Кладовище домашнiх тварин - Страница 11

– Рейчел, – промовив він, кладучи руки їй на плечі.

Вона різким, важким порухом скинула їх.

– Облиш! Ти ж гадки не маєш, про що я кажу.

Луїс зітхнув.

– У мене таке враження, що я провалився крізь якийсь таємний люк і опинився в гігантському «Міксмастері»,[35] – сказав він, сподіваючись на усмішку.

Без шансів! Були тільки її очі, втуплені в нього, – чорні, вони блищали вогнем. Він нарешті зрозумів: вона розлючена. Не просто зла, а саме розлючена.

– Рейчел, – почав він, точно не знаючи, про що казатиме, – як ти спала вночі?

– О Господи, – презирливо мовила вона і відвернулась. Зробила вона це швидко, та Луїс все одно помітив біль від образи в її очах. – Які ми кмітливі. Ну прям медальку йому вручи! Ти все такий же, Луїсе. Коли щось іде шкереберть, в усьому винна Рейчел, так? У Рейчел просто чергова дивна емоційна реакція.

– Це несправедливо!

– Правда? – Вона підсунула миску з маслом ближче до себе. Заходилася змащувати форму, губи її зціпилися в тонку непомітну лінію.

Луїс терпляче розпочав:

– Нема нічого поганого в тому, що дитина дізнається про смерть, Рейчел. Насправді я вважаю це необхідним. Як на мене, то реакція Еллі, ці її сльози, цілком природна.

– Ну звісно! Це цілком природно, – свердлила його поглядом Рейчел. – Слухати, як твоя дочка ридма ридає через кота, який навіть не збирається здихати.

– Перестань! Ти мелеш казна-що!

– Ми більше не будемо про це говорити.

– Та ні, будемо! – гаркнув він, теж розлютившись. – Ти своє слово сказала! Тепер моя черга!

– Вона туди більше не піде! Як я розумію, тема закрита!

– Еллі ще з минулого року знає, звідки беруться діти, – повільно сказав Луїс. – Пам’ятаєш, як ми показали їй книжку Маєрса і все самі пояснили? Ми з тобою погодилися, що діти повинні знати, звідки вони взялися.

– Це не має жодного…

– А я кажу, має! – наполягав Луїс. – Коли ми з Еллі говорили про Черча, я все згадував свою матір і те, як вона мені наплела якогось несусвітнього глупства про чарівну капусту, коли я просто спитав її, звідки у жінок беруться діти. Я їй ніколи не забув тої брехні. Я взагалі не вірю, що діти можуть забути, як батьки їм брехали.

– Те, звідки беруться діти, не має жодного стосунку до клятого «Скотського кладовища», – плакала Рейчел. Її очі промовляли: «Коли хочеш, то проводь свої паралелі з ранку до вечора, скільки влізе. Можеш хоч посиніти від балачок, але я все одно цього не прийму».

Та все ж він спробував.

– Вона знає про народження, а те місце в лісі лише змусило її задуматися про те, що лежить по інший бік життя. Це абсолютно природно. Куди природніше, ніж якщо во…

– Та ти коли-небудь припиниш? – закричала вона так, що Луїс налякано відсахнувся. Ліктем він зачепив відкритий пакет з борошном. Той упав з краю стола на підлогу і розірвався. Суха біла хмара здійнялася в повітря.

– А щоб тебе… – вилаявся він.

У кімнаті над ними заплакав Ґейдж.

– Як мило, – сказала Рейчел, теж плачучи. – Ще й малого розбудив. Велике тобі спасибі за милий, тихий, безтурботний недільний ранок.

Вона гнівно дивилася на нього, і Луїс поклав долоню їй на руку.

– Дозволь, я спитаю тебе дещо, – попрохав він. – Я точно знаю, що з живими істотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Мені відомо це як лікарю. Ти б хотіла говорити з Еллі, коли б її кіт підхопив чумку, захворів на лейкемію – коти ж дуже схильні до неї, ти знаєш! – чи його переїхала вантажівка?

– Дай мені пройти, – прошипіла вона. Гнів у її голосі повністю заглушався болем і бентежним жахом в очах («Я не хочу про це говорити, і ти, Луїсе, мене не змусиш».). – Дай я піду, поки Ґейдж не випав зі свого…

– Бо, ймовірно, тобі доведеться говорити з нею про це. Можеш, звісно, пояснити їй, що це заборонена тема й порядні люди про це не балакають. Вони просто все ховають (Ой! Тільки слова «ховають» не кажи), але так ти їй прищепиш комплекс, і все.

– Я тебе ненавиджу! – Рейчел схлипнула і кинулася геть.

