Клуб Боягузiв - Страница 8

Ним виявився невисокий на зріст чоловік. Обличчя обрамляла акуратно пострижена борідка. Зате на голові волосся не було — старанно поголений череп блищав у світлі лампочки. Вдягнений бородань, щоправда, був досить дивно: білі штани, червоні туфлі й піджак зі стоячим комірцем, застебнутий на всі ґудзики. Очі бородань закривав темними окулярами, які відразу зняв, щойно побачив двох гостей, а не саму дівчинку.

Нічого лиховісного в учителеві не було. Навпаки, він нагадував Біланові якогось надто ексцентричного троля.

— Добрий вечір, — привітався хлопець.

— Що це означає, я тебе питаю? — не зважаючи на привітання, учитель наставив вказівного пальця на Олю, і Максим звернув увагу — ніготь на пальці давно не стрижений, великий, гострий та пофарбований чорним лаком.

— Їй стало страшно йти самій. Тому вона попросила мене проводити, — ляпнув Білан перше, що спало на гадку. — Тут же в Клуб Боягузів приймають, правильно?

— Нікуди тут не приймають! Давайте, катайте звідси! — грубувато звелів учитель, і Максим не здивувався б, якби той раптом затупав ногами.

— Розумію, що тут свої правила і я їх порушив, — мовив на це хлопець. — Але в мене виняткова ситуація. До того ж — ось! — він сягнув рукою в задню кишеню джинсів, витягнув старанно зібрані купюри, простягнув бороданю: — Ось, ось, візьміть! Я порядки знаю!

Побачивши гроші, учитель відразу заспокоївся, спритно вихопив їх з Максимової правиці, швиденько перерахував. Зібрані спільними зусиллями сто гривень зникли в кишені чорного піджака бороданя.

— З цього треба починати, — промовив він, вимовляючи «ц» замість «ч» — вийшло «поцинати». — Ласкаво просимо до Клубу Боягузів! За нашими умовами, кожен новий боягуз справді повинен привести з собою ще одного товариша. Але — не відразу, а після того, як...

— Я знаю, — перебивати старших неввічливо, та сьогодні Білан чхати хотів на хороші манери. — Потрібні для вступу в клуб гроші я вкрав у своєї бабусі. Вона старенька, проте дуже сердита. Якщо вдома дізнаються, що я образив бабусю, мені таке зроблять — мало не буде!

Учитель задоволено провів себе по блискучій лисині. Потім так само задоволено пройшовся по кімнаті, в якій, як встиг роздивитися Білан, не було жодних меблів, крім величезного старовинного крісла. Обійшовши хлопця з дівчиною по колу, бородань зупинився біля Олі, поклав руку їй на голову, трошки попестив:

— Це — доля! — прорік він. — Знаєте, друзі мої дорогі, це справді доля. Тебе Олею звати?

— Так, — відповіла Оля.

— Тебе рекомендувала така мила дівчинка Софійка?

— Так.

— І ти боїшся не чогось конкретного, а просто — боїшся? Відчуваєш якійсь страх, пояснення якому немає?

— Угу.

— А тебе, друже, як звати? — тепер долоня вчителя перемістилася на маківку Білана.

— Максим, — назвався хлопець.

— Чого ж ти боїшся? Розкажи учителю про свої страхи, не бійся. Власне, ти можеш боятися тут. Ти приніс сюди свої страхи. Але щоразу, виходячи звідси, ти залишиш мені частину своїх страхів. Отже, ти боїшся...

— Уроків фізкультури, — Максим майже не брехав. — Не можу через «козла» перестрибнути. З мене всі сміються, а я все одно боюся. Перечеплюся, вдарюся, буде боляче — це більш неприємно, ніж коли з тебе ірже весь клас.

Учитель позадкував, картинним рухом вмостився в крісло, закинув ногу на ногу.

— Бачиш, Олю — друг, якого ти привела, може розказати, чого саме боїться. І він не побоявся прийти сюди. А ви, дівчатка, самі не знаєте, чого боїтеся. Тому природа ваших страхів мені невідома. Отже, ефект від моїх уроків переважно дорівнює нулю. Ось, Максиме, яке в нас у клубі горе — вчащають до мене в основному дівчатка. Хлопці теж бояться. Але ще більше вони бояться сказати комусь, чого бояться. Отак. Ти прийшов. Отже, бажання подолати страх у тебе сильніше за сам страх. Я не дуже заплутав тебе?

— Ні, мені все зрозуміло.

