Козир-дiвка - Страница 1

Нічим ми так не согрішаєм на світі, як язиком, осуждаючи один одного. Йде чоловік вулицею, вже ми і знаємо, куди він іде і зачим; задумався чоловік, вже ми й знаємо, що в нього є на думці. От зараз і судимо: «Як-таки за таким і таким ділом ходити, як-таки так і так думати! Чи се ж гоже? Як-таки такому чоловікові се і те збиратися робити?» Та так осудимо, так перекоренимо його, що йому і на думку не спадало таке робити, а ми увовсім його обвиноватимо.

Чи се ж наше діло? Чи нам велено над другими доглядати? Гай, гай! Знаймо самі себе, а про другого, хоч певно знатимемо чи бачитимемо, нам нужди мало; бо бува й так, що нам здасться і усі говорять, що такий-то чоловік от те і те зробив, от той чув від такого, а такий-то й сам бачив… еге! а як дійдеться до діла, так се він робив не на зло кому, а усім на добре, або коли і шкоду кому зробив, то зовсім не той, на кого казали, а такий виноват, на кого і не думали, і не гадали.

Оттак було прийшлось одному чоловікові за другого зовсім пропасти, і якби не дівка його вирятовала, то досі б і кісточок його не було. Та й дівка ж козир була! Батько її, Трохим Макуха, дуже її поважав, і що, було, Ївга (так її звали) скаже, то вже й до десяти баб не ходи, а так буде, як Ївга сказала.

Добре було старому Макусі, що увірився дочці, та ще й розумній, так тим і не взяв його син; бо там така була розумна, бойка, моторна: ще ти їй тільки стань надогад закидати, а вона вже і розкомпоновала, що куди йде, що за чим слідує і для чого; а вже що вигадати і як яке діло до кінця звести, то, Макухо, спитай Ївги: вона тебе на розум наведе і совіт добрий дасть. Тим-то й господарство його йшло лучче, чим у кого іншого. Він, ще оженившися, послухав жінки, від мужицтва відстав, а збивався трошки на купецький лад: торгує було, знаєте, дьогтем, сіллю, часом хлібом і усячиною, чим задума. Не цурався і шинкарства, та не для всякого, а тільки для приїжджающих, бо держав постоялий двір, так тут вже, звісно, усячину треба держати, бо звозчики та хурщики требують усього, і вже тільки вмій розпорядковати, то буде копійчина перепадати.

Якби сам Трохим Макуха увесь порядок у своїм господарстві давав, то швидко б у нього і у великій хаті, і у кімнаті, що для проїжджающих облагодив, горобці б цвірінькали, а в коморах, що посеред двора стояли насипані повні вівсом і усяким борошном, так би паутинням засновалось; я ж кажу, усе б у нього попереводилось і не зібрав би нічого, якби орудовав сам, бо був собі… так… бог з ним! не дуже вмів, як, що і коли придбати; як там кажуть: коли з топленої хати йде, то вже і дверей не зачиняє, бо, бач, тепло, а того не розсудить, що вистудити хату недовго і в ній холодно буде. Коли стоїть ув огороді стіжок сінця, а у коморі є вівсеця четвертей з десять, то вже він і дума, що і через десять год його не випродасть, та й сяде собі, ручки поскладавши; так тут Ївга і мотнеться: і сюди пошле, і туди сама збіга, там купила, тут найняла, тут підрядила – і усе у неї справно, і усе у неї є. Добре, кажу, Макусі жити за такою дочкою!

Не знаю, чи звів би кінці, якби господарював укупі з сином своїм Тимохою. От парень був так так! За його порядками, трохи чи не процвиндрили б швидко І усії худоби. Тимоха козак штепний був: високо підголював чуб, уси закручував, не знав, що то є на світі свита, а усе жупан, то сукняний, то китаєвий; пояси один від другого краще; шапка одна буденна, друга празникова, одна від другої вище; чоботи – одні на ногах, а другі – вже в дьогтю так і мокнуть, щоб тільки задумав, надів і щеголяй; одні з підковами добрими, а другі на гвіздочках. Хто, йдучи по вулиці, пісень виспівує? Хто у шинку верховодить? Хто шинкареві посуду порозбивав? Хто за десятьох вип’є і не п’яний? Ніхто, як Тимоха Макущенко. Від кого дівчата розбігаються, від кого шинкар ховається? Ні від кого більш, як від Тимохи Макущенка. О, та й парень був на усе зле! П’є на усі заставки, б’ється з ким попавши, дівчат піддурює, у три листа як сяде, то у усіх грошики зчистить та усе по шинкам та по вечорницям таска. Ще і злодіяка був добрий. Ївга його, було, стережеться, як того татарина: що не вздрів у неї, то усе утягне; а в батька що тільки захоче, усе випросить, бо батько його дуже любив, і ніжив, і поважав, чого захоче, думаючи, що він є йому один син. «Так нехай, – дума, – дитина нагуляється, поки молода, та згадує, як добре було за батька жити». Ївга, було, часом, і поспорить, і не дасть, і на батька стане гримати: зачим таку волю йому дає, – що той буцімто і роздума дати, а опісля нищечком і дасть йому грошей, скільки хлопець бажа.

