Руді. Я чомусь певен, що ми домовимось…

Карл побачив, як тремтять пальці Рехана. Значить, злякався. Кремер здогадувався, що Руді боятиметься. Більше того, він твердо знав, що Руді смертельно ненавидить його — і все ж був спокійний. Боячись і ненавидячи, Рехан чіплятиметься за Кремера, бо надто цінує своє життя та благополуччя, аби поставити їх під загрозу. Адже ж добре знає, що чекає на нього, якщо СД дізнається про розписку, котра зберігається в сейфах радянської розвідки. І ще — Руді любить гроші, а сто тисяч марок лише розпалили його апетит.

— Не дивіться на мене так вороже, гер Рехан! — Кремер удавано зітхнув і повторив: — Так, я не помилився — певен, що ми домовимось.

— Ви завжди були надто самовпевнений, Кремере! Рехан налив у фужер мінеральної води, жадібно випив. — Боюсь, на цей раз ви помиляєтесь.

— Я комерсант, Руді, і нюх ділка рідко коли зраджує мене. Скажіть, у вас залишилось щось від тих ста тисяч?

— Яке це має значення?