Крах чорних гномiв - Страница 20

— Чудове місце для зустрічей, — сказав напівіронічно-напівсерйозно. — Головне: звідси є вихід на іншу вулицю. Що хотіла передати мені фройляйн Кетхен? І чим ви можете довести, що саме вона послала вас?

— Катря казала вам, що має нареченого?

Штеккер кивнув.

— Він перед вами власною персоною.

— Докази?

— П’ятдесят четверту стрілецьку дивізію передислоковано у район Житомира. Одинадцятий танковий корпус відведено для переформування. Четвертого червня в район Шепетівки прийшло два ешелони з танками. Мені відомо, хто передавав Катрі цю інформацію. Які ще потрібні докази?

— Вистачить. Навіть забагато… — Кремерові здалося, що фельдфебель сміється. На мить спалахнув ліхтарик, вирвавши з темряви саморобну лавку: дошка, підперта цеглинами. — Сідайте.

Сіли. Штеккер витяг сигарети, запропонував Карлові. Мовив просто:

— Ніколи не гадав, що ви розшукаєте мене. І хто — наречений фройляйн Кетхен! Вам пофортунило, юначе. Я вже літня людина, а таку дівчину зустрів уперше…

У Карла стислося серце. Що робить зараз Катруся? Зазирнути б у рідні очі!

— Катря нині в Москві, товаришу Штеккер, працює в шпиталі. Ну, а вас я розшукав, сподіваючись на допомогу. Мій дзвінок не завдав вам клопоту? У вас все гаразд, не було ніяких ускладнень?

— Коли б вони були, ми не сиділи б тут, — ображено відповів Штеккер. — Я ніколи б не дозволив собі зустрітися з вами.

— Пробачаюсь, але…

— Ви маєте рацію, товаришу, — раптом повеселішав фельдфебель, — у нашій справі обачливість лише на користь. Дуже радий познайомитися з вами. Є кілька цікавих повідомлень, які згодяться для вашого командування.

— На жаль, — зітхнув Кремер, — я зараз утратив зв’язок.

— Що ви кажете! — засмутився Штеккер. — А я думав…

Карл торкнувся ліктя фельдфебеля:

— Мені хотілося б обговорити з вами одну справу. Можливо, щось порадите…

Розповів про підземний завод і завдання, яке, власне, й привело його сюди.

Штеккер довго мовчав, попихкуючи сигаретою. Карл не квапив його. Нарешті фельдфебель заговорив:

— Я знаю про цей завод… Не можу не знати, — усміхнувся, — бо ешелони з пальним проходять через наш вузол. Неважко здогадатись, коли щодня — ешелон порожніх цистерн до маленької станції, а звідти — повні… Тут і дитині зрозуміло… Але ж об’єкт під землею і підходи до нього суворо охороняються. Проникнути туди важко, я б сказав, неможливо. Працюють на заводі в’язні концтабору, самі розумієте, як їх обшукують, перш ніж спустити під землю. Цим шляхом вибухівку на завод не доставиш…

Штеккер знову замислився.

— Я сподівався, — почав Карл, — через вас встановити зв’язок з рухом Опору. Можливо, ваші товариші мають контакти з антифашистами табору, звідки беруть робітників на завод. Ці товариші підказали б нам вихід.

— На жаль… — похитав головою Штеккер. — Звичайно, коли не знайдемо нічого ліпшого, доведеться скористатися і з цього. Але в мене виникла ідея… Розумієте, тут біля міста розташоване робітниче селище. Залізничний вузол і шахти потребують робочої сили. А на основі старих, закинутих шахт і створено цей клятий завод. Здогадуєтесь?

— Трохи…

— Я познайомлю вас з одним чолов’ягою. Гадаю, він стане нам у пригоді. Вас влаштовує зустріч тут післязавтра о шостій годині?

— Так.

— Виходитимемо іншим ходом. Запам’ятали, як потрапити сюди?

— На все життя.

— Ну, це занадто… На місці цих руїн ми поставимо нові будинки… — Штеккер рушив до виходу. Вже на вулиці знайшов за потрібне пояснити: — За фахом я муляр, руки, знаєте, знудьгувались за справжньою роботою.

Було темно, сіяв дрібний холодний дощ. Штеккер зіщулився, підняв комір шинелі. Мовив буркотливо:

— Паскудна погода, скоріше б сніг. — Тихенько, в рукав, засміявся. — Хоча я саме за таку погоду. Порядний шпиг носа на вулицю не висуне. Отже, післязавтра…

Через день відбулася зустріч Карла Кремера з Фрідріхом Ульманом.

