Коли впаде темрява - Страница 94

Кертіс вхопив Грюнвальда за голі кістляві плечі і занурив під воду. Грюнвальд боровся, хвицався ногами, його рідке волосся метлялося на поверхні, великі срібні бульбашки виривалися з його старого горбатого носа. Бажання утримати його там було таким сильним… і Кертіс міг це зробити, бо він був сильним. Колись Грюнвальд, певне, міг подолати його, навіть якби в нього одна рука була прив’язана за спиною, незважаючи на різницю у віці, але ті дні давно минули. Цей чоловік був просто хворим Мазефакером. Тому Кертіс його відпустив.

Грюнвальд виринув на поверхню, відкашлюючись і відпльовуючись.

— Ти таки справді мав рацію! — вигукнув Кертіс. — Ця твоя штучка чудово вгамовує болячки й недуги! Та не про мене мова, а як ти сам? Хочеш під воду ще разок? Занурення дуже корисне для душі, всі найкращі релігії про це кажуть.

Грюнвальд дико трусив головою. Краплі води розліталися від його ріденького волосся і кострубатих брів.

— Тоді просто сиди сумирно, — наказав Кертіс. — Сиди й слухай. І ще, я гадаю, нам тепер не потрібна оця річ. — Він посунув руку Грюнвальду під ногу, той підскочив з переляканим зойком. Кертіс витяг фен і пожбурив його собі через плече, фен покотився під стілець, що стояв серед патіо.

— Скоро я від тебе піду, — сказав Кертіс. — Повернуся до себе. А ти зможеш прогулятися на пляж, подивитися, як сідатиме сонце, якщо не передумав. Чи ти вже не хочеш?

Грюнвальд закивав головою.

— Ні? А дарма. Гадаю, це остання в тебе гарна вечірня зоря, сусіде. Я фактично певен, що це був останній твій гарний день, тому й залишаю тебе живим. І знаєш, у чому полягає головний парадокс? Аби ти мене не чіпав, ти б отримав саме те, чого прагнув. Бо насправді я весь час жив замкнений у сральнику, хоча сам не мав про це уявлення. От же смішно, правда?

Грюнвальд не вимовив ані слова, тільки дивився на нього зляканими очима. Переляканими і хворими очима. Кертіс його було вже ледь не пожалів, але згадка про власний досвід у туалетній будці залишалася яскравою. Кришка, що роззявилася, як паща. Лайно виплескується йому на коліна, мов мертва риба.

— Відповідай, або знову отримаєш водохрещення.

— Так, це смішно, — затинаючись, мовив Грюнвальд і закашлявся.

Кертіс чекав, поки в того пройде кашель. Він уже не посміхався.

— Авжеж, — сказав він. — Вельми кумедно. Уся пригода виявилася дуже кумедною, якщо розглянути її у правильній перспективі. А я саме так її розглядаю.

Кертіс прудко вискочив з ванни, свідомий того, з якою легкістю він рухається. Мазефакеру більше ніколи з ним не зрівнятись. У шафці, що висіла під піддашком біля дверей з патіо в дім, лежали свіжі рушники. Кертіс дістав один і почав витиратися.

— Ось іще що. Можеш зателефонувати до поліції та розповісти їм, що я намагався тебе втопити у твоїй же ванні, але, якщо ти це зробиш, спливе також і все інше. Решту своїх днів ти проведеш, відбиваючись від кримінального позову, на додачу до всіх інших. А якщо поводитимешся тихо, ми квити. Перевели одометр на нуль. Тільки — ось це обов’язково — я спостерігатиму, як ти зогниваєш. Настане день, коли ти смердітимеш, як той сортир, у якому ти мене замкнув. Коли всі навкруги чутимуть твій сморід і ти сам його чутимеш.

— Я вб’ю себе ще до того, — прохрипів Грюндвальд.

Кертіс знову одягнув комбінезон. Чомусь він йому подобався.

Схоже, в ньому чудово сидіти в затишному кабінетику, де комп’ютер назирає за біржовими курсами. Треба буде поїхати у «Таргет», прикупити собі півдюжини комбінезонів. Собі новому, неформальному Кертісу Джонсону, хлопцю, що носить комбінезони.

Застібаючи другу шлейку він застиг.

— Авжеж, ти можеш це зробити. Ти маєш свій той пістолет — як ти його там називав? — а, «Хардболлер». — Він застібнув пряжку, а тоді нахилився до Грюндвальда, котрий усе ще мок у своїй гарячій ванні, перелякано звідти поглядаючи. — Мені годиться й такий варіант. Можливо, в тебе вистачить на це сміливості, хоча коли дійде безпосередньо до справи… може, й ні. У будь-якому випадку, я з цікавістю прислухатимуся: а раптом почую «бабах»?

