Кладовище домашнiх тварин - Страница 17

Мабуть, найспокійнішими за весь день були хвилини, коли Стів пішов додому. Тоді зайшла Чарлтон і приклеїла стікер на стіл Луїса. Там був напис: «Килим з Бенгора привезуть о дев’ятій ранку».

– Килим? – здивувався він.

– Але ж його треба замінити, – трохи зніяковіло відповіла медсестра. – Не лишати ж тут пляму, докторе.

Звісно ж, ні. Луїс пішов до провізорської комори і прийняв «Тýнел».[52] Сусід по кімнаті з медичної школи називав його «Тунерс». «Нумо кататися на Тунервільському Трамваї,[53] Луїсе, – часто казав він. – А я поставлю щось із “Кріденс”[54]». Луїс частіше відхиляв пропозицію проїхатися до магічного Тунервіля, аніж приймав її. І це, мабуть, було на краще, адже його друга вигнали з університету після третього семестру, і Тунервільський Трамвай повіз його до В’єтнаму санітаром. Луїс часто уявляв, як його колишній сусід, обдовбаний у хлам, слухав там «Кріденсів» – «Бігти крізь джунглі».[55]

Однак зараз йому точно була потрібна ця таблетка. Якщо він збирався дожити до кінця дня з цією жахливою рожевою плямою на килимі, вона була йому просто необхідна.

Він уже добре розслабився, коли місіс Бейлінгс, медсестра нічної зміни, просунула голову в дверний отвір:

– Докторе Крід, ваша дружина телефонує. На першій лінії.

Луїс глянув на годинник і побачив, що вже майже пів на шосту: його робочий день завершився півтори години тому.

– Добре, Ненсі, дякую.

Він підняв слухавку й обрав першу лінію.

– Привіт, люба. На моїх…

– Луїсе, з тобою все гаразд?

– Ага. Лади.

– Я чула новини. Лу, мені так прикро, – вона змовкла на мить. – Я чула тебе по радіо, ти відповідав на якесь запитання. Звучало солідно.

– Правда? Добре.

– З тобою точно все гаразд?

– Так, Рейчел. Усе добре.

– Повертайся додому, – мовила вона.

– Так, – відповів Луїс. Йому сподобалося слово «дім».

Вона зустріла його у дверях, і в Луїса відвисла щелепа. На ній був сітчастий бюстгальтер, який він так любив, напівпрозорі трусики і більше нічого.

– Виглядаєш апетитно, – промовив він. – А діти де?

– Їх забрала Міссі Дендрідж. Ми будемо самі до восьмої тридцять… Тож у нас десь дві з половиною години. Не марнуймо їх.

Вона притиснулася до нього. Луїс відчував м’який, пристрасний аромат. Невже трояндова олія? Він обійняв її – спершу за талію, потім руки ковзнули вниз до сідничок дружини, а тим часом її язик витанцьовував у нього на губах, пірнаючи глибше до рота.

Коли вони припинили цілуватися, Луїс спитав Рейчел трохи охриплим голосом:

– Тобто ти – моя вечеря?

– Я – десерт, – посміхнулась вона і почала повільно й чуттєво тертися стегнами об його пах. – Обіцяю, ти не отримаєш нічого такого, що було б тобі не до смаку.

Він потягнувся до неї, але вона спинила його, взявши за руку:

– Спершу нагору!

Рейчел приготувала для нього надзвичайно теплу ванну. Дуже повільно роздягнула і занурила у воду. Дружина надягнула доволі шорстку мочалку-рукавичку, яка зазвичай без діла висіла на лійці душа, і почала ніжно намилювати його тіло. Луїс відчував, як день – цей жахливий день – повільно спадав з нього. Рейчел також намокла, і трусики облягали її, немов друга шкіра.

Луїс уже почав вилазити з ванни, але вона м’яко штовхнула його назад.

– Що?…

Тепер Рейчел ніжно обхопила його мочалкою і почала нестерпно повільно рухати її вгору-вниз.

– Рейчел… – він весь спітнів, і зовсім не через гарячу воду.

– Чшшшш.

Здавалося, це триватиме вічно – щоразу, коли він був на межі екстазу, рука сповільнювалася, майже зупинялася. Вона стискала його, відпускала і стискала знову, доки він не кінчив з такою силою, що йому аж вуха позакладало.

– Боже мій, – тремтячим голосом сказав Луїс, коли врешті зміг говорити. – Де ти цього навчилася?

– У скаутах, – манірно відповіла Рейчел.

Вона приготувала бефстроганов. Поки вони бавилися у ванній, той добре прогрівся, і Луїс, який ще о четвертій дня поклявся, що не з’їсть нічого до самого Гелловіну, попросив добавки.

Потім Рейчел знову повела його нагору.

