Крах чорних гномiв - Страница 65

— Обережніше, обережніше!.. Поставте в кутку, за дверима… Ми ще повернемось і витягнемо гномів на світ!

Кремер знає, що групенфюрер сам не вірить у свої слова, вимовляє їх, аби підігнати есесівців. Але яке йому діло і до фон Вайганга, і до гномів? Він повернув назад і пішов незвично порожньою пахучою алеєю. Сів на лавку і довго сидів, слухаючи дзижчання бджіл. Думав: лише за кілька десятків кілометрів — свої. Там пекло з вогню й заліза, а він слухає, як дзижчать бджоли. Скоро закінчиться війна, солдати повернуться додому і розповідатимуть, як форсували Дніпро, штурмували укріплення на Одері, брали рейхстаг, а він… Цілував руки у фрау Ірми та їздив до Швейцарії — і нікого не цікавитиме, відбив тобі печінки Гельмут чи ні. І чи можна порівняти усе, що зроблено ним, хоча б з однією танковою атакою?

Правда, там, у Центрі, все знають, на все зважують, і Левицький, напевно, похвалить його та скаже, що один висаджений у повітря завод дорівнює чортзна-чому. Він і сам розуміє це. Все ж — це одна справа… А от — тримати в руках автомат і бачити перекошені від жаху обличчя есесівців!..

Карл зітхнув, підвівся. Завтра вранці все скінчиться, і він знову буде. серед своїх. А бджоли дзижчать, потихеньку осипаються пелюстки з яблунь, і пахне медом…

Усе почалося з того, що у фрау Ірми була мігрень, і вона ніяк не могла заснути. Фон Вайганг також не лягав і о другій годині ночі підняв охорону. Єдине, що міг зробити Карл, — відтягти від’їзд до третьої: ще раз уважно перевірив наявність вантажу в усіх машинах.

Групенфюрер запросив його до свого “мерседеса”, та Кремер зайняв місце в першому грузовику. Взяв у фон Вайганга карту, поставив поруч себе автомат із запасними дисками. Сказав:

— Запросіть краще до себе Кларка.

Фон Вайганг охоче погодився: мав намір ближче роззнайомитися з американцем — часи такі, що й цей тип може стати у нагоді.

Головну машину вів ще зовсім молодий штурмман. Певно, звик ганяти свій грузовик, і Карлові весь час доводилося стримувати його.

— Не більше сорока кілометрів! — наказав шоферові, та варто було відвернутися, як стрілка спідометра повзла до шістдесяти. Кремер і так нервував — адже десант мали викинути лише о третій. Хлопцям треба ще подолати вісім кілометрів, щоб вийти на дорогу за Тепліце, — а цей хлопчисько, як на зло, за найменшої нагоди збільшує швидкість.

Коли машина, подолавши підйом, з ревом помчала у долину, наказав:

— Зупиніться, штурмман!

Есесівець зиркнув на нього зверхньо, але виконав наказ. Кремер, не вимовивши й слова, вийшов. Другий грузовик трохи відстав і загальмував через хвилину. Впритул за ним ішов “мерседес” фон Вайганга.

— В чому справа? — стривожено висунувся у вікно групенфюрер.

— Перевіряю, чи не відстав хто, — пояснив Карл.

— В останній машині Дузеншен, і навряд чи слід за нього турбуватись.

— В дорозі все може трапитись…

Кремер постояв ще трохи біля “мерседеса”, дочекався, поки не зупинились усі грузовики, побіг у кінець колони.

— У вас все в порядку, Гуго? — присвітив кишеньковим ліхтариком: їхали, не вмикаючи фар.

— Куди ви так женете? — замість відповіді запитав Дузеншен. — І так темно — не бачиш власного носа…

— Поміняємось водіями, — запропонував Кремер, — мій схильний до автогонок.

Шарфюрер вилаявся крізь зуби.

— Покличте його сюди, — наказав своєму шоферові — літньому вусатому есесману. — А самі поведете головну машину.

Водій невдоволено гмикнув, та заперечувати не посмів.

Тепер їхали зі швидкістю тридцять кілометрів на годину. Грузовики натужно ревли на підйомах, ішли мало не впритул один до одного. На перехрестях Карл зупиняв колону, навмисне довго шукав таблички, що вказували напрямок, кілька разів підходив до “мерседеса” фон Вайганга, уточнюючи незначні деталі маршруту. “Чи встигнуть?” — свердлила мозок думка. Курив сигарету за сигаретою, розмовляв про щось з шофером, насвистував пісеньку, а сам думав: “Чи встигнуть?”

