Князь Кий - Страница 9
– Гунни розгромили уличів, отче.
Тур здригнувся.
– О милостиві боги!.. Не може цього бути!
– Але ж це так, отче, – Кий здвигнув плечима. – Не минуло й тижня, як це трапилося. Майже вся дружина князя Добромира загинула. На щастя, княгиня, княжна і княжич урятувалися…
– Які ж наміри гуннів?
– Одним богам це відомо… Князь Добромир гадає, що каган Ернак хоче відновити гуннську державу. З Мезії[12] він перебрався на лівий бік Дунаю і, щоб з'єднатися з акацирами, котрі кочують понад морем, ударив на уличів, бо вони стояли на його шляху. А коли дві гуннські орди з'єднаються, то…
– Підуть на нас?
– А хто їм тоді стане на перешкоді?
– Справді, нікому, – замислено промовив Тур. – Тиверці, якщо досі ще не розбиті, самі потерпають, як би Ернак не пішов на них.
– Гуннські роз'їзди найближчими днями можуть бути тут і рознюхають, що ми не готові до відсічі… Може, поїдемо до князя Божедара і відвеземо йому полоненого?
– Відвеземо… І пошли гінців по всіх полянських родах – хай попередять про небезпеку!
– Гаразд, отче.
– Ну а тепер – давайте князя Добромира до хати. Та обережно! Щоб не зашкодити йому…
Волхв Ракша зняв з плеча шкіряну торбу, примостив її на лаві, у ногах князя Добромира, і суворо глянув на строкатий натовп, що запрудив півхати. Густе сиве волосся, перев'язане через лоб шнуром, спадало йому на плечі і на спину, важкою копицею кострубачилося на голові.
Всім стало лячно. Ніхто не хотів зустрітися з пронизливим поглядом старого. Хтозна, що в нього на думці!
Передні позадкували, напираючи на тих, хто стояв біля порога. Хтось комусь наступив на ногу, хтось когось штовхнув. Почулося приглушливе ойкання.
– Ідіть звідси геть, чада! – загув сердито старий і замахав на людей руками. – Хай зостануться тільки Тур, Кий, княгиня та Либідь!
Натовп сколихнувся. Родовичі почали поспішно виходити надвір. Одна Цвітанка несміливо підступила до волхва.
– Діду, а мені можна зостатися? Це мій отець, – і поглядом показала на пораненого.
– Отець? – Ракша погладив дівчину шкарубкою долонею по давно не розчісуваних косах. – Ні, отроковице, тобі тим більше не можна тут бути… Іди погуляй трохи!
Цвітанка вийшла.
Ракша повиймав з маленьких круглих віконець ганчір'яні затички, і в хатину ввірвалося яскраве сонячне світло. Наблизившись до князя Добромира, довго вдивлявся в нього, щось мимрячи собі під ніс.
Князь лежав на широкій лаві, застеленій вовняною ковдрою. Важко дихав. На чаклуна не звертав ніякої уваги. Тільки раз розплющив помутнілі очі і пильно глянув на старого довгим допитливим поглядом, а потім знову заплющив повіки.
Тим часом Ракша почав щось приспівувати і притупувати ногами, взутими в шкіряні зморщені постоли. Щодалі спів дужчав, а танок прискорювався. Волхв підняв угору вузлуваті руки, затрусив головою, так що чуприна ззаду розвіялася, мов льняне повісмо, і раптом пустився у швидкий танок. Шкіряні постоли глухо зачовгали по змазаній глиною долівці. В ритм танцю з вуст старого зривалися якісь малозрозумілі слова-заклинання, що, як удари бубнів, підстьобували його і змушували пританцьовувати все швидше й швидше.
В його бурмотінні вчувалися подекуди знайомі слова, але вони змішувалися з зовсім незнайомими, з дивними вигуками, що викликали в серцях присутніх тривожний дрож. Кілька разів повторювався один і той же приспів:
Раптом волхв зупинився, замовк, важко відсапуючись, потім узяв торбину і почав витягати різне чаклунське приладдя: кремінь, кресало, трут, пучок якогось сухого зілля, ніж, довгу швайку і маленьке закопчене горнятко з відігнутими назовні вінцями, як у макітерки.
Все це розіклав на ослоні.
Викресавши вогню, запалив зілля, – від нього по хижі пішов легкий приємний дух. Обкуривши зі всіх боків пораненого, чаклун кинув недогарки в кабицю – відкриту піч у кутку – і заходився знімати з улицького князя цупкі зашерхлі пов'язки. Йому кинулася допомагати княгиня Іскра.
