Крах чорних гномiв - Страница 5

Чомусь Петрові стало шкода самого себе. Уперше за весь час пожалкував, що так швидко випало йому від’їжджати. Чому саме завтра, а не через тиждень чи місяць? Він подумав про це зовсім мимоволі. Розумів: вона дрібненька, ця думка, але не міг її позбавитись. Це сердило його, порушувало душевну рівновагу, не давало можливості зосередитись і сказати Катрусі все, що хотів би сказати.

Дівчина зрозуміла його, вірніше, відчула щось, бо раптом мовила:

— Не хвилюйся, любий, усе буде добре…

Петро зітхнув. Як вона це зрозуміла? Звичайне слово — воно відразу зняло всі його сумніви. Так, він просто хвилюється, він не може не хвилюватись — це природно і до безглуздя просто. Йому боляче розлучатися з Катрусею, і він ще не знає, як зробити це. Та зробить, — він мусить це зробити.

Але ж як швидко спливають секунди! Стук… стук…

Карл Кремер потер підборіддя пальцями, обтягнутими тонкою лайкою. Краще зараз не думати про Катрусю, не згадувати про неї. Він не може дозволити собі найменшого попуску, він повинен знову стати, Карлом Кремером. Тепер навіть думки його будуть “солідні” і неквапливі. Петро згадав слова Левицького, мовлені на прощання:

— Необережний рух, слово, міміка — все може виказати тебе. Все залежатиме від того, наскільки ти влізеш у шкуру Кремера. Раніше поруч були Галкін і Катря, все-таки легше. Тепер ти один — Кремер і лише Кремер, навіть сни тобі повинні снитися, — усміхнувся, — обичайні. Бажано щось про комерцію, банківські операції…

Милий Іване Олексійовичу! Я все пам’ятаю… Але ж ви так і не знаєте, про що думав я, розлучаючись з Кат-рею. Тоді.допомогло мені Катрусине слово. Тепер я не хвилююсь і уважно слідкую за дорогою, а думками там — за тисячі кілометрів. Ніяк не можу забути прощальний погляд дівчини, ніяк не можу позбавитись сорому за дрібненьке, почуття, що сколихнуло мене тоді. Картаю себе за нього, а воно жевріє. Та не хвилюйтеся, Іване Олексійовичу, це не завадить мені; і згадайте — ви ж також любили колись…

Мабуть, я не зможу до кінця виконати ваше побажання — обичайні сни не снитимуться мені, та я буду обережний і сміливий, розсудливий і наполегливий. Я не відступлю ні на крок і в разі потреби піду на будь-який риск, бо не зможу повернутися до Катрусі з фальшинкою в душі. Доки потрібно, я носитиму машкару Кремера, рахуватиму марки і гендлюватиму діамантами, усміхатимуся фрау Ірмі і підтакуватиму фон Вайгангу.

Я робитиму все…

“Чи все? — подумав Петро. — Обманювати, бути жорстоким, підступним? Може, не вистачить духу?”

Карл Кремер зняв капелюха, витер спітніле чоло, усміхнувся самовпевнено. Облуда, підступність, хитрість — без цього порядний комерсант збанкрутує через місяць. І хто поважатиме Карла Кремера, коли в нього не буде мертвої хватки?

Шосе в’юнилося між луками, відчувалась близькість річки. “Скоро місто”, — вирішив Карл. Справді, за поворотом відкрилася панорама Дрездена. Кремер ніколи не був тут, але йому прокрутили кілька кінофільмів, він знайомився з численними фотографіями міста — і відразу впізнав його. Над будинками височів старовинний королівський замок, далі — неповторні обриси палацу Цвінгер…

Автобус спустився з пагорба, палац заховався за будинками — в’їхали в передмістя.

Побачивши будку телефону-автомата, Кремер попросив кондукторку зупинити машину. Звірився, з записом у блокноті і, не поспішаючи, набрав номер. Відповіли відразу.

— Покличте пана Рудольфа Рехана! — мовив тоном наказу.

Зсунув капелюха на потилицю, зробив нудьгуючий вигляд, але долоня спітніла.

Біля входу до пивної, обійнявши стовп ліхтаря, погойдувався кремезний есесівець. Він подивився на Ульмана порожніми осовілими очима, плюнув і раптово запропонував:

— Д-давай вип’ємо… Я сьогодні д-добрий і пригощаю…

Але відразу ж забув про Ульмана, погрозив кулаком ліхтарю:

— Т-ти довго ще будеш гойдатися, наволоч?..

Фрідріх обійшов есесівця і штовхнув важкі двері. У ніс вдарив важкий запах пива, міцного тютюну та людського поту. Гладка офіціантка ледь не зачепила Ульмана підносом, заставленим високими кухлями, повела на нього сердитим оком, та, пізнавши, привітно усміхнулась.