Почався перевал. Перед першим же підйомом їх зупинив патруль. Есесівський офіцер у лискучому плащі довго й ретельна перевіряв документи, зазирав у кожну машину і лише після цього дозволив рушати. Одразу за перевалом знову звернули з основної магістралі, взявши правіше. Тепер вони могли викликати підозру в першого-ліпшого патруля: коли б справді хотіли потрапити до “Альпійської фортеці”, слід було просуватись у напрямку до Праги.

Проїхали ще близько двадцяти кілометрів, залишивши Тепліце збоку. Дорога була безлюдна — лише іноді проминали невеличкі населені пункти. Села здавались вимерлими — жодного вогника й жодної людини. Лише в одному місці їх намагалися зупинити поліцаї, та, побачивши чорні есесівські мундири, швидко підняли шлагбаум.

Розвиднювалось. До місця, визначеного Вєтровим, залишалося п’ять — шість кілометрів. Почався крутий підйом. Ліс приступив до самісінької дороги: сизі лапи ялин шмагали по бортах грузовиків. Раптом ліс розступився, і внизу, між крутими схилами, блиснула стрічка гірської річки. Карлові стало важко дихати. Схопився за автомат. Бачив лише звивисту світлу стрічку, що в’юнилася між темними, вкритими пасмами туману схилами…

Мовив глухо, сам не впізнавши власного голосу:

— Тихіше… не поспішайте…

Шофер лише скосив на нього здивоване око. Пробуркотів невдоволено:

— Тут не розженешся…

Дорога, справді, була вся у вибоїнах, машину нещадно кидало з боку на бік, за колоною висів довгий шлейф пилюги. Кремер відчинив дверцята й ступив на сходинку. Машини йшли одна за одною — гуркіт моторів, брязкання заліза заповнили долину. Ще один поворот, і виїхали на берег річки. Ось і прямовисна стіна праворуч, про яку казав Вєтров. Дорога притислась до неї впритул, вузька й нерівна. На ній не те що розвернутись, у два ряди проїхати важко. Ліворуч, за урвищем, річка — гомінка й прозора, справжня гірська річка: мокрі чорні кругляки та дрібна галька.

Карлові захотілося пити. В роті пересохло, губи злиплися, стали сухі й гарячі. Аби хоч якось затамувати спрагу, притис вуста до холодного заліза автомата. Чомусь у роті зробилося кисло, і до горла підкотився важкий клубок. Карл опустив скло, висунувся у вікно кабіни. Цієї ж миті побачив дві ялини над крутим береговим схилом — орієнтир, указаний Вєтровим.

За ялинами — поворот, де, напевно, вже причаїлись десантники і хлопці Юрія.

Кремер поклав автомат на коліна, випадково ткнувши дулом у бік шоферові. Той роздратовано відштовхнув зброю, поворушив губами, наче збирався щось сказати, та промовчав. Втім, Карл не звертав на нього уваги.

Зараз поворот і… Певно, вони вже давно почули гуркіт моторів і завалили дорогу…

Коли машину підкинуло на вибоїні вже за поворотом, Кремер знеможено відкинувся на спинку сидіння. Завалу не було. Отже, Вєтров запізнився.

Карл глянув на годинник — початок шостої. Але ж Юрій упевнений, що вони лише тепер виїжджають з Дрездена… А може, щось трапилося з літаком, чи німці помітили парашутистів?

Кремер на секунду заплющив очі. Зараз грузовики проминуть цю дільницю і знову підніматимуться в гори. І ніхто вже не зупинить їх. А завтра вранці приземляться американські літаки і…

Скригнув зубами і ледь не застогнав од відчаю. А якщо?..

— Зупиніть машину! — наказав шоферові. Той слухняно загальмував, глянув запитально. — Подивіться, чи не відстав хтось!..

Коли есесівець вистрибнув з кабіни, Карл засунув руку під щиток і обірвав дроти, що йшли до замка. Швидко запхав у внутрішню кишеню пальта два автоматні диски.

Водій доповів:

— Усе гаразд, можна рушати.

Карл лише кивнув. Одвернувся до вікна, намагаючись вгамувати розбурхане серце. І як завжди — віддає у скроні: стук… стук…

Чув, як шофер за спиною стиха лається, натискаючи на стартер.

— Щось не заводиться… Хвилинку…

Грюкнув дверцятами, поліз до мотора. Карл вистрибнув, зупинився поруч. Шофер бабрався в дротах, перевіряючи запалення.

— Довго ще копирсатиметесь? — запитав невдоволено Кремер.