Коли впаде темрява - Страница 10

— Якщо ти маєш на увазі, чи він не приїде туди, щоб мене побити... то це не в його стилі.

— Чоловіки іноді міняють стиль, коли їхні дружини раптом зриваються й тікають геть — хай навіть усього лише заради бігу.

— Але не Генрі, — заперечила вона. — Він не той чоловік, який турбуватиме когось.

— Ти певна, що не хочеш спершу заїхати до Талахасі?

Вона трохи забарилася з відповіддю. Їй і хотілося, але...

— Мені потрібно якийсь час побути на самоті. Все інше згодом. — І повторила: — Усе трапилося занадто швидко.

Хоча вважала, що все вибудовувалося поволі. Можливо, існувало навіть від самого початку, закладене у ДНК їхнього подружжя.

— О'кей, я люблю тебе, Емі.

— Я тебе теж люблю, тату. Дякую тобі, — сказала вона крізь сльози. — Я тобі дуже вдячна.

Із Генрі не було клопоту. Генрі навіть не спитав, звідки вона телефонує. Він сказав:

— Не лише тобі потрібна розлука на якийсь час. Либонь, це на краще.

Вона ледь стрималась — її це вразило як абсурдне й водночас як цілком нормальне бажання — від того, щоб йому подякувати. Найкращою відповіддю їй здалося — промовчати. Наступні його слова довели правильність її вибору.

— Кому ти телефонувала по допомогу? Королю гаражу?

Цього разу вона ледь стрималася, щоб не спитати його, чи він уже устиг подзвонити своїй матері. Дотримання принципу «зуб за зуб» ніколи нічого не вирішувало.

Вона промовила — і сподівалася, що це прозвучало стримано:

— Я іду на острів Вермільйон. До будиночка мого тата.

— До тієї халупи. — Їй здалося, що він ледь не пирхнув. Так само як цукерки «Хо-Хо» і бісквіти «Твінкі»[7], будинки лише з трьох кімнат і без гаражу випадали з системи вірувань Генрі.

Ем сказала:

— Коли дістануся туди, зателефоную тобі.

Довга пауза. Вона уявила, як він стоїть у кухні, прихилившись головою до стіни, міцно, аж кісточки пальців йому побіліли, стискає телефонну слухавку, боячись прохопитися гнівом. Оскільки їхні шість років разом здебільшого були гарними роками, вона сподівалася, що він стримається. Втім, невідомо, чи з ним дійсно відбувається те, що вона собі уявила.

Коли він заговорив знову, голос звучав спокійно, щоправда, досить втомлено.

— Ти прихопила свої кредитні картки?

— Так. Але я не збираюся ними зловживати. Проте мені потрібна моя половина... — Вона затнулася, прикусивши губу. Ледь не назвала свою померлу дочку дитиною, а це було б негарно. Нехай батько так її називає, але тільки не вона. І продовжила спочатку.

— Моя половина грошей, що ми їх відкладали на коледж для Амі, — мовила вона. — Гадаю, там небагато, проте...

— Там більше, ніж ти гадаєш, — сказав він.

У його голосі знову почулося роздратування. Вони почали відкладати ті гроші не від народження Амі, навіть не тоді, коли Ем завагітніла, а ще як почали пробувати зробити дитину. Спроби затягнулися на чотири роки, і невдовзі перед тим, як Емілі нарешті зачала, йшлося вже про різні варіанти лікування безпліддя. Одним з варіантів було — взяти маля з притулку.

— Ті інвестиції були не просто вдалими, вони виявилися дарунком небес — особливо акції комп'ютерних компаній. Морт завів нас до цієї справи в найкращий час і витягнув звідти в абсолютно золотий момент. Емі, ти не повинна виймати яйця з цього кошика.

Отак з ним завжди. Він розповідає їй, що вона повинна чи не повинна робити.

— Я повідомлю тобі свою нову адресу, щойно її матиму, — сказала вона. — Роби зі своєю половиною що забажаєш, а мою надішли мені у вигляді банківського чека.

— Не припиняєш своєї біганини, — мовив він, і, хоча від цього менторського, зверхнього тону в неї виникло бажання, щоб він опинився поряд, щоб вона знову могла пожбурити в нього книжку — цього разу в твердій палітурці, — вона промовчала.

Нарешті він зітхнув.