Довго мовчки дивився на рану в грудях.
– Наконечник стріли там?
– Там, – відповіла княгиня.
– Гм, гм, кепсько, – волхв помугикав під ніс і глянув на Либідь. – Принеси, отроковице, шмат полотна і глек теплої води… А ви, – звернувся до чоловіків, – допоможіть мені витягти з рани подарунок гуннського лучника… Держіть князя міцно!
Тур і Кий, зціпивши зуби, взяли князя Добромира за руки й за ноги. А Ракша обережно занурив швайку в рану.
Княгиня зойкнула і відвернулась. Кий відчув, як у нього в руках стрепенулося, напружилося і завмерло князеве тіло. З рани пішла кров.
– О боже! – прошепотів зблідлими вустами князь Добромир.
Волхв ні на що не звертав уваги. Швидко підковирнув і витягнув невеличкий наконечник гуннської стріли.
– Є! – і кинув у кабицю.
Тим часом Либідь принесла теплої води і сувій вибіленого на сонці полотна. Волхв обмив рани на грудях і на нозі, змастив світло-коричневою маззю, яку зачерпував з горнятка просто пальцем, а потім туго перев'язав їх.
Після цього ще трохи побурмотів якісь свої заклинання, вдруге обкурив князя димом пахучого зілля і почав складати своє знахарське начиння в торбину.
Надворі Кий запитав:
– Видужає князь? Допоможуть йому твої ліки, волхве?
– Не кожному мої ліки можуть допомогти, – відповів старий і, оглянувшись, стишив голос: – Не мазі зціляють, а боги! А вони відвернулися від улицького князя. Душа його вже готується залишити тіло і переселитися до предків…
– І ніякої надії?
– Треба жертвою задобрити Світовида… Тоді хіба…
Старий Ракша замовк і повернув у свій бік, а Кий, приголомшений словами чаклуна, залишився стояти на місці. До нього підійшла Цвітанка, спитала тихо:
– Він помер?
У неї в очах стояли сльози.
– Ні, живий…
Києві не вистачило духу сказати дівчині, що надія на видужання князя зовсім мала, якщо вона взагалі є, і він замовк. Дивився, як ще більше зблідло дівоче обличчя, а в глибоких темних зіницях зачаївся страх.
– Чує моє серце – помре, – прошепотіла Цвітанка і заплакала.
Стояла перед ним, стомлена важкою небезпечною дорогою, прибита горем. Руки й ноги до крові подряпані колючими кущами та бур'яном, якого вдосталь росло по степовому бездоріжжю. Буйні коси сплуталися на голові, сорочка в кількох місцях розірвана…
– Не плач, – Кий доторкнувся до її плеча. – Сьогодні віднесемо богам требу, щоб захистили його… А якщо трапиться найгірше, ти не залишишся самотньою. Мій рід не дасть тобі загинути. Я візьму тебе за жону, захищатиму тебе. Щек і Хорив допомагатимуть. Сестриця Либідь піклуватиметься про тебе… Не плач!
Дівчина заплакала ще дужче. Кий розгубився.
Підійшла Либідь.
– Чого вона?
– За батьком побивається… За князем, – і юнак, зрадівши приходу сестри, сказав: – Візьми її, Либідко, скупай, переодягни в чистий одяг, приголуб… Ну, сама знаєш, що потрібно… Доглянь, як за рідною… Іди!
Розмова Тура з Креком не дала нічого нового. Тих кілька слів, які ще залишилися в пам'яті старійшини від молодих років, коли йому доводилося зустрічатися з гуннами, явно не вистачало, щоб зрозуміти що-небудь. До того ж Крек теж не проявив ні найменшого бажання второпати, що його питали. Сопів носом і мовчки бликав з-під важких повік на світлооких молодих русів та їхнього сивочубого батька.
Тур плюнув спересердя.
– Нічого не доб'ємося від цього опудала… Збирайте, хлопці, молодшу дружину! Хай отроки сідають на коней і мчать від роду до роду, від весі до весі! Хай оповіщають усіх, щоб тримали напоготові і списи, і луки, і мечі, і щити, – гунни близько!.. А ми зараз віддамо богам требу, а завтра поїдемо до князя Божедара на Родень – відвеземо полоненого і розповімо про небезпеку…