Кiнець Великого Юлiуса - Страница 3

В кабінеті стало зовсім тихо. Смирнов і Захаров почули легке зітхання. Це Миша перевів подих.

— Молодший лейтенанте Соловйов! Розкажіть нам, як ви вчора виконували завдання… — неголосно і майже спокійно почав Смирнов.

— Мені було доручено простежити за благополучним поверненням додому громадянина Окунєва, — почав Миша, виразно чуючи свій власний голос. — Громадянин Окунєв приїхав додому в таксі 86–01. О двадцятій годині сорок дві хвилини він вийшов з машини біля свого буднику, розплатився і пішов у двір, до флігеля. Я продовжував вести спостереження до шести годин ранку, тобто до повного світання, як було вказано капітаном Захаровим. Нічого підозрілого не виявлено. О шостій годині п'ятнадцять хвилин я припинив спостереження і повернувся у відділ.

— А о сьомій годині сорок п'ять хвилин Окунєва знайшли убитим в підворітті свого будинку, — рівним голосом перервав Смирнов. — Заколотий. Обставини вбивства за попередніми даними виключають випадковість. Убивця зник і ніким не був помічений. Ви, молодший лейтенанте, свого бойового завдання не виконали. Як ми й передбачали, за Окунєвим ворог вів спостереження. Ви не помітили спостерігача, ви не зберегли життя товариша Окунєва, чесного патріота, хорошої людини… Ви не виправдали нашого довір'я!

На обличчі Миші Соловйова тепер уже не було ні кровинки. Він стояв, витягнувшись, не відриваючи погляду від обличчя полковника, і капітан Захаров здивувався силі, яка тримала Соловйова на ногах. Адже Миша почув найстрашніше обвинувачення, і почув від людини, за яку він, як і багато працівників відділу, готовий був по першому ж знаку іти в огонь і воду.

— Ну що ж ти мовчиш, Соловйов? — не витримав і запитав Захаров, до болю жаліючи хлопця.

— Так, відповідайте, молодший лейтенанте! — різко сказав Смирнов, бажаючи вивести Мишу з трансу.

— Що ж я можу сказати, товаришу полковник! — ледве розтуляючи холодні тверді губи, почав Миша. — Я винен, так винен, що й казати нічого… Але не для виправдання, а тільки заради фактичної довідки скажу… Товаришу полковник, ворог спостереження не вів. Ручаюся за це! Тільки заради фактів!

— Ну як «не вів»! — спалахнув Захаров. — Ти ж не маленький.

— Там обстановка для спостереження складна, товаришу капітан! — продовжував Миша. — Ось у рапорті я вказую. Місцевість, немов блюдце, через те що три промислові склади знаходяться недалеко один від одного… Я вийшов з положення, познайомився з дівчиною і всю ніч просидів навпроти воріт на лавочці, в самому дворі гуляли! По провулку ходив з нею, мов постовий… Ворогові неможливо було сховатись від мене!

— Слухайте, Соловйов, а може, в якусь мить ви захопились розмовою з дівчиною і щось пропустили? — суворо запитав полковник.

Миша не відповів. Він стояв, витягнувшись, стиснувши кулаки, не дивився на Смирнова, і по обличчю його повільно повзли сльози…

— Ні, товаришу полковник, такого з молодшим лейтенантом Соловйовим не могло бути! — твердо сказав Захаров. — За це я вам ручаюсь!

— Почуття у вас обох, звичайно, хороші, а от справу з перших кроків провалили… — роздратовано промовив Смирнов. — Ну гаразд, що тепер докоряти один одному! Ми з вами, капітане, теж винні. Треба було послати на спостереження досвідчену людину… Ви, Соловйов, не заспокоюйте себе. Ворог спостереження вів, ви щось пропустили. На вашому місці я б примусив себе знайти, що саме пропущено. Це необхідно знайти!

Не витираючи сліз, Миша ще сильніше витягнувся і перевів погляд на Смирнова.

— Молодший лейтенанте Соловйов! — продовжував полковник. — Ви підете зараз же до сім'ї Окунєва. Ви залишитесь там до кінця похорону і зробите все, щоб допомогти Антоніні Михайлівні. Капітане Захаров! Підготуйте лист до Ради Міністрів з клопотанням про призначення персональної пенсії родині Окунєва… Виконуйте обидва!

Спотикаючись, нічого не бачачи перед собою, крім широкої спини капітана Захарова, Соловйов вийшов з кабінету полковника.

