Комедii - Страница 4
Вже згадувалося, що Дон Жуана наділено рядом позитивних рис, а інколи Мольєр ніби підкреслює благородну поведінку героя. Можливо, це слід пояснити тим, що Мольєр намагався відійти якнайдалі від традиційного релігійно-моралізаторського образу Дон Жуана. А проте, незважаючи на окремі привабливі риси Дон Жуана, образ його антидемократичний у своїй основі. Про це свідчать сцени із Сганарелем, з П’єро, у яких Дон Жуан виявляв свою зневагу до представників третього стану. Він не гребує навіть тим, щоб, забувши про свою дворянську честь, наживатись на них: Подібно до того, як граф Дорант оббиратиме міщанина Журдена, так і Дон Жуан намагається обібрати буржуа Діманша. Автор закінчує п’єсу «небесним покаранням» героя, тобто ніби йде за встановленими зразками, і його розбещений і аморальний грішник потрапляє до геєни вогненної. Але такий фінал надто вже нагадував буфонаду. Справді, Дон Жуан з криком зникає в полум’ї. Та слідом за цим чути голос Сганареля: виявляється, всі задоволені покаранням негідника, тільки йому не пощастило, бо він втратив свою платню. Тричі повторювана фраза про втрачені гроші викликала не почуття побожного жаху чи священного трепету, а веселий сміх глядачів.
Не менш переконливо і реалістично, соковитими барвами намальований багатогранний образ Сганареля. Він далеко відходить від традиційно-фарсового образу слуги, джерела комізму і жартівливих витівок. Сганарель Мольєра практичний і хитрий, добропорядний і побожний, часом примітивний і боягузливий, але наділений здоровим глуздом. Цей образ викликав особливу ненависть церковників. У памфлеті, спрямованому проти Мольєра, один з натхненників кампанії наклепів Рошмон писав, що той «сміється з релігії і проповідує вільнодумство, роблячи велич божу іграшкою в руках театрального пана і його слуги-атеїста, який глузує з неї, слуги, ще безбожнішого, ніж його господар…». Обурення Рошмона посилювалось тим, що безбожнику Дон Жуанові протистояв лише «дурнуватий і обмежений» Сганарель, який вірить у «чорного монаха», а захищаючи релігію, «розквашує собі носа», тобто його доводи на користь релігії лише роблять іще переконливішими безбожні думки Дон Жуаиа.
Сганарель — образ у п’єсі надзвичайно важливий, оскільки саме завдяки йому автор глибше розкриває образ головного героя. У численних суперечках з Дон Жуаном Сганарель доводить негідність його поведінки, викликаючи у того сміх або таку відповідь, що примушує замовкнути простакуватого слугу. І все ж Сганарель переконаний у несправедливості вчинків свого пана, страхає його небесною карою, з якої Дон Жуан лише глузує. У цих епізодах автор досягав подвійної мети. Він дискредитував не тільки мораль і поведінку великого дворянства, а й саму релігію, оскільки докази Сганареля, якими він намагається її захистити, настільки наївні, незграбні й двозначні, що досягають протилежного наслідку. Його здоровий глузд, народна кмітливість далекі від розуміння євангельських чудес, які він замінює зрозумілими всім реаліями навколишньої дійсності і тим самим заперечує релігійні твердження про виникнення матеріального світу, непорочне зачаття тощо.
«Дон Жуан» продовжив викривальні тенденції «Тартюфа», а обидва герої певного мірою споріднені між собою, щоправда, Дон Жуан зображений значно ширше. У цій п’єсі Мольєр сміливо пішов на порушення класицистичних канонів, встановлених для кожного драматичного жанру. Написана прозою, вона мала в собі не тільки комедійні, а й драматичні елементи, тому за жанром може скоріше вважатися трагікомедією, що на початку XVII ст. з’явилася в європейських літературах.
Реакційні кола Парижа зустріли «Дон Жуана» з неприхованою люттю і домоглися заборони п’єси. Абат Террассон писав, що «немає нічого згубнішого для моралі, ніж театральні п’єси, подібні до «Камінного гостя». Після смерті Мольєра «Дон Жуан» знову з’явився на сцені, але вже в поетичній переробці Тома Корнеля (брата уславленого драматурга П’єра Корнеля) з багатьма купюрами і змінами в тексті. Справжній мольєрівський текст був поновлений лише в 1841 році.
