Коли впаде темрява - Страница 82

З’явилися проблеми і в його перед тим неймовірно ефективної компанії. Кертіс сам міг про це судити по тій місцині, де Мазефакер саме зараз застосовував свою фірмову тактику випаленої землі. Там — на материковому березі, за двадцять миль від Черепахового острова — мав з’явитися елітний район Деркін Гров. Наразі це було скупчення недобудов. Кертіс зупинився на пагорбі, з якого добре було видно примарне містечко, відчуваючи себе генералом, що споглядає на руїни ворожих укріплень. Відчуваючи, що життя йому врешті-решт піднесло осяйне червоне яблуко на тарілочці.

Все змінила Бетсі. Вона була — авжеж, тепер була — породи льовхен, немолодою, але ще меткою. Вона завжди тягала в пащі свою улюблену червону гумову кісточку, коли Кертіс вигулював її на пляжі. Коли Кертісові хотілося взяти дистанційний пульт телевізора, достатньо було сказати: «Подай-но мені той ідіотський цурпалок, Бетсі», як вона хапала зубами пульт з кофейного столика й приносила йому. Вона пишалась цим. А він нею. Вона була для нього найкращою приятелькою впродовж сімнадцяти років. Французькі льовхени зазвичай не живуть довше п’ятнадцяти.

А тоді Грюнвальд встановив між своєю й Кертіса ділянками електричний паркан.

Цей Мазефакер.

Там невелика напруга, запевняв його Грюнвальд, і він готовий це довести, і Кертіс йому повірив, але собаці з трохи зайвою вагою, та ще й з хворим серцем, тієї напруги вистачило. Та, головне, навіщо йому здався той паркан? Мазефакер набалакав тоді всякого лайна про те, що він, мовляв, загороджується від потенційних грабіжників, — вони, певне, збиралися саме з ділянки Кертіса повзти туди, де маячив пурпуровим тиньком маєток Мазефакера, — але Кертіс йому не вірив. Справжні грабіжники можуть припливти човном, підібратися з боку затоки. Він вирішив, що Грюнвальд, роздратований проблемою з ділянкою Вінтона, поставив електричний паркан, тільки щоб насолити Кертісу Джонсону. І, либонь, його улюбленій собачці. А може, навіть саме для того, щоб убити його собачку? Кертіс хотів вірити, що все-таки це трапилось на додачу.

Кертіс подав позов проти Мазефакера, щоб той компенсував йому вартість собачки — дванадцять сотень доларів. Якби він міг подати позов на дванадцять мільйонів — на таку суму він відчував тугу, дивлячись на ідіотський цурпалок, який більше ніколи не заслинявить жоден собака, — він би й миті не вагався, але його юрист пояснив йому, що туга і душевні муки не котируються в громадянських процесах. Ці емоції гарні для розлучень, а не для собак. Тож він погодився на дванадцять сотень і мав намір отримати їх, хоч лусни.

Юристи Мазефакера відповіли, що електричний паркан було протягнуто на дев’ять ярдів з Грюнвальдового боку межі поміж їхніми ділянками, а отже, битва — друга битва — розпочалася. Наразі вона тривала вже вісім місяців. Кертіс вважав, ніби застосована юристами Мазефакера тактика затягування процесу свідчить про те, що вони розуміють правоту Кертіса. Він також вважав, що їхнє небажання укласти мирову угоду і небажання Грюнвальда просто сплюнути отих тисячу двісті доларів показують, що для нього персонально ця справа стала настільки ж важливою, як і для самого Кертіса. А юристи їм обом уже стали в чималий гріш. Проте зрозуміло, що питання тепер було вже не в грошах.

Їдучи дорогою №17 вздовж колишніх фермерських угідь, які тепер перетворилися на порослі кущами пустища (Грюнвальд аж пріє, так йому б хотілося тут щось побудувати, — думав Кертіс), Кертіс дивувався, чому він не відчуває радості від такого повороту подій. Перемога мусила б зробити його щасливим, а цього не було. Єдине, чого йому зараз хотілося, — це побачитися з Грюнвальдом, вислухати, що він йому реально пропонує, і забути про все лайно між ними, якщо пропозиція не надто сміховинна. Звісно, це може означати, що Вінтонову ділянку захоплять таргани-родічі, а їм може теж забандюритися зводити там власний кондомініум, та чи це важливо? Наразі здавалося, що ні.

У Кертіса тепер теж з’явилися персональні проблеми, хоча радше ментального характеру, а не матримоніального (Боже збав), фінансового чи фізичного. Почалися вони невдовзі по тому, як він знайшов під парканом холодне, задубіле тіло Бетсі. Хтось назвав би ці проблеми неврозом, але Кертіс для себе називав їх тривожністю.