— Принесеш мені пива, Лізо, — попросив Ульман і почав пробиратися в куток, до столика, зайнятого залізничниками.

— Ти знаєш про нещасний випадок, Фрідріху? — зустрів його запитанням рудий, довгий, наче жердина, помічник диспетчера Петер Фогель.

Ульман стенув плечима.

— Невже не знаєш? — зрадів той. Видно, йому дуже кортіло розповісти, бо смикнув себе за вуса, відсунув кухоль і перехилився через стіл до Ульмана. — Серйозно, не знаєш? Вранці загинув Рапке!..

Ульман зняв у Лізи з підноса кухоль. Відпив половину і лише тоді глянув на Фогеля:

— Хто вигадав цю нісенітницю?

— Але ж він не бреше, — сказав сусіда Фогеля, — сьогодні вранці Рапке потрапив під поїзд…

— Ну?.. — жахнувся Ульман.

— На смерть… — скоромовкою почав Фогель. — Я думаю, він не помітив вагонів… Вранці був такий туман…

— Еге ж, вранці за кілька кроків нічого не можна було розібрати, — ствердив Ульман. — Коли я йшов додому…

— От-от… — перебив його Фогель. — Рапке, певно, переходив через колію, коли на нього накотились вагони! Бідолаха і крикнути не встиг. Його підчепило буфером і кинуло якраз на рейки…

— Ти розповідаєш так, ніби був свідком смерті Рапке. Звідки в тебе такі відомості?

— Все це тепер уже не має значення. — Машиніст Клаус Мартке погрюкав кухлем по столу. — Лізо, пива! Рапке все одно не воскресити! — Ульману здалося, що Клаус якось дивно глянув на сусідній столик, де куняв погано одягнений чоловік. — Шкода Рапке, був хороший товариш і чесний робітник!

— Ти перебільшуєш, Клаусе, — почав Ульман, та Мартке не дав йому договорити.

— Помовч, Фрідріху, дай мені закінчити. Ми з Рапке довго працювали разом, і мені шкода, що він потрапив саме під мій поїзд…

— Яке це має значення, Клаусе! — Фогель відсунув порожній кухоль, гукнув офіціантку. — Ми всі чули, що ти подавав сигнали. Твій ешелон розтягнувся метрів на двісті, а в цьому клятому тумані і за десять кроків нічого не було видно. Ти не винен — це визнав навіть той, з гестапо…

— До чого тут гестапо? — насторожився Ульман.

— Еге ж, ти нічого не знаєш! — зрадів Фогель. Нахилився до Фрідріха, зашепотів: — Спочатку приїхав звичайний слідчий, склав акт, допитав свідків. Усе як годиться. А надвечір прибули двоє в цивільному. Знову допити, огляд місця пригоди. Диспетчер сказав мені, що вони з гестапо. Цікаво, що їм було потрібно?

Ульман непомітно перезирнувся з Мартке. Клаус високо підняв брови, вказуючи на одиноку постать за сусіднім столиком. Підвівся і пішов навскіс, через зал до туалету. Фрідріх подався за ним.

В туалеті нікого не було. Мартке почав мити руки, ставши так, аби можна було спостерігати за дверима.

— Обережно, Фрідріху, — попередив, — той за столиком, по-моєму, з гестапо. Придивись, куртка засмальцьована, а манжети сорочки свіжі і запонки дорогі. Таких у нашого брата не побачиш.

— Отже, заворушились… — Ульман потягнувся за рушником. Витирав пальці повільно. — Наше рішення вірне — Рапке став агентом гестапо і Штурмбергер загинув через нього. Добре, що в старого Гейслера певне око і він одразу розгадав, з ким зустрічався Рапке вечорами. Тепер необхідна особлива пильність. Штурмбергер натякнув Рапке, що на вузлі існує організація, і гестапо намагатиметься розплутати клубок. Попередь товаришів: зараз — жодних зустрічей. Можливо, гестапівці знають більше, ніж ми думаємо.

— Ти не залишив слідів? — Побачивши здивування Ульмана, Мартке пояснив: — Ну, з цим, Рапке…

— Усі можуть засвідчити, що я пішов додому за півгодини до того, коли це сталося. Навіть вахтер. А він — наці…

— Собаці — собача смерть! — Виходячи, Мартке зштовхнувся у дверях з чоловіком у засмальцьованій куртці. Агент удавав п’яного, та очі дивились тверезо. Ульман вішав рушник і не бачив, як гестапівець обмацав його вивчаючим поглядом. Обернувшись, навмисне штовхнув агента, ввічливо пробачився і попрямував до залу.