Зразком «високої» класицистичної комедії Мольєра був «Мізантроп» (1666), що ідейно завершував своєрідну трилогію найзначніших сатиричних творів драматурга. Серед усіх написаних Мольєром комедій «Мізантроп» був найбільш серйозним, філософськи глибоким твором. Це відзначив пізніше Вольтер, який сказав, що «Мізантроп» написаний «скоріше для розумних людей, ніж для натовпу».
Головний герой п’єси Альсест — високоморальна, чесна і благородна людина, якому чужі мораль і звичаї аристократичного суспільства, його салонна культура. Пристрасний поборник справедливості, він не знаходить спільної мови з його представниками, відчуваючи себе трагічно самотнім серед них. Облудність думок дворянства, лицемірні вчинки, легковажність і зрадливість коханої Селімеии, нещирість друзів роблять його похмурим скептиком і мізантропом, а саме його життя нестерпним. Усе це примушує його висловлювати неприємні їм думки, давати негативні характеристики. Висунуті ним принципи так само зовсім чужі представникам дворянства. Щоб зрозуміти їх, їм довелося б цілком змінити своє єство, позбутися всього, що було їхнім природним середовищем і що породило їх.
Отже, Альсест і світ аристократичної молоді, що його оточує, знаходяться на протилежних полюсах. Герой різко критикує окремих її представників за різні недоліки, але ці недоліки перетворюються в його уяві на властиві всім без винятку людям. Тому він не може відділити зло від добра, оскільки одні люди творять це зло, а інші, не маючи в собі сили виступити проти нього і засудити його, самі стають причетними до нього. Ситуація, коли герой стикається з розтлінністю навколишнього світу, падінням його моралі, не нова в літературі. У подібне становище потрапляє шекспірівський Гамлет, і це обумовлює його глибокий драматичний конфлікт. Але якщо герой Шекспіра розуміє неможливість для себе власними силами виправити порочний світ, то Альсест кидається в бій і намагається здолати всі людські вади з допомогою словесної критики і гнівних оцінок. І в його випадах проти людини й розумуваннях з приводу порочності її натури немає трагізму, — навпаки, він сам стає смішним.
Так, Альсест пориває дружбу з Філінтом лише тому, що той привітався з негідною, на його погляд, людиною. Альсест ображає доблесного і сміливого (як він сам визнає) Оройта, що ставиться до нього з щирою прихильністю, і з комічним запалом і гнівом проголошує, що «шибениці варт, хто вірші ті писав». Альсест не може простити коханій Селімені її кокетування і легковажності, які викликають у нього нестримні ревнощі, брутальні обвинувачення у розбещеності і, врешті, прокляття на адресу всього людства.
Комізм Альсеста постає як наслідок невідповідності між гострим викриттям ним справжніх пороків аристократичного суспільства, його фальші і егоїзму, лицемірства і брехливості, безсоромної гонитви за багатством, тобто зла, що справді роз’їдало це суспільство, — і дріб’язковістю об’єктів, обраних героєм для критики, зокрема нападками на незначні вади, взагалі властиві людині, які для нього переростають у найстрашніші пороки людства. Отже, глибока за змістом критика Альсеста має зовсім неглибоку форму. Драма його обертається на фарс, бо всі його проповіді і вимоги виявляються нереальними, викликаючи у присутніх сміх чи навіть глузування.
Трагедія героя полягає в тому, що він загалом любить людей, але його гуманізм має похмуро-фанатичний характер, він вимагає від них ідеальних норм поведінки, тобто значно більше того, ніж вони можуть дати.
Альсестові в комедії протистоїть Філінт, персонаж зовсім іншого типу. Мольєр відводить йому важливе місце, оскільки саме в суперечках між ними найглибше розкривається їхнє ставлення до навколишньої дійсності. На протилежність різкому й непримиренному Альсестові Філінт постає як гуманіст, що вірить у людину. Друг Альсеста, він лагідно намагається довести йому хибність його поглядів, переконати в тому, що людям слід пробачати їхні невеличкі вади. Він не розуміє різкої відвертості Альсеста, справедливо вважаючи, що вона може лише образити людину. Ненависть друга до всієї «породи людей» здається йому зовсім невиправданою, оскільки життя вимагає «у всьому додержувати міри».