Коли впаде темрява - Страница 9

Проте вона ще раз спробувала підвести логічну мотивацію під те, для чого, як здогадувалась, логічної мотивації не існувало. Так виявлялося магічне мислення; а також магічний спосіб дій. Наприклад, те ж саме бігання.

— Марафонці біжать, доки не впадуть.

— Ти збираєшся взяти участь у марафонському забігу?

— Можливо.

Але дивилася вона при цьому вбік. У вікно, на під'їзну алею. Алея кликала її. Алея вела до хідника, а хідник — у світ.

— Ні, — сказав він. — Ти не збираєшся брати участь у марафонському забігу. Ти не плануєш бігти марафон. Вона збагнула — з тим відчуттям осяйного одкровення, яке нам завжди дарує наочність, — що це апофеоз Генрі, що в цім полягає вся суть цього довбаного Генрі. Впродовж усіх шести років їхнього подружнього життя він завжди був у курсі того, що вона думає, відчуває, планує.

«Я втішала тебе, — подумала вона — ще не шаленіючи, але близько до того. — Ти лежав отут на ліжку, нюняв, а я тебе втішала».

— Біг є класичною реакцією психіки на той біль, який відчуваєш, — говорив він, як завжди, поважно. — Це називається відсторонення. Але якщо ти не відчуватимеш болю, люба, ти ніколи не зможеш...

Отоді-то вона й схопила першу, яка трапилася їй під руку, річ, і нею виявився роман «Дочка хранителя пам'яті»[3] в паперовій палітурці. Вона колись було почала його читати, але покинула, зате тепер його читав Генрі і, судячи з закладки, вже встиг подолати три чверті. «У нього навіть літературний смак, як у дорсетського барана», — подумала вона і шпурнула книжку в нього. Книжка попала йому в плече. Він витріщив на неї широко розплющені здивовані очі, а потім рвонувся вперед. Либонь, хотів її просто обійняти, але хтозна? Невже хтось бодай щось може в такому розуміти?

Якби він кинувся на мить раніше, можливо, устиг би вхопити її за плече або за зап'ястя, а може, хоч ззаду, за майку. Та його скував секундний шок. Він запізнився, а вона вже побігла, пригальмувавши тільки раз, щоб підхопити зі столика в сінях свій гаманець на поясі. Під'їзною алеєю до хідника. А там вздовж узвозу, яким вона недовгий час прогулювалася, штовхаючи перед себе візочок, поряд з іншими матусями, які тепер демонстрували їй своє відчуження. Цього разу вона не збиралася зупинятися чи бодай стишувати біг. Емілі вибігла у світ одягненою лише в шорти, кросівки та майку з написом БЕРЕЖІТЬ ЛІДЕРА ГУРТУ ПІДТРИМКИ. Ринувшись униз пагорбом, вона на бігу оперезалася поясом з гаманцем і клацнула пряжкою. Що вона відчувала?

Радісне збудження. Чистий кайф.

Вона дісталася центру міста (дві милі, двадцять дві хвилини), не припиняючи бігу, навіть коли світлофор наказував стояти, у такі моменти вона тупцювала на місці. Двійко хлопців у «мустангу» з опущеним верхом — саме починалася пора для відкритого верху — пропустили її на розі Центральної і Східної вулиць. Один із них свиснув, Ем показала йому фак-пальця. Він засміявся й зааплодував, газонувши «мустангом» по Центральній.

При собі в неї було небагацько грошей, але вона мала пару кредитних карток. Особливо цінною була «Америкен Експрес», бо за її допомогою вона могла отримати дорожні чеки.

Вона усвідомила, що повертатися додому не збирається, принаймні не зараз. А коли ця думка замість смутку відгукнулася в ній почуттям полегшення — можливо, навіть ефемерного сп'яніння, — вона здогадалася, що це рішення на довший час.

Вона зайшла до готелю «Моріс», щоб звідти зателефонувати, а потім раптом вирішила зняти там собі номер. Є в них кімната на одну ніч? Є. Вона подала клерку кредитну картку «АмЕкс».

— Схоже, вам не потрібен носій, — промовив клерк, оцінивши на око її шорти й майку.

— Я поспішала з дому.

— Розумію. — Сказав таким тоном, що було ясно — він взагалі не розуміє нічого. Вона вхопила посунутий їй клерком ключ і поспішила через широкий хол до ліфтів, ледь стримуючись, щоб не побігти.

