Клуб Боягузiв - Страница 2

— Та вже ж напізнавалися. Особливо там, у лісі, під дощем, — огризнувся Денис, згадавши малоприємний нічліг у старій хаті. Спогади, до речі, були свіжими — лише три дні від тієї бурхливої грозової ночі збігло.

— Не треба узагальнювати. Повчальна пригода. Нам з тобою до такого не звикати. І невже лише через те, що хороша ідея належить дівчатам, ми нею не скористаємося?

Черненко почухав потилицю.

— Правий ти, правий. Як завжди. Тільки Тарас Бульба не відпустить трьох відразу. А назад як із того Львова вибиратися? Гроші ж потрібні, квитки...

— Аби цього горя! — відмахнувся Максим. — Мені треба з татом порадитися. Він щось підкаже.

— Гм... Ну ось він тобі зараз скаже: «Нікуди не їдь, лоботрясе, гайда додому!» Що тоді?

— Не скаже, — заспокоїв приятеля Білан. — Аби я тікав з дому чи зробив щось, не порадившись — тоді приблизно такого змісту розмова і відбулася б. Хоча в нас не прийнято один одному щось наказувати... Момент, зараз усе з'ясуємо.

Витягши з кишені мобільник, Максим, уже знайомий із особливостями місцевого стільникового зв'язку, відійшов у бік їдальні, аби отримати чіткий сигнал. Тоді набрав потрібний номер і, дочекавшись відповіді, коротко й чітко виклав проблему. Послухав якійсь час, сказав: «Добре, це навіть краще, ніж я думав!», натиснув на «відбій» і знову підійшов до Черненка.

— Ну, що там? — Денис глянув на сяюче обличчя приятеля.

— Тато зрозумів мене з півслова. Знаєш, він і сам збирався якось звозити мене до Львова. Він узагалі хоче, аби я більше їздив, більше бачив, більше знав. Ось тільки часу найближчими тижнями не матиме. Зате сьогодні в нас вівторок, так?

— Так, — кивнув Денис.

— Завтра, виходить, середа. До суботи тато впорається з усіма поточними справами і приїде по нас із Києва машиною. Забере додому, зрозумів? Так що моя несподівана поїздка до Міста Лева цілком лягає в його плани. Звісно, він просив дати телефони Мавчиних батьків, аби поговорити з ними. А твою маму він бере на себе, і переконаний — вона теж не заперечить.

— Лишається Тарас Бульба...

— Якому мій тато саме телефонує! — переможно заявив Білан. — О, диви, вже почалося!

Справді, до них наближався Тарас Петрович Боровець на прізвисько Бульба, на ходу притискаючи до вуха слухавку свого мобільника і час від часу киваючи головою.

Справу зроблено. Хоча і відчував Черненко — щось у всьому цьому не дуже правильно відбулося. Здавалось, ніби все одно хтось за нього все вирішив. Тільки дівчиська зробили це просто в очі, а Білан, з одного боку, наче і не підіграв їм, а з іншого — так усе обіграв, ніби їхати до того Львова вирішили вони з ним удвох, на пару. Оксана з Мавкою ніби просто склали хлопцям компанію.

Спритно.

З таким настроєм Денис Черненко наступного ранку і поїхав до старовинного міста Лева.

Правий виявився Білан. Мама Денисова не заперечувала, аби старший син продовжив мандрівку. Більше того — Денис почав помічати, що матінка надто часто примовляла: «Дивись, синку, тримайся Максимка. Порядна родина, люди з нього будуть, і ти біля них не загубишся». А це дуже дратувало хлопця. Що ж це значить — з «ботаніка» Білана люди вийдуть, а він, спортсмен Черненко, просто так, поруч із ним стоятиме... Він ще сам усім покаже...

Ось тільки справді надто просто вже все в Максимовому житті виходило. Не заморочується різними дурними проблемами. Правда, замість того, інша дурка в голові гуляє. Та це нормально — тим, хто без дурки в голові, Денис не особливо довіряв. Надто правильні такі люди для нього. Білана ж не розбереш: наче не такий уже правильний, у різні авантюри влазить, та якось усе в нього правильно під кінець виходить.

Тому Черненко хотів характер показати і нікуди ні з ким не поїхати — але не зміг. Бо відчув уже смак подорожей. Хотілося, справді кортіло побувати у Львові. Чи в іншому місті — однаково, адже далі бабиного села він не виїздив. Уже коли автобус із львів'янами, Оксаною Дорошенко та двома приятелями їхав у бік галицької столиці, Денис, дивлячись на карпатські краєвиди, зрозумів причину своєї дратівливості.

