Комiсар Мегре i Кiцiус - Страница 1

В останній рік двадцятого століття пішов на пенсію, дослужившись до полковника, останній із легендарної команди київського кримінального розшуку шестидесятих-семидесятих років. І тепер уже ніхто у старовинному будинку «присутственных мест» на Софійському майдані нічого не знає, і ніколи не чув про мого друга Олексу Сироту, капітана міліції, старшого інспектора розшуку.

Ми зустрілись і потоваришували у середині шестидесятих (Господи, яка сива давнина!) у стінах Київського Університету. Я вчився на російській філології, а Олекса просиджував години і штани поверхом нижче — на філософському факультеті. Точніше, на факультеті марксистсько-ленінської філософії. Бо про інші філософські школи та течії в радянських вузах або не згадували взагалі, або ж поминали побіжно і з виразом неприхованої гидливості на викладацьких мордяках.

Ми з Олексою належали до майже вимерлого нині племені шестидесятників. У нас були спільні кумири: у літературі — Хемінгуей, у живопису — Чурльоніс і Красаускас, у поезії — Євтушенко і молодий Вінграновський, у кіно — геніальний актор Інокентій Смоктуновський і режисер Михайло Ромм із його рафінованими «Дев'ятьма днями одного року» та «Звичайним фашизмом». Ми обожнювали молодих «бітлів» і Булата Окуджаву. До речі, ці два поняття: «покоління шестидесятників» і «люди шестидесятих років» не тотожні. Самі шестидесятники називали себе «дітьми хрущовської відлиги». Отої короткої пори з 1956-го по 1964-й рік, гучної і вражаючої, як постріл, пори — хоч і ерзац, а все ж таки свободи. Все, що було потім — то лише відлуння шестидесятництва. Хрип Володимира Висоцького, фільми Параджанова, Ільєнка та Осики, кінематограф Тарковського і Шукшина — то вже дісталося нашим молодшим братам і сестрам…

Ми увійшли у доросле життя, назавжди отруївшись п'янким повітрям хрущовської «відлиги». І на те не було ради: на щастя для влади, шестидесятників було дуже мало, фізично мало. У покоління наших батьків (рік призову 1920-25-й) були інші проблеми, аніж плодити дітей.

Наше покоління не вірило в Бога і співчувало бідним арабам, котрі в 1967-му році стали «жертвами ізраїльської агресії». І все ж, і все ж, і все ж… Підсвідоме почуття внутрішнього протиріччя вело нас не туди, куди вказували партія та уряд. Замість виховувати майбутніх будівників комунізму у дуже середній радянській школі, я прилаштувався працювати літературним редактором Телерадіокомітету. А Олекса, несподівано для всіх, пішов до Київського карного розшуку, у відділ особливо небезпечних злочинів.

Нещодавно мені до рук трапила книга з ономастики, себто, науки про власні імена. Там стверджується, що над усіма Олексами-Олексіями тяжіє карма бути захисниками знедолених. Повірте, ми зеленого поняття не мали ані про ономастику, ані про карму: нас хвилювали зовсім інші проблеми: де дістати і як зварити справжню каву, в якій пропорції треба розвести сухим вином марочний портвейн для коктейлю «Золота осінь» і, нарешті, чи десь насправді є презервативи з вусиками, чи то брехні тих, кому пощастило побувати «за бугром».

Ми були молодими, і це тішило, хоча створювало певні проблеми. Бо покоління наших батьків сприймало нашу молодість як нахабне зухвальство на адресу їхньої заслуженої старості.

Соловейчики перебудови, всі оті перезрілі хлопчики-демократики обізвали часи нашої молодості застоєм. Бог їм суддя. Поквитаємося на тому світі, в існування якого ми врешті-решт повірили. Бо і в часи так званого застою люди, незважаючи на заклики компартійних ідеологів, підкрадали — і по дрібничці, і «в особливо крупних розмірах», калічили один одного і навіть (о, жах!) убивали ближніх своїх. Сексу в Радянському Союзі, як відомо, не існувало. Існував, виявляється, сексуальний ґрунт, на основі якого процвітав цілий букет злочинів, передбачених кримінальним кодексом. І наркоманія не перестала бути наркоманією від того, що її соромливо перейменували в «залежність від певних ліків та медичних препаратів». Тож у відділі Головного управління МВС міста Києва, де працював дипломований філософ Олекса Сирота, роботи було — тільки встигай підхоплювати. От лише ніхто, крім особливо посвячених та потерпілих, і не здогадувався про справжній розгул злочинності у Радянському Союзі. Бо старе гасло зловісного Лаврентія Берії: «Немає людини — немає проблеми» за часів Андропова і Чебрикова було замінене на: «Немає інформації — немає проблеми». Не так кровожерливо, як у 1937-му, зате не менш ефективно.