— Слухай-но, Ем, я вшиюся звідси на кілька годин. Приходь і збери свою одежу чи що там тобі треба. Я залишу тобі трохи грошей на туалетному столику.

На мить вона спокусилася; аж раптом усвідомила, що гроші на туалетному столику чоловіки залишають для повій.

— Ні, — відповіла вона. — Я хочу все розпочати з нуля.

— Ем. — Відтак довга пауза. Вона вирішила, що він бореться зі своїми емоціями, від цієї думки в неї знову засвербіли очі. — Це в нас уже кінець, дівчинко?

— Не знаю, — відповіла вона, докладаючи зусиль, щоб голос звучав рівно. — Про це ще рано говорити.

— Якби я мусив угадати, я сказав би, що так. Сьогодні я переконався у двох речах. Одна з них полягає в тому, що здорова жінка може бігати довго.

— Я тобі зателефоную, — сказала вона.

— Друга — це те, що, коли йдеться про подружжя, живі діти діють як клей, а мертві — як кислота.

Це її вжалило найболючіше з усіх тих слів, що він міг би сказати, бо цим він принижував Амі до рівня паскудної метафори. Ем такого б собі не дозволила. Вважала, що ніколи б не змогла на таке зважитися.

— Я тобі подзвоню, — повторила вона і поклала слухавку.

Отже, Емілі Овенсбі пробігла під'їзною алеєю, відтак униз пагорбом до закусочної «Квік-Пік», а далі по треку Південно-Клівлендської філії Асоціації юніорів[8]. Вона прибігла до готелю «Моріс». Вона вихопилася із заміжнього життя, немов та жінка, що раптом наважилась попустити собі й рішуче випурхнула зі своїх сандалій. Далі вона домчала (за допомогою Південно-західних авіаліній) до Форт-Маєрсу[9] у Флориді, де орендувала авто, й поїхала звідти на південь, до Нейплза[10]. Острів Вермільйон лежав заціпенілий і майже порожній під пекучим червневим сонцем. Дорога простяглася на дві милі паралельно до острівного пляжа — від підйомного моста до відрізка батькової під'їзної алеї. Там стояла вбога на вигляд, давно не фарбована халупа — з блакитним дахом і облупленими блакитними віконницями зовні, однак затишна і з кондиціонером.

Коли вона вимкнула двигун «ніссана», залишилися тільки звуки хвиль, що билися об порожній пляж, та десь неподалік раз у раз скрикувала ух-ох, ух-ох якась стривожена пташка.

Ем поклала голову на кермо машини й проплакала п'ять хвилин, виливаючи з себе всю напругу й жахи, що назбиралися в ній за останні півроку. Принаймні намагалася це зробити. В межах чутності тут не було нікого, окрім того птаха з його ух-ох. Нарешті виплакавшись, вона зняла майку і ретельно витерла все: шмарклі, піт і сльози. Витерла лице і верх грудей, котрі ховалися під простим сірим спортивним ліфчиком. Відтак рушила до будинку, під підошвами її кросівок рипіли мушлі й уламки коралів. Нахилившись дістати ключ зі схованки під незважаючи-ні-на-що-чарівним садовим гномом у вилинялому червоному капелюшку, вона усвідомила, що вже понад тиждень не відчуває звичного головного болю. Це її особливо втішило, зважаючи на те, що пігулки «Зоміг» залишилися за тисячу миль звідси.

Через п'ятнадцять хвилин, одягнена в шорти й батькову стару сорочку, вона вже бігла пляжем.

Протягом наступних трьох тижнів її життя набуло абсолютної простоти. На сніданок вона пила каву й помаранчевий сік, на ланч з'їдала величезні порції зеленого салату, а в обід жадібно наминала страви від «Ставфер»[11], зазвичай макарони з сиром або зварені шматки телятини з тостами у фірмовій упаковці — це їдло її батько називав гівном на паличці. Та їй потрібні були вуглеводи. Вранці, коли ще було холодно, вона бігала по пляжу босоніж, смугою припливу, там, де сирий пісок був щільним і здебільшого без мушлів. У післяобідній час, коли ставало спекотно (і часто дощило), вона бігала по тінистій майже на всьому її відтинку дорозі. Траплялося, вона промокала до нитки. У таких випадках вона бігла крізь дощ, часто усміхаючись, іноді навіть регочучи, а повернувшись, роздягалась у передпокої і кидала вимоклий одяг у пральну машинку, яка — так зручно — знаходилась лише за три кроки від душу.