Три з половиною доби він провів у домі Окунєвих. Він майже не спав і не їв за цей час, виконуючи безліч дрібних, важливих справ, які завжди виникають у сім'ях разом з нещастям, і ні про що не міг думати.

Після похорону він одвіз Антоніну Михайлівну додому, допоміг синові Окунєва, Владику, розставити меблі на місце і надвечір, як було наказано, повернувся у відділ.

— Почекай! — сказав Захаров з болем, здивовано розглядаючи Мишу. — Я доповім, що ти прибув. Покури поки що.

Полковник Смирнов багато років прослужив в армії, з них більше ніж дві третини — в органах державної безпеки на керівних посадах. Давно минув той час, коли він, накладаючи стягнений на підлеглого, внутрішньо мучився: «Чи так?..», «Чи правий?..», «Чи треба?. У Смирнова виробився чіткий кодекс вимог до себе і до людей, і ухилятися від них тепер для нього було вже просто фізично неможливо. А останніми роками, коли обидва його сини стали дорослими, на додаток до цього морального кодексу з'явилося ще сильне почуття, яке не піддається визначенню, почуття, що було зв'язане з батьківством і допомагало йому глибше і легше розуміти людей.

— Повернулися? — запитав він, дивлячись на сіре обличчя Соловйова. — Сідайте, молодший лейтенанте.

Миша сів.

— Стомилися?

— Нічого, товаришу полковник… — мляво відповів Миша.

— Ідіть спати. Завтра ввечері вирушите у відрядження.

Миша думав про те, що зараз повинні привезти від тітки доньку, — так звали в родині Окунєвих молодшу дівчинку. Як то зустріне її Антоніна Михайлівна? Він ще згадав, що купив масло і забув попередити бабусю Окунєву, що воно за дверима на поличці…

— Полетите літаком. В Одесу. Ви мене слухаєте, молодший лейтенанте?

— Так, товаришу полковник! — мляво підтвердив Миша. — Літаком в Одесу…

— Треба закінчувати справу… — просто сказав полковник. — За ці три дні ви, мабуть, зрозуміли, що таке горе, що значить втрачати близьких. Ворог завжди приносить горе в наш дім, Соловйов!

— Я пригадав те, що ви звеліли, товаришу полковник, — так само мляво сказав Миша. — Відносно мого промаху. Коли ми пішли за Окунєвим, ще одна машина проскочила разом з нами світлофор. І головне ж, шофер сказав, а я не звернув уваги. Це, звичайно, був він. Хто ж наважиться в самому центрі на жовте світло йти?

Смирнов довго мовчав. Потім кивнув.

— Цікаво, — зауважив він. — Значить, у нього є машина. Шофер для пасажира на таке порушення навряд чи піде.

— Куди ж він потім дівся, товаришу полковник? Не для того, щоб виправдатись, а заради суті справи — не було його на території об'єкта, товаришу полковник! Що хочете зі мною робіть, не було.

— Напевне, трапилось так! — перебив Мишу полковник. — На стадіоні він помітив Окунєва, вийшов, вистежив і пішов по його сліду. Це старі хитрощі тигрів — ходити по сліду мисливця. Ось так! Установивши, що Окунєв звернувся до нас, він вирішив розправитися з Борисом Володимировичем. Адже Окунєв знав його в обличчя. І ось тут ви, мабуть, маєте рацію, Соловйов, — спостереження він не вів, він просто запам'ятав адресу, поїхав собі і повернувся на той час, коли службовці йдуть на роботу. Зухвало, але розумно! Ви з ним розійшлися в хвилинах. Але сьогодні про це не думайте. Треба виправляти нашу спільну помилку. Ви полетите в Одесу. Там живе така Марія Миколаївна Дорохова-Ворошина. Вчителька, викладає історію в школі. Тепер слухайте уважно. У серпні 1945 року в Німеччині, в місті Мюнстенберзі, на неї напав чоловік. Ваше завдання з'ясувати все, що знає про нього Марія Миколаївна. І щоб жодна душа не підозрівала про мету вашого приїзду в Одесу. Ви дістанете документи вчителя, історика. Почнете з відвідання міського відділу народної освіти. Там узнаєте адресу Марії Миколаївни. Для всіх, крім неї самої, ви ознайомлюєтесь із дисертаційною роботою Марії Миколаївни.

— Зрозуміло, товаришу полковник!

— Сказати мало, треба справді зрозуміти. Ось ви зараз думаєте, а чому б не запитати Одесу телеграфом, шифром… Доручити місцевим товаришам зібрати матеріал! Правильно?

Миша здригнувсь і мляво усміхнувся.