Дотепники жартували, що детективний жанр у СРСР виродився в одну-єдину форму: сценарії урочистих концертів до Дня радянської міліції. Щоправда, і там траплялися непередбачувані грандіозні проколи. Не було секретом, що учасникам таких концертів на сцені вручали лише квіти від імені керівництва МВС, зате за кулісами — коштовні подарунки від того ж керівництва. І от — одна, звідусіль облауреачена і винятково народна артистка приперлася невдовзі після концерту на теж традиційний телевізійний «Голубой огонек», зодягши розкішну старовинну брошку філігранної роботи, офіровану їй міліцейськими генералами. Триклятуще телебачення, бодай йому, показало презент крупним планом, і вибухнув гучний скандал. Якась стара, хирлява недорізана інтелігентка впізнала сімейну реліквію, викрадену у неї з квартири за якийсь час до отого концерту. Я вже не знаю, як видряпувалася московська міліція з тієї халепи, але сталінська лауреатка більше ніколи не з'являлася на людях з вищезгаданою прикрасою.

На щастя — чи на нещастя — Олекса Сирота не мав жодного стосунку до подібних махінацій начальства і навіть його безпосередні командири, тодішнє керівництво Київського ГУ МВС, у такі високі сфери не допускалося.

— Наше діло собаче, — часто любив повторювати Олекса, — унюхав слід, догнав, вхопив і притяг до хазяїна. А решта — то лірика.

Була лише єдина, не пов'язана з розшуком, область людської діяльності, про яку Олекса міг натхненно говорити годинами: мистецтво варити каву. Він зажив слави одного з кращих у Києві кавоварів і кавознавців. Бо сучасному поколінню, розбещеному доступністю до широченної палітри кавових сортів, гатунків і відтінків, важко зрозуміти, чому тоді вважалося вищим пілотажем підсмажити куплені у продмазі кавові зерна рівно настільки, аби лишень знищити запах цвілі. Або — як, маючи під рукою лише два сорти натурпродукту: «кава в зернах» і «кава мелена», досягти несхожості смаку продукту висхідного — залежно від способу приготування! Він міг, навіть не куштуючи, лише з самого запаху визначити, що у чашці: «мокко», «арабіка» чи звичайнісінька «робуста». А ви кажете — «Чібо-ексклюзив», «Моккона», «капучіно»… Про існування таких прибамбасів нам знати було «не положено».

Треба сказати, що ця обізнаність допомогла колись Олексі перехопити одну з перших у історії Київського карного розшуку великих партій наркотиків. Я розкажу про це згодом. А зараз — про те, чому епіграф кожної з повістей — то рецепт кави від Олекси Сироти. Це не тільки тому, що за кавою та чаркою доброго коньяку мій друг оповідав найцікавіші історії зі своєї служби. Просто чомусь Олексин підхід до розкриття чорних кримінальних справ якось невловимо перегукувався зі способом приготування улюбленого чорного напою.

І останнє зауваження у нашій передмові. Уважні читачі першого тому «Інспектора і кави» напевне звернуть увагу на те, що у другому томі з деяких Олексиних розповідей зникає один із постійних персонажів — начальник відділу карного розшуку ГУ МВС по м. Києву, він же Полковник, він же Полкан. То не авторська забаганка. Просто у той період знадобилося, як тоді казали, зміцнити керівництво органами внутрішніх справ у одній із областей. Безпосереднього начальника Олекси і Старого і перекинули туди — у тимчасове відрядження. За його відсутності розшуком знов, як і в старі часи, керував Старий.