Вона хотіла купити якийсь одяг — пару спідниць, пару сорочок, дві пари джинсів, ще одні шорти, — але, перш ніж вирушити на закупи, мусила зателефонувати: спершу Генрі, потім — своєму батькові. Батько жив у Талахасі. Вона вирішила: краще буде спершу зателефонувати до нього. Номер його кабінету в гаражі вона не могла пригадати, зате пам'ятала номер мобільного. Він відповів після першого ж гудка. Чутно було ревіння автомобільних двигунів.

— Ем? Як ся маєш?

Це непросте запитання не видавалося аж надто складним.

— У мене все гарно, тату. Але я зараз в готелі «Моріс». Здається, я пішла від Генрі.

— Назавжди чи на спробу?

У його голосі не відчувалося здивування — він усе сприймав легко; у ньому це їй подобалося, — але ревіння двигунів спершу стишилося, а далі вщухло геть. Вона уявила, як він заходить до свого кабінету, зачиняє двері, бере, либонь, зі свого захаращеного столу її фотокартку й підносить собі до очей.

— Поки що не можу сказати. Просто зараз ще зарано.

— А через що так трапилося?

— Через бігання.

— Бігання?

Вона зітхнула:

— Не зовсім. Ти ж знаєш, як одне тягне за собою інше? Або цілу купу всякого іншого?

— Дитина. — Батько не промовляв імені Амі після смерті немовляти. З того часу вона назавжди стала дитиною.

— І те, як я переживаю через це. Генрі це неприємно бачити. Я зрозуміла, що хотіла б пережити це по-своєму.

— Генрі — гарний чоловік, — сказав їй батько, — але в нього своє ставлення до проблем. Безперечно.

Вона мовчки чекала.

— Що можу зробити я?

Вона пояснила. Він погодився. Знала, що він погодиться, але не раніше, ніж почує всю історію цілком. Вміти вислухати — це найважливіше, а Расті Джексон був спеціалістом і в цій справі. Один з трьох автомеханіків, що працювали в університетському гаражі, він став однією з чотирьох найвпливовіших персон у всьому кампусі Талахасі[4] (про це вона не від нього чула, він взагалі про таке не казав ні їй, ні будь-кому іншому) саме завдяки своєму вмінню вислуховувати.

— Я пішлю Маріет прибрати в домі, — сказав він.

— Не треба, тату. Я можу й сама прибрати.

— Я так хочу, — сказав він. — Там давно час влаштувати генеральну чистку. Той чортів будинок простояв зачиненим майже рік. Після того як померла твоя мати, я нечасто наїжджав до Вермільйона[5].Тут завжди знаходиться для мене якесь заняття.

І материне ім'я — Дебра — він також перестав промовляти. Після її похорону (рак яєчників) він просто почав її називати твоя матір.

Ем ледь не промовила — ти певен, що не проти? — але такі слова кажуть, коли послугу пропонує тобі хтось чужий. Або батько із зовсім іншою вдачею.

— Ти хочеш туди, щоб там бігати? — спитав він. У його голосі чулася посмішка. — Там довжелезний пляж, є де побігати, і довга дорога там також є. Ти й сама про все це знаєш. Там не доведеться розштовхувати когось ліктями, щоб не заважали твоєму бігові. Відтепер і до жовтня на Вермільйоні буде зовсім порожньо.

— Я хочу туди, щоб там думати. І, гадаю, щоб покінчити з жалобою.

— Це добре, — сказав він. — Замовити для тебе квиток на літак?

— Я й сама можу.

— Звісно, можеш. Емі, з тобою все гаразд?

— Так, — відповіла вона.

— Судячи з голосу, ти плачеш.

— Так, трохи, — погодилася вона, витираючи обличчя. — Все це трапилося так раптово. — Як смерть Амі, могла б вона додати. Дитина пішла скромно, як маленька леді. Анічичирк з бейбі-монітора[6]. Йди з дому тихо, не грюкай дверима, — часто нагадувала їй матір, коли Ем була дівчинкою-підлітком.

— А Генрі не оселиться неподалік у якомусь готелі, щоб тебе турбувати?

Вона почула в його голосі легке, делікатне занепокоєння, перед тим як він промовив турбувати, і усміхнулась попри сльози, котрі все ще не припинилися.