Крах чорних гномiв - Страница 67

“Василько”, — згадав Карл розповіді Вєтрова. Стояв і не ворушився — здавалося, найменший рух принесе біль Юрію. Але чому солдат із смужками на погоні зняв пілотку? Чому плаче Василько? Ще не сміючи повірити в те, що сталося, Карл опустився на коліна біля товариша, припав вухом до сорочки, по якій повзла червона пляма. Серце не б’ється, й руки холонуть. А які дужі були ці руки ще кілька хвилин тому!

Кремер притулився щокою до великої шорсткої долоні Вєтрова. Нараз усвідомив: Юрій відштовхнув його, і куля, призначена Карлові, влучила…

Руки вже зовсім холодні, і їх не зігріти нічим. Боже мій, Юрій пройшов крізь вогонь і воду, і треба ж… Війна кінчається, завтра чи через декілька днів — не все одно — тут будуть свої. Як несправедливо влаштовано все у житті!..

— Старший лейтенанте Кирилюк! — мовив хтось голосно за спиною. Карл не поворухнувся. — Старший лейтенанте Кирилюк! — повторили, і лише тепер Карл подумав, що кличуть його. Підвів голову. Лейтенант з густими вусами і зритим віспою обличчям нетерпляче дивився на нього.

— Що вам потрібно? — Карл ніяк не міг випустити руку Юрія.

Лейтенант хитнув головою, відкликаючи Кремера.

— Нічого не вдієш! — мовив співчутливо, та Карлові його слова здалися сухими й байдужими до неймовірності. — Шкода товариша Вєтрова… Уже розвиднілось, і нам треба негайно зніматися…

— Що? — нерозуміюче закліпав очима Карл.

— Слід негайно рушати! — твердо повторив лейтенант. — Стрілянину могли почути і… — не доказав.

— А-а… Ви ось про що… — нарешті усвідомив Кремер. — І що ви пропонуєте?

Лейтенант витяг з планшета карту.

— Взагалі, ситуація мені не дуже подобається, — почав. — Через день — два наші візьмуть Дрезден і вступлять у Судети, та, чорт забирай, ми не гарантовані, що за ці дні німці не вчепляться нам у п’яти і не переб’ють, як мух. Вєтров думав повернути в бік Тепліце і пересидіти десь у лісі. Але зараз у тих місцях німці збирають сили, і пробиватися туди небезпечно. А нам треба зникнути, розчинитись, так би мовити… Ви не знаєте, що це за дорога? — провів нігтем по ледь помітній лінії на карті.

— Я вперше в цих краях… — наморщив лоба Кремер. — Але іншого варіанта нема. — Він уже встиг оволодіти собою… — Полонених — в одну машину. Водії нехай, переодягнуться в німецьку форму. Я поїду в “мерседесі” попереду. Маємо надійні документи і спробуємо прорватися у гори.

Тіло Вєтрова поклали у передній грузовик. За руль “мерседеса” сів Горст Ульман, який одів на себе мундир Дузеншена. Полоненим позв’язували руки, позатикали роти, — швидко звільнили одну з машин від частини вантажу і поклали туди всіх, накривши брезентом. Кремер намагався не дивитися в той бік — злість кипіла в ньому, і не знав, що б учинив, побачивши фон Вайганга.

Переїхали річку по хиткому дерев’яному мосту і відразу повернули в гори. їхали повільно — весь час підйом, глибока колія, вибої. Мотори в грузовиків перегрівалися: час від часу доводилось зупинятися.

Схили гір обабіч дороги вкривали густі ліси — мовчазні й темні, без жодної стежини. Вони здавалися мертвими, навіть не чути було пташиних голосів, і Карл здивувався, коли раптом величезна сосна попереду захиталась та впала, перегородивши шлях. Одразу по “мерседесу” вдарили з автоматів. Кремер зштовхнув Горста з сидіння і сам упав на нього, прикривши своїм тілом.

“Німці, побачивши за кермом есесівця, — встиг подумати, — не стріляли б… Отже…”

Повільно, зморщившись од болю, намацав у кишені хусточку, дотягся до дверцят і виліз з машини, піднявши над головою білу ганчірку.

Стріляли ще кілька секунд, але, певно, аби настрахати. Потім з лісу висипали погано одягнені люди з рішучими обличчями. Оточили Кремера. Інші побігли до грузовиків.

Карл засміявся, побачивши їх. Напевно, люди здивувались: ворог, полонений, стоїть з піднятими руками — і сміється.

— Дивіться, командире! — вказав молодий хлопець у полатаній куртці людині, що до очей заросла бородою. Карл озирнувся разом з ними і побачив лейтенанта. Той якраз вистрибнув з кузова грузовика, біг до них.

— Не стріляти! — вигукнув бородань. — Оточити грузовики і не стріляти!

Кремер опустив руки.

— Ви партизани? — запитав російською мовою.

Бородатий глянув на нього підозріло, та кивнув.

— Партизани! — вдарив Карл по плечу лейтенанта. — Вони допоможуть нам!

— Хто командир загону? — запитав той.

Бородань трохи висунувся вперед, не опускаючи автомат. Лейтенант ступив йому назустріч.

— Лейтенант Радянської Армії Абатуров! — приклав руку до кашкета. — Виконуємо особливе завдання і потребуємо вашої допомоги!

Бородань погано зрозумів його, та хтось з партизанів швидко переклав слова Абатурова.

— Але ж… — командир нерішуче глянув на есесівців, що сиділи за кермом машин.

— Скидай мундири, хлопці! — махнув рукою лейтенант, і лише цей невимушений жест переконав бороданя.

З грузовиків почали вистрибувати солдати.

— Чорт, звідки ви взялися? — запитав командир.

Абатуров недвозначно показав на небо.

— Потрібен посадочний майданчик… — одразу ж напосівся. — Є тут щось підхоже?

Бородань радісно закивав.

— Знайдемо!..

Через годину грузовики зупинилися в селі. Вірніше, селом його можна було назвати лише умовно — десяток хат на березі гірської річки. І невеличка лука. Абатуров, невдоволено гмикаючи, сходив її вздовж і впоперек. Облаяв гірську природу, яка створює такі незручності, та почав налагоджувати зв’язок по радіо з командуванням. Уже через чверть години стало відомо — літаки будуть надвечір.

А в цей час на маленькому сільському цвинтарі копали могилу. Карл сам вибрав місце — під стрункою смерекою, трохи осторонь каплички, щоб було видно і гори, і річку, і ліси. Перший кинув жменю землі на необстругані соснові дошки труни і довго ще стояв біля свіжої могили. Думав — один, та, озирнувшись, побачив за спиною ще трьох. Стояли, простоволосі й сумні — українець, поляк та німець.

— Ти — Василько? — поклав Карл руку на плече тому, хто приймав останній подих Вєтрова.

— Так.

— А ти — Юзеф?

Хлопець кивнув.

— Тебе Горст Ульман, я вже знаю. Давайте ж поклянемося не забувати цієї могили, як ніколи не забудемо тебе, друже мій.

Він обійняв хлопців, і вони поклялися навіки зберегти в серці пам’ять про мужню людину, тіло якої прийняла чеська земля. Потім постояли ще трохи під смерекою і пішли допомагати розвантажувати грузовики. Бо життя є життя — з його повсякденними клопотами.

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ КНИГИ