Потім Луїс пошкодував про сказане, але було вже пізно.

– Рейчел…

Вона грубо його відштовхнула, ще більше заливаючись слізьми.

– Облиш мене! Ти вже накоїв достатньо.

Вона зупинилася в кухонних дверях, повернулася до Луїса; сльози текли у неї по щоках.

– Я не хочу більше обговорювати це з Еллі, Лу. Розумієш мене? Немає нічого природного в смерті. Ні-чо-го. Ти як лікар мав би це знати.

Вона крутнулася і побігла геть, залишивши Луїса на самоті в порожній кухні, яка все ще тремтіла від їхніх голосів. Врешті, він поліз у комору в пошуках мітли. А коли її приніс, то подумав про останні слова Рейчел. Як страшно, що така кардинальна різниця в поглядах проявилася так пізно. Як лікар, він точно знав, що смерть (окрім хіба що дитячої) – найприродніше явище у світі. Куди природніше, ніж податки, конфлікти між людьми й країнами та інша подібна фігня.

Зрештою, це був лише годинник. Усі надгробки точить іржа; усі вони стають безликими під дією часу. Навіть морські черепахи чи гігантські секвої одного дня мають піти.

– Зельда, – голосно сказав він. – Боже, ось чому Рейчел така!

Питання було в тому, чи треба йому щось з цим робити, чи можна просто не зважати.

Він висипав совок у сміття, і борошно з м’яким шурхотом опустилося на викинуті бляшанки та папірці.

– Сподіваюся, Еллі не дуже болісно це сприйняла, – мовив Джад Крендал. Уже не вперше Луїс помітив, що цей чоловік мав незвичайну – і дуже бентежну – здатність м’яко розпізнавати проблемні питання.

Цього прохолодного вечора вони з Джадом і Нормою Крендал сиділи на ґанку і пили замість пива холодний чай. Рух на трасі № 15 був дуже жвавим, адже багато хто повертався з відпочинку. Люди розуміли, що ці вихідні, ще такі по-літньому сонячні, можуть бути останніми теплими днинами. Завтра Луїс стає до повноцінної роботи в лазареті Університету Мену. Сьогодні, як і вчора, приїжджали студенти, займали квартири в Ороно та кімнати в кампусі. Перестеляли ліжка, поновлювали знайомства і, звісно ж, скиглили з приводу занять о восьмій ранку та їжі з їдальні. Рейчел весь день була з ним холодною – якщо не сказати крижаною, – і коли він повернеться додому, то вона вже спатиме, поклавши біля себе Ґейджа. Вони двоє лежатимуть так близько до її краю ліжка, що малий може впасти. А половина Луїса різко збільшиться і виглядатиме як велика порожня пустеля.

Джад повторив:

– Сподіваюся?…

– Вибачте, – сказав Луїс. – Задумався. Так, вона трохи засмутилася. Як ви здогадалися?

– Ми виділи, як вони ото йдуть і вертаються, – Джад ніжно взяв дружину за руку. – Правда ж, моя любко?

– Цілими зграйками, – підтвердила Норма Крендал. – Ми любимо дітей.

– Часом «Кладвишче домажніх тварин» – то є їхня перша здибанка віч-на-віч зі смертю, – продовжив Джад. – Ясно, по телевізору їм кажуть, що люди часом мруть, але вони знають, що то не насправді, – прямо як герої старих вестернів, що крутять по неділях. У тих фільмах вони просто хапаються за пузо чи груди і бемкають на підлогу. А ота місцина на пагорбі виглядає куди реальнішою, ніж усі ті телешоу, разом взяті.

Луїс кивнув: «Розказали б ви це моїй дружині».

– Деяким дітям то взагалі ніц не робить. Інші ж… Скажімо, забирають це з собою, аби потім допетрати, що то за одне, як вони це роблять з більшістю речей. Зазвичай з ними все гаразд. Але зрідка… Пам’ятаєш малого Голловея, Нормо?

Вона кивнула. Лід тихо дзенькнув у її склянці. Окуляри висіли в неї на грудях, і фари проїжджих машин час від часу вихоплювали з мороку ланцюжок.

– У нього були кошмари, – пояснила вона. – Сни про трупи, які піднімаються з землі, і бозна-що іще. А потім його цуцик помер – з’їв щось отруєне, а що – так ніхто і не розібрав. Так, Джаде?

– Еге ж, щось отруєне, – підтвердив він, киваючи. – Більшість людей так думали. Це було у 1925-му. Біллі Голловею тоді виповнилося десять років. До речі, потім він став сенатором. Балотувався в палату представників, але пролетів. То було якраз перед Корейським конфліктом.