Кiнець Великого Юлiуса - Страница 21

Косоокий стримано засміявся. У кравця млосно йокнуло щось під серцем.

— Ось так! — закінчив косоокий. — Старайтесь!

І він старався. Боявся і зраджував. Збирав гроші, обдурюючи клієнтів, і ночами видумував для своїх магазинів реклами, облицювання на будинках, вивіски і форму для продавців…

«І обов'язково треба буде зразу ж придбати якнайбільше землі на Алтаї і в Башкирії! Земля буде дешева, а населення ми знову до нігтя приберемо. Спочатку ж сум'яття виникне, а. я, поки інші розберуться, що до чого, захоплю собі наділи!»

Кравець уже бачив себе у машині, в спортивному костюмі, схожому на венгерку, в рукавичках, з доброю нагайкою… Він об'їжджає свої далекі угіддя… Населення кланяється, виносить подарунки. Дзвонять дзвони!

Ні, задля всього цього варто рискнути!

І кравець ціною неймовірних зусиль переборював страх і робив усе, що від нього вимагали.

Безумовно Робертс помилився!

Буря грянула зовсім з іншого боку.

Спектакль закінчився. Костюмерші винесли з акторських убиралень балетні пачки, що переливалися райдужними тонами, пера і атласні туфлі з потворними пробковими набалдашниками на носках, під атласом.

У залі капельдинери опускали на оксамитові бар'єри лож полотняні чохли. На сцені було пусто, і тільки вгорі на колосниках перемовлялись робітники, піднімаючи декорації, готуючи сцену до завтрашньої ранкової репетиції. Пахло полотном, клеєм, пудрою, пилом.

В цей час, коли в театрі заспокоюється все, крім акторів, які все ще переживають збудження після зіграного спектаклю, по сцені, прямуючи до чоловічих акторських вбиралень, пройшов літній капельдинер з хворобливим обличчям, той самий, у якого завжди купував програми пан Робертс, любитель балету.

Він піднявся по сходах, увійшов у вузький коридорчик і постукав у двері, на яких була пригвинчена скляна дощечка з написом: «Народний артист республіки Іван Леонідович Глєбов».

— Увійдіть, — увійдіть! — пролунав голос із-за дверей.

Капельдинер увійшов і побачив Глєбова, що дрімав на короткому диванчику.

— Це ви, Афанасію Гавриловичу? — здивувався Глєбов. — Від кого? З запискою?

— Від себе, Іване Леонідовичу, — напружено сказав капельдинер, стоячи біля дверей. — Дозвольте поговорити з вами. Я до вас як до секретаря партійної організації.

— Будь ласка, будь ласка… — Глєбов встав і жестом запропонував капельдинерові сісти в крісло. — А я машину чекаю, — сказав він, закурюючи, — та ось приліг трошки. Мало не заснув, уже наче й сон якийсь устиг побачити! То чим можу вам допомогти?

— Допомогти мені вже ніхто не може, — сказав капельдинер, і Глєбов, який нахилився в цей час до столу, щоб сховати коробку з гримом у ящик, швидко обернувся — стільки щирості і горя було в словах старика.

— Зараз я вам усе розповім, — сказав старий капельдинер, простягаючи руку до графина з водою. — Дозвольте, я вип'ю води. Ось уже кілька днів у мене щось пече в горлі, і я ніяк не можу напитися.

— Ми з вами, Леоніде Івановичу, давно працюємо в одному театрі. Аякже, ви дебютували в двадцять другому році, а я вступив у театр в двадцять четвертому. Правильно. Між іншим, до цього часу ніхто в театрі не знає справжньої причини, з якої я обрав професію капельдинера. Коли хтось цікавився цим питанням, я пояснював безробіттям. Пам'ятаєте неп? Біржу праці? Хазяїв? От я на все це й посилався.

А як було насправді? Важко пояснити. Мене колись вигнали з багатьох провінціальних театрів. Так, уявіть собі, я служив у оперних трупах! Хто б міг подумати, правда? Нічого доброго з цього не вийшло, тенорок у мене був поганенький, і поводитися з ним я не вмів.