Тут він уже полишив Грюжвальда, але не тим шляхом, яким прийшов.

Назад він пішов по дорозі. Повернувши вліво, він потрапив би додому, але він повернув направо, в бік пляжу. Вперше після смерті Бетсі йому захотілося подивитися звідти на вечірню зорю.

Через два дні сидячи біля комп’ютера (з особливим інтересом він назирав за акціями «Дженерел Електрик»), Кертіс почув гучне «бах», що долетіло від сусідської садиби. Музика в нього буда якраз вимкнена, тож цей звук напрочуд виразно прокотився вологим, ледь не липневим повітрям. Він не залишився сидіти, де сидів, тільки трохи нахилив, дослуховуючись, голову. Далі було тихо.

«Ми, відьмаки, знаємо, що робимо», — подумав він.

До нього в кабінет, тримаючи в одній руці рушник для посуду, поспішно ввійшла місіс Вілсон.

— Там нібито, прозвучав постріл!

— Скоріш за все, це просто вихлоп якогось авта, — промовив він, посміхаючись. Він тепер часто посміхався після того як пережив ту пригоду в Дерків Гров. Він гадав, що ця посмішка не зовсім така, яка йому вдавалася за часів Бетсі, але краще вже хоч яка, ніж ніякої. Невже не ясно?

Місіс Вілсон дивилася на нього з сумнівом в очах.

— Але ж … мені здалося. — Вона одвернулася, щоб піти.

— Місіс Вілсон?

Вона знову обернулася до нього.

— Ви не покинете мене, якщо я заведу собі нову собаку? Цуценя?

— Я? Через цуценя? Потрібно щось серйозніше за цуцика, щоб мене здихатися.

— Але ж, знаєте, вони люблять усе гризти. І не завжди… — Тут він на хвильку замовк, немов побачив перед очима ту гидотну темряву туалетного баку. Нижній світ.

Тим часом місіс Вілсон не зводила з нього цікавих очей.

— Вони не завжди користуються туалетом, — закінчив він.

— Коли їх навчити, вони ходять, куди потрібно, — відповіла вона. — Особливо в нашому теплому кліматі. А вам дійсно потрібний друг, містере Джонсон. Я трохи… якщо по правді. Я трохи хвилююся через вас.

Він кивнув.

— Еге ж, я побував таки в лайні. — Він розсміявся, помітив її здивований погляд і примусив себе заспокоїтися. — Вибачте.

Вона махнула на нього рушником, показала, що прощає.

— Цього разу не чистопородного собаку. Гадаю, треба мені з’їздити до притулку тварин у Вінісі. Туди приносять різних. Їх ще називають врятованими собаками.

— Це було б вельми гарно, — сказала вона. — Чекатиму на тупотіння маленьких лапок.

— Добре.

— Ви й справді гадаєте, що то був звук автомобільного вихлопу?

Кертіс відкинувся на спинку стільця, зробивши вигляд, ніби він розмірковує.

— Ймовірно… але ось що, знаєте, наш сусід, містер Грюнвальд, він дуже хворий. — Він понизив голос до таємничого шепоту. — В нього рак.

— О Боже! — вигукнула місіс Вілсон.

Кертіс кивнув.

— Але ж ви не дуякмаєте, що він міг?..

Мерехтіння цифр у нього на екрані заступив скрінсейвер: аерофотографії і види пляжів, усі — знімки Черепахового острова. Кертіс підвівся, підійшов до місіс Вілсон і взяв у неї з рук кухонний рушник.

Згідно з одним із напрямків наукової думки, подібні нотатки в найкращому випадку непотрібні, а в найгіршому — підозрілі. Аргументом є те, що коли якісь оповідки потребують роз’яснень, значить, це не вельми гарні оповідки. Я загалом згоден з такою думкою, тому цей невеличкий додаток вміщено наприкінці книжки (це також зроблено для того, щоб уникнути дратівливих звинувачень у «спойлерстві» — псуванні насолоди від читання, котрі походять зазвичай якраз від зіпсованих людей). Насправді ж причина появи цих нотаток у тому, що багатьом читачам такі речі подобаються. Вони бажають знати, що спонукало до написання тієї чи іншої історії або про що думав автор, коли її писав. Ваш автор не завжди сам знає відповіді на ці запитання, але він може запропонувати кілька принагідних думок, котрі можуть виявитись для когось цікавими.