Карл спустився в підвал, але нікого не побачив. Освітив ліхтариком облуплені стіни, глянув на годинник. Шоста… За спиною хтось ворухнувся. Кремер загасив ліхтарик, метнувся у глиб підвалу.

— Не хвилюйтесь, це ми, — глухо донісся з темряви хрипкий голос фельдфебеля. — До речі, ідіть-но сюди, це вам, можливо, згодиться.

Штеккер освітив біля сходів вузький, мов щілина, закапелок, напівзавалений битою цеглою.

— Зручна позиція, — пояснив. — Я стою отут. Ви входите й нічого не бачите, навіть підставляєте свою спину.

— А у вас усе це здорово продумано! — з повагою мовив Карл.

— До ваших послуг, — усміхнувся Штеккер.

З глибини закапелка на Карла суворо і, здавалося, відчужено дивився чоловік у куртці та старому, з обвислими крисами, капелюсі. А може, лише здалося — потиснув руку міцно, наче випробовував силу. Від нього пахло машинним маслом, іржею та міцним тютюном. Карл згадав: саме так пахло від Заремби, і одразу відчув приязнь до цього кремезного чоловіка в робочій куртці.

— Товариш Ульман у курсі справ, — почав Штеккер, коли вони розмістилися на дошці попід стіною. — Він з того самого селища. Можете довіряти йому, як мені.

Ульман кашлянув.

— Я виростаю у власних очах, — мовив. — Але до діла. Вам треба розвідати підходи до заводу синтетичного палива? Я вірно зрозумів товариша Штеккера?

— Вірніше, намацати його вразливе місце, — пояснив Кремер. — Щодня завод дає ешелон бензину. Нам треба припинити це неподобство.

— Це — мета, — Ульман поклав Карлові на коліно руку; навіть через сукно відчувалося, яка ця рука тверда й мозоляста, — а нам слід знайти шляхи до її здійснення. Сьогодні я навряд чи зможу сказати щось втішне — все це для мене несподіване… Є, правда, один варіант…

Ульман замовк, потягся до сигарет. Карл запропонував свої.

— Генеральські… — сказав Ульман, не то схвалюючи, не то засуджуючи. — Варіант такий… Живе в нас у селищі один старий — штейгер на пенсії. Людина гарна, нашого гарту. Коли будували завод, його мобілізовували. Повинен знати розташування підземних галерей, усі там входи й виходи. — Знову помовчав, лише спалахувала й гасла в темряві червона цяточка сигарети. — На тій території були шахти. Більшість з них давно вироблені, закинуті й завалені. Старий Гібіш знає їх як свої п’ять пальців. Можливо, він і виведе нас…

Карл кілька секунд обмірковував пропозицію Ульмана. В цьому плані щось крилося — невизначене, туманне, але перспективне. Кремер накрив долонею руку Ульмана — велику, шорстку.

— Коли можна чекати на результати?

Ульман підвівся, покликав за собою Карла. У закапелку біля входу підняв цеглину. Вузький промінь ліхтарика освітив під цеглиною добре замаскований тайник.

— Навідайтесь сюди за три — чотири дні, — мовив. — Тут знайдете повідомлення про дату й годину зустрічі.

— Але справа не терпить, — почав Кремер. — Щодня — ешелон цистерн з бензином!..

— Вони проходять через наш, вузол, юначе, — поплескав його по плечу Ульман. — Я сам формую потяги й відправляю їх далі. Гадаєте, це солодко?

Дощі припинились, повіяв вітер і висушив мокру землю. Кінець листопада, вже б і снігу випасти, а зимою й не пахне. Тепло, трава зеленіє…

Ульман лежав під колючим ожиновим кущем, що на ньому червоніли буйні ягоди. Треба було підійти на два кроки, аби помітити Фрідріха, — він знав тут кожну стежку ще з дитинства: разом з іншими хлопчаками обтрушував дикі груші, до крові дряпав руки й обличчя, дістаючи тверді, кислі ожинини, влаштовував на пологих схилах горбів справжні військові баталії.

Як давно це було! І не віриться, що було… Невже це він тоді швендяв у коротких штанцях і сандаліях з грубої шкіри, які чомусь щомісяця розвалювались, викликаючи гнів і нарікання батька? Потім, коли у Горста розвалювались сандалії, Фрідріх намагався не гніватись, хоч іноді й хотілося шмагнути ремінцем кирпате хлопча, котре не вміє й не хоче дбати про речі…

Ульман повернувся на інший бік. Тепер добре видно стару дичку, з якої він колись упав і розбив голову. Текла кров, хлопчаки злякались, а йому зовсім не було страшно й навіть хотілося сміятись.