Добре було Тимосі за таким батьком і гуляти, і верховодити, і хоч усяк бачив, що Тимоха велике ледащо, і усяк знав, що від нього у селі усе лихо устає, та, еге! ніхто йому ні півслова, ніхто не зопиняв його, ніхто не жалівся на нього і не позивав його ніхто, бо багатого батька син був. Бо й по селам така правда, яке по городам та меж панами: коли хто багатий, то хоч що хоч роби, хоч догори ногами середу дня по вулиці піди, – ніхто його не посміє зопинити, та ще, глядячи на нього, і собі робитимуть; хоч з бідного багатий останню сорочку зніме, ніхто не посміє заступитися, а ще, знайдуться, що й помагатимуть.

Хоч і був на Тимоху гонитель, що знав про усі його бездільничества, та що ж бо? Не було йому волі. Се то був Левко, приймит старого Макухи. Ще покійна жінка його, Горпина, прочувши, що від батька, від матері, що повмирали, зосталося сім сиріточок малюсіньких, і як їх стали люди розбирати, та й вона хлопчика-годовика, сього Левка, узяла у приньми.

Та хоч і сирота, а Левкові добре було: був і обмитий, і обпатраний, щонеділі була і сорочечка біленька, і буханець м’якенький, на зиму були і чобітки і, хоч старенький, та був кожушок. Бо Горпина дуже добра жінка була, душа богобоязлива і не жаловала на бідність подати; було, старці, не то що з свого села, та і з чужих, і з усюди, йдуть до неї, як до матері: кому шажок подасть, кому паляницю, кому хусточку, і вже нікого так не відпустить. А сього сироту, Левка, узявши на свої руки, кріпко жаловала; а ще пуще тим, що Тимоха його не любив і як був старший від Левка годів два, та й подужовав його і товкмачив його частісінько. Хлоп’я прибіжить, пожаліється не кому, як Горпині, а та попоб’є Тимоху; Тимоха нажаліється батькові, а старий попоб’є вп’ять-таки Левка; за Левка заступиться стара та гримає на мужика, а як мужик був собі плохенький і несміливий против жінки слова сказати, так він хоч і змовчував, а таки, де попаде Левка, чи є за що, чи ні за що, а таки зараз і дасть йому щипки, а іногді таки і різочкою добре повчить, та й закаже, щоб не жалівся Горпині, та такого бідному хлоп’яті холоду нагнав, що тільки ще Трохим погляне на нього грізно, так він вже і труситься, як від лихоманки. Та не тільки боявся старого, боявся не менш і його хлопця, Тимохи, щоб або сам не побив, або не підбрехав батькові. Бачачи ж, що старі сваряться промеж себе за нього частісінько, так як став підростати, так уже не дуже і докучав жалінням Горпині, а тільки, було, усе Ївзі розказує, що він стражда. А Ївга від нього на годів п’ять була молодша, так і та йому ніякої поради не зуміла давати, а тільки, було, укупі з ним поплаче.

Горпина була у всім дому хазяйка і усьому господарству голова. На мужика не дуже здавалась, бо знала його плоху натуру. Поки здужала, то привчила добре Левка, а далі, як і Ївга підросла, та побачила, що з неї великий і добрий путь буде, то і її стала порядку вчити по своєму промислу, щоб усе знала, де, що і відкіля узяти і в яку пору що придбати, як з заїжджими людьми обіходитися і як їм усе продавати, щоб і удруге їх не цуралися і до них заїжджали. У них у двох, у Ївги і в Левка, і ключі від комори, у них і хліб, і сіно, і усякий товар, у них і гроші, і увесь рощот, а вона, було, тільки порядкує. Хотіла, було, і сина привчити, та як побачила, що він, бога не боячися, проїжджих обміряє, і обважує, і облічує, а далі нап’ється та заведеться з ними лаятися, а часом і обікраде, та таку, було, славу навів на свій постоялий, що стали, було, люди і цуратись, і покинули б їх, було, і зовсім, так Горпина схаменулася, перестала йому волю давати, а вмираючи, усе господарство приказала дочці і усе їй добре розказала і наказувала їм усім, щоб Левка держали і не зобиджали його. «А коли, – каже, – захоче стати хазяїном сам, то і відпустіть його, а ти, доню, наділи його усім на нове господарство; ти знаєш, у якій він пригоді нам був і скільки через нього ми заробляли, так його і награди. А коли, – ще таки казала, – роздумаєте та не розійдетеся, а поберетеся собі, то ще лучче зробите. Будете обоє господарювати добре і не дасте пропасти батькові, а Тимосі не давайте волі: той переведе худобу, як озьме волю, і тебе продасть, і батька проп’є».