Матуся моя… Ви вибачте, я здалека починаю! Надто довго, Іване Леонідовичу, моїм життям ніхто не цікавився. Ходила людина на роботу, без квитків не пропускала, свою групу місць держала в порядку, що ж іще від неї треба? Птах на фоні талантів невеликий! Так, Іване Леонідовичу, я маю підстави говорити про себе в минулому часі! Ось послухайте, що я вам далі поясню…

Значить, матуся моя одного разу смертельно отруїлася театром. Як я вже після її смерті встановив по старих щоденниках і листах, у матусю мою, коли їй не було ще сімнадцяти років, закохався на кілька днів проїжджий актор оперного театру.

Ну, він закінчив у місті гастролі і поїхав, а вона, бідна, так до кінця своїх днів і не зрозуміла, що ж усе-таки з нею трапилося — щастя чи горе?

З одного боку, нібито горе. Діло було у Вологді, батьки матусі були старовіри, так що, коли все відкрилося, на неї впала ганьба, прокляття — словом, весь антураж того часу.

Але з другого боку, перед нею відкрилися ворота в наш полотняний мальований рай. От вона туди забігла і назад на світ божий не вийшла! І коли дід вигнав її з дому в одному платтячку, вона прибігла в оперний театрик, що саме гастролював у той час, і упросила взяти її швачкою дарма, за кусок хліба… На її просьби зглянулись, і все своє дальше життя вона провела в костюмерній.

І це вона, бідна, вважала за щастя.

Минув час, відведений на те природою, і народився я.

Вона по добрості і наївності душі прийняла й мене як щасливий дар.

Актори, самі знаєте, люди чутливі. Зібрали дещо для матусі. Колоратурне сопрано мало вплив на директора й упросило залишити нас обох у театрі.

Життя у матері так і не налагодилось. Поволі у неї визріло маніакальне рішення — виростити з мене знаменитого співака. Їй усе здавалося, що я дуже схожий на героя її юності! Взагалі кажучи, напевно, був схожий, — все-таки цей тип здійснив щодо мене деякі функції батьківства…

От, значить, матуся й вирішила, що я повинен співати. Учили мене всі, хто хотів розважатися. В ті часи у кожного співака була своя «школа», своя «постановка». Отже, над моїм кволеньким тенорком трудився кожен по-своєму. Ну й вийшла дурниця, та й до того ж манер я нахапався найгірших.

Словом, погано мені було на співацькому поприщі, Іване Леонідовичу! Ой, як погано! І сміялися наді мною, і зі сцени проганяли… Більше двох-трьох місяців ніде не держали.

А тут матуся вмерла. Прочитав я щоденники її, листи та н запиячив. Дуже вже безжалісно обійшлася з нею доля. Ну, людині, що має більш ніж скромні матеріальні можливості, пиячити скрутнувато. Сяк-так протримався я в цьому свинському становищі майже шість років. Де тільки не співав! У циганському хорі. В естрадному ансамблі. В церковному хорі. На кладовищах біля могил. У поїздах…

І от, саме в той момент, коли мене вже до самого носа в грязюку затягнуло, зустрілася хороша жінка і пожаліла невідомо за що.

З цього часу життя моє почало виправлятись. Але від театру я все-таки відбитись не міг! Пересилив себе, кинув співати і поступив у капельдинери. Хоч повітрям театральним дихати — і то щастя. Звичайно, дуже страждав. На тому й хворобу печінки нажив.

У моєї дружини був дядько в Москві. Коли настав час йому іти на пенсію, він занудився і виписав нас до себе жити. Ми, звичайно, вчепилися за його пропозицію, ось тоді я й поступив сюди працювати. Через кілька років дядько вмер і все своє майно залишив нам. Так що Володька мій ріс уже в достатку. Всього йому було досхочу,

І почалась у нашій сім'ї стара гірка пісня! Чим більше ми з дружиною для сина старалися, тим гірше було: син хуліганив, багато разів кидав учитися. Чого тільки я не перепробував! Бив. Життя своє розповідав, щоб знав, негідник, як то воно без освіти, без пошани по людях поневірятися. З дому виганяв. Нічого не допомагало.

Так що, коли його в сороковому році призвали служити в армію, особисто я був дуже задоволений. Ну, думаю, хоч там його до рук приберуть.

А в сорок першому році почалася війна…

Дружина сподівалася, молилась, а я одразу зрозумів — добра нічого ждати! В такому відповідальному випробуванні, як війна, людині потрібні справжні душевні сили. На чужій спині довго не проїдеш — скинуть. І відсиджуватись не дадуть. А наш синок звик до чужої спини.