Втрата інтересу до фондової біржі, котра, відтоді як він відкрив її для себе у шістнадцять років, зачаровувала його безперервно, була найпомітнішим компонентом цієї тривоги, але не єдиним. Він почав міряти собі пульс і рахувати кожен рух зубної щітки у себе в роті. Він не міг більше надягати темних сорочок, бо вперше після шкільних років у нього з’явилася лупа. Цим дрібним сміттям так і обсипало йому плечі. Коли він розчісував волосся гребенем, лупа пурхала сніговою хуртовиною. Він її дико ненавидів, але все одно розчісувався, дивлячись телевізор або розмовляючи по телефону. Пару разів дочесався аж до крові.

Чешешся й чешешся. Вичісуєш цю білу мертвечину. Іноді кинеш погляд на ідіотський цурпалок на столику і згадуєш (а як інакше?), якою щасливою бувала Бетсі, коли його приносила. В людських очах рідко побачиш такий вираз щастя, особливо тоді, коли люди зайняті рутинним існуванням.

Криза середнього віку, сказав Сем (Семмі приходив раз на тиждень, щоб зробити йому масаж), вам треба перепихнутися з кимось, сказав Семмі, але власних послуг не запропонував, відзначив Кертіс.

Проте фраза залишилася в ньому бриніти — зависла реально, як і решта мантр двадцять першого століття, подумалось йому. Чи то мавп’ячий цирк довкола Вінтонової ділянки спровокував цю кризу, чи сама криза спровокувала весь цей рейвах довкола Вінтонової ділянки, хтозна. Що він точно знав, так це те, що тепер кожного разу, відчувши різкий біль у грудях, він думав не — ось, знову шлунок, а лякався — інфаркт, що йому почало ввижатися, ніби в нього ось-ось повипадають зуби (хоча ніколи в житті не мав з ними проблем), а коли підхопив нежить у квітні, то сам собі поставив діагноз — гострий імунодефіцит.

Плюс іще одна невеличка проблема. Це нав’язливе бажання, про яке він не розповідав своєму лікареві. І навіть Семмі не розповідав, хоча Семмі він розповідав усе.

Воно найшло на нього й тепер, на п’ятнадцятій милі порожньої дороги №17, що нею і раніше дуже рідко хтось їздив, а зараз її взагалі витіснило з ужитку продовження траси №375. Саме тут, між зелених чагарів, що насунулися з обох боків (треба бути не сповна розуму, щоб будуватися тут), де цикади співають у високій траві, по якій уже років десять чи й більш, як не паслися корови, і високовольтні дроти гудуть, і сонце молотками своїх променів лупить по не покритій шоломом голові…

Він знав, що навіть сама думка про нудоту викликає її, але що тут вдієш. Та фактично нічого.

Він під’їхав до місця, де, позначений щитом НАПРЯМОК НА ДЕРКІН ГРОВ, відгалужувався вліво від дороги путівець (порослий травою бурт між його торованим коліями ніби вказував шлях до провалу), і поставив «веспу» на нейтралку. Не гаючи часу — моторолер продовжував дзижчати в нього між колін, — Деркін розчепірив два пальці правої руки і засунув це V собі до горла. З останні два місяці блювотний рефлекс у нього майже геть притупився, тож йому довелося засовувати руку ледь не по браслетку фортуни — жирові складки на зап’ясті, поки це врешті не трапилось.

Кертіс схилився набік і розлучився зі своїм сніданком. Не задля прочищення шлунку, серед багатьох його вад булімія не значилась. Навіть сам процес блювання не належав до його улюблених розваг. А подобалося йому відчуття задушення; оте таке бажане стискання діафрагми над пупком плюс конвульсивний спазм рота і горла. Машина тіла ефективно діє, викидаючи з себе те, що незаконно до неї вдерлося.

Запахи — зелених кущів, дикої жимолості — раптом посвіжішали. Яскравішими стали кольори. Сонце лупило, ще дужче гатячи своїми молотками йому в потилицю, де йому аж шкварчала шкіра, клітини якої, либонь, саме зараз шаліли, хаотичними зграями шикуючись у меланому.

Йому це було байдуже. Він був живий. Він знову втиснув розчепірені пальці собі до горла, дряпаючи його стінки. Вихлюпнулися ще рештки сніданку. На третій раз він видобув із себе тільки довгі пасма блідо-рожевого слизу — закаляного кров’ю його горла. Аж тепер він відчув полегшення. Тепер він міг продовжити свій шлях до Деркін Гров — Мазефакерового Шанду посеред напоєної бджолиним дзижчанням пущі у віддаленому кутку округу Шарлотт.