– А тепер ти покажеш, на що здатен заради мене.

«Зважаючи на все, що сталося, – подумав Луїс, – можна сказати, що я ще непогано тримаюся».

Рейчел вдягнула стару блакитну піжаму. Луїс натягнув фланелеву сорочку й абсолютно безформні вельветові брюки (Рейчел називала їх дрантям) і пішов по дітей.

Міссі Дендрідж хотіла знати все про нещасний випадок, і Луїс переповів їй події, повідомивши при цьому ще менше, ніж вона могла б прочитати в завтрашньому номері «Бенгор дейлі ньюз». Йому не подобалися подібні балачки – усе це відгонило протухлими плітками, – але Міссі відмовлялася брати гроші за сидіння з дітьми, а він все ж таки був вдячний їй за нагоду провести вечір з Рейчел.

Ґейдж миттєво заснув, а Еллі, поки вони з милю йшли додому від будинку Міссі, постійно позіхала й сонно кліпала очима. Він поміняв Ґейджеві підгузок, надягнув на нього піжаму і поклав малого в ліжечко. Потім прийшов до Еллі читати казку на ніч. Вона, як завжди, просила «Там, де живуть чудовиська», книжку, яку вона затерла до дірок. Луїс умовив її послухати «Кота в капелюсі».[56] Через п’ять хвилин Еллі вже заснула, і Рейчел добре її вкрила.

Коли він врешті піднявся нагору, Рейчел сиділа у вітальні зі склянкою молока в руці. У неї на стегні лежав розкритий роман Дороті Сеєрз.[57]

– Луїсе, з тобою справді все добре?

– Кохана, все гаразд. Дякую тобі. Дякую за все!

– Будь-який ваш каприз, – Рейчел зневажливо осміхнулася. – Ти збираєшся до Джада на пиво.

Він затряс головою.

– Не сьогодні. Я абсолютно виснажений.

– Сподіваюся, що в цьому і я трішки винна.

– Так і є.

– Тоді бери склянку молока, лікарю, і гайда в ліжко.

Він думав, що не зможе заснути, як тоді, коли ще був інтерном, і все прокручуватиме в голові дні своєї патлатої юності. Проте він майже миттєво ковзнув у сон, немовби на легкій гладенькій дошці. Луїс десь читав, що людині необхідно сім хвилин, щоб повністю звільнитися від накопичених за день переживань. Сім хвилин для свідомості й підсвідомості на повне перезавантаження, майже як проектору в будинку з привидами десь у парку розваг. Є в цьому щось моторошне.

Він уже майже потрапив у царство сну, як почув голос Рейчел, що лунав наче здалеку:

– …післязавтра.

– Що?

– Джоландер. Ветеринар. Він забере Черча післязавтра.

«О, друзяка Черч. Абрикоски – то справжній скарб. Але це поки вони в тебе є», – подумав він і, відключившись від усього, провалився в глибоку прірву без сновидінь.

Посеред ночі він прокинувся від жахливого грюкоту. Розплющив очі й сів на ліжку, гадаючи, що то впала Еллі або ж перевернулося Ґейджеве ліжечко. Місяць повільно вислизнув з-за хмар, сповнюючи спальню холодним сріблястим сяйвом. І раптом у дверному отворі він побачив Віктора Паскоу. Це Віктор Паскоу гримнув дверима і розбудив його.

Хлопець стояв у спальні, череп над лівою скронею розтрощений вщент. Засохла кров вкривала його обличчя коричневими смугами, подібними до індіанського бойового розфарбування. Ключиця біліла в місячному світлі. Він посміхався.

– Ходімо, докторе, – запросив Паскоу. – Нам треба сходити в одне місце.

Луїс роззирнувся. Його дружина, закутана, немов у кокон, у свою жовту ковдру, міцно спала. Він знову глянув на Паскоу, мертвого, але чомусь і не мертвого. Та Луїс не боявся. І вже за мить зрозумів чому.

«Сон, – подумав він. – Лише сон». Мертві не повертаються: це фізично неможливо. Цей хлопець зараз лежить у бенгорському морзі з класичним автографом від патологоанатома – клинцюватим розрізом на грудині. Певно, лікар уже запхав його мозок у грудну порожнину, коли взяв зразок тканин, а череп набив коричневим папером, щоб рештки не витікали: це простіше, ніж намагатися припасувати мозок назад у черепну коробку. Дядько Карл, батько нещасної Руті, колись розповідав йому, що патологоанатоми роблять саме так. Говорив він і про інші речі, від яких у Рейчел, з її істеричним страхом смерті, волосся стало б дибки. Тож Паскоу просто не могло бути тут. Він лежав у замкненому холодильнику з биркою на великому пальці ноги. І з нього точно вже зняли червоні спортивні шорти.