— Чудово! — вчитель ляснув у долоні. — Тоді ми зробимо так. Олю на сьогодні відпустимо. Ми познайомилися. Ти зробила вже два сміливих вчинки — виконала потрібне для вступу завдання і, попри сувору заборону, привела сюди свого друга. Ти молодець, Олю! Я вношу тебе в десятку своїх найкращих нових учениць! Я пишаюся тобою, дівчинко! Тепер іди, а ми з Максимом продовжимо нашу чоловічу розмову.

Такої домовленості не було. Вони повинні піти звідси разом.

Але коли вони йшли сюди, то не знали, що на них чекає за цими дверима. Вони вже один раз зіграли проти встановлених учителем правил. Порушувати їх удруге означало ризикувати. Чим — невідомо, та новим членам Клубу Боягузів все ж не хотілося перевіряти це на собі.

Оля, зустрівшись на мить поглядом із Максимом, подякувала вчителю за високу оцінку і пішла, не озираючись. Що б не сталося, внизу чекає ціла компанія друзів. Кроки дівчинки стихли.

Максим залишився з учителем віч-на-віч.

Якійсь час бородань міряв кроками кімнату з кутка в куток, потираючи руки і муркочучи щось собі під ніс. Щоразу, коли він проходив повз Білана, на мить зупинявся, тріпав його по плечу і знову продовжував свій дивний ритуал.

А потім почав виробляти щось зовсім чудернацьке. Мугикаючи лише йому відому та зрозумілу мелодію, вчитель утнув дивне танцювальне колінце, закружляв довкола своєї осі, мов балерина, підстрибнув цапом, наче хотів доскочити до лампочки під стелею. Нарешті відбив моряцьку чечітку і метеликом пурхнув на диван. Ляснув долонями по колінах, широко посміхнувся, показавши хлопцеві щербатого рота.

— Не дивуйся, друзяко, — по-панібратському промовив він, ніби вони були знайомі з Максимом із самого дитинства. — Просто я нарешті дочекався того, що мені треба і того, кого найдовше чекав. Не розумієш? — Білан похитав головою. — Пояснюю дуже коротко. Бо якщо почну говорити довго, починати доведеться від царя Гороха. Ну, не зовсім від царя, але від графа Потоцького — точно. Знаєш, хто такий граф Потоцький?

— Державний політик Австро-Угорської імперії позаминулого століття. Намісник Галичини. Цінитель мистецтв та любитель французької архітектури, — чітко, мов на справжньому уроці, відповів Максим.

— Ти ба, для своїх років ти досить багато знаєш, — задоволено гмикнув учитель. — Це прекрасно, пояснювати тобі доведеться ще менше. Як палкий прихильник мистецтв, граф Потоцький часто приймав у себе музикантів. Одного разу в нього гостювали італійці, відомі цінителі класичної опери. Переспівати італійський тенорів, хлопче, треба вміти! Але один молодий львів'янин, єдиний син збіднілих міських аристократів, сімнадцятирічний Зенон Драгомир вразив не лише іменитих гостей, а й самого графа. Тенору-самоуку довго аплодували стоячи, — учитель, захопившись розмовою, скочив на ноги і кілька разів ляснув у долоні, ніби показуючи, як це робилося. — Потім юнака, за особистого сприяння Потоцького, відправили до Італії вчитися. З тим, аби відтак Драгомир повернувся на батьківщину і розвивав українське оперне мистецтво. Та це все насправді — дрібниці. Бо в той день, коли Зенон співав для пана Потоцького та його гостей, один італійський граф так розчулився, що подарував талановитому хлопцеві срібну табакерку. Наступного дня італієць сам приїхав до Драгомирів, сходив із Зеноном до ювеліра, і той зробив на табакерці дарчий напис. Ось цей напис і робить нині подарунок ціннішим за золото. Цікава історія?

— Повчальна, — погодився Білан, не розуміючи, до чого веде дивний бородань і який стосунок усі ці старожитності мають до Клубу Боягузів.

— Після того випадку рід Драгомирів відродився. Опускаючи всі подробиці, з яких при бажанні можна скласти цілий авантюрний роман, скажу: нині у Львові тихо і скромно живуть потомки того самого Зенона Драгомира. Власник срібної табакерки заповів, аби вона переходила в спадок лише по чоловічій лінії. Але сталася несправедливість, заповіт порушено, — учитель витримав театральну паузу. — Власницею срібної табакерки тепер є така собі пані Варвара Нагорняк, яка до одруження мала прізвище Драгомир. її чоловік, Мирослав Нагорняк — композитор. Нікудишній композитор, між нами кажучи. Вони вже старенькі, обом за сімдесят. Табакерку тримають удома. Не на видному місці — ховають у шухляді. Кілька разів на рік дістають з нагоди якогось свята, і все. Постійно вдома сидять, виходять тільки в оперу чи філармонію. Словом, якщо є десь класичний концерт чи оперна вистава.