Він, Денис Черненко, спортсмен і чемпіон, сам мусить приймати якісь рішення. Ті чи інші — без різниці. Головне — слухатися всі ці надто грамотні однолітки повинні його. Чому — хлопець не міг пояснити. Відчував так, і по всьому.

З такими відчуттями за кілька годин в'їхав він разом із іншими до Львова. Навіть трошки поспати примудрився в дорозі. Дарма, що компанія співала, не перестаючи, а Білан підспівував. Добре, хоч на нього уваги не звертали, дали спокій...

Мавка дорогою додому пояснила гостям — її маму звати пані Люба, тата — пан Микола. У Києві чомусь так до дорослих і один до одного не звертаються, але це — одна з тутешніх традицій. Хоча, якщо гостям це незвично, можуть називати господарів на ім'я та по-батькові.

— Ми поважаємо традиції! — відповів за всіх Максим.

Очевидно, Денис теж поважав традиції. Тільки йому хотілося сказати це самому. Головним Білана тут ніхто не вибирав. Ось тільки починати сварку не хотілося, та й причини очевидної не було. Подумаєш — інакше звертатися до людей. Нічого тут насправді страшного нема. З усім погоджувався Черненко, крім одного — з необхідністю погоджуватися.

Пані Люба виявилася досить приємною жінкою в елегантних круглих окулярах. Обняла і розцілувала не лише Мавку, а й усіх інших. Так, наче бачила їх не вперше і наче всі троє були її рідними дітьми. Спочатку всі швиденько збігали по черзі під душ, змиваючи дорожній пил. Потім пані Люба зібрала всю компанію біля столу, в центрі якого парувала величезна порцелянова миска з варениками, довкола якої примостилася таця з невеличкими акуратними бутербродиками, які тут називали канапками, та ще одна миска з пундиками, спеченими з листового тіста і начиненими м'ясом та яблуками. Коли всі втомилися їсти, пані Люба подала чай і тортик, який назвала просто — «солодке».

Після перекуски, яка була чи то пізнім сніданком, чи то раннім обідом, пані Люба показала, де хто спатиме. Оксана розмістилася в Мавчиній кімнаті, третину якої займало старовинне фортеп'яно, а Дениса з Максимом завели в невеличку кімнату, вікна якої виходили на старе і, за визначенням Черненка, похмуре подвір'я. Вздовж стіни тут стояла величезна, від підлоги до стелі, полиця з книгами. Мало не половина з них, як устиг відзначити Денис, була незнайомими йому мовами. У підвіконня впирався масивний письмовий стіл, а біля протилежної стіни притулилася досить широка канапа.

— То є бібліотека, — пояснила пані Люба. — Мавчин дідусь, мій тато, обладнав тут свій робочий кабінет. Як не поміститеся вдвох на канапі, то ми обов'язково щось придумаємо.

— Розмістимося, пані Любо, не переймайтеся! — бадьоро відповів Білан.

І знову Черненко насилу стримався. Тепер йому, до всього іншого, доведеться спати кілька ночей біля Максима. Йому, ясна річ, не складно. Але тепер, якщо він попросить привітну господиню щось придумати, вигляд це матиме такий, ніби він, Денис Черненко, комизиться.

Тому, коли компанія почала думати, лягати тепер, після дороги та їжі, трошки перепочити чи відразу піти гуляти Львовом, Денис поспішив вигукнути:

— Яке лежати? Ми що, лежати приїхали? Вперед, гуляти! Краще спати вночі будемо!

Ніхто тепер не наважиться заперечити, мстиво подумав він. Хотіли гуляти — отримуйте. Тепер усі робитимуть так, як він, Черненко, сказав. Досить уже танцювати під дудку розумника Білана. Хоча Денис і сам хотів відпочити, все одно почував себе більш витривалим, ніж компанія.

Робити нічого. Проти прогулянки справді ніхто не виступив. Черненко тихо святкував свою першу маленьку перемогу. Нехай вона навіть і не помітна іншим.

Вийшли у місто — і втома кудись поділася. Максим і Оксана бачили такі старі вузенькі бруковані вулиці хіба що в фільмах про лицарів та драконів. Денис частіше дивився футбол, ніж художні фільми. Але навіть він свого часу натрапив у якійсь святковій програмі на кіно про пригоди д'Артаньяна та трьох мушкетерів, від якого не зміг відірватися — надто захопили сцени поєдинків на шпагах. Мушкетери та гвардійці кардинала ганялися один за одним на схожих вуличках, і Черненко зловив себе на думці — сам готовий узяти шпагу і кинутися захищати чиюсь зганьблену честь.