Кiнець Великого Юлiуса - Страница 2
«А його не дуже-то й зацікавила моя розповідь! — з розпачем подумав Окунєв. — Ось тільки що було загорівся, коли запитав про деталі, і погас». Ні, мабуть, романтика залишилась тільки на сторінках пригодницьких романів. Ніщо в цьому будинку, прохолодному, чистому і тихому, не нагадує про неї. І в чоловікові, що сидить перед ним, немає нічого романтичного. У нього лице, в якому все буденне: товстий кирпатий ніс, великі губи, широкий лоб, пригладжене світле волосся з сивиною на висках. Навіть простої зацікавленості немає на цьому обличчі, тільки ввічлива увага і тінь деякої упередженості, скептичної і розхолоджуючої. Окунєву раптом стало тоскно, він відчув, що втомився, захотілося додому, шкода стало потраченої енергії і прогавленого шансу виправити свою велику помилку.
— Не пам'ятаю я деталей!.. — втомлено повторив він. — Але навіть зараз я бачу перед собою його обличчя. Розумієте, у цього типа є характерна риса. Взагалі кажучи, ніс у нього довгий і тонкий, але донизу, — Борис Володимирович підняв свої товсті ручки і торкнув себе за кінчик носа, — донизу він розширяється ось таким м'ясистим трикутничком…
Смирнов підвівся. Він пройшовся по кабінету, зупинився перед годинником, постояв так хвилину, опустив руку і, зітхнувши, повернувся до столу.
Знову якийсь час у кімнаті було тихо. Смирнов мовчав, зосереджений і, як здавалося Окунєву, розчарований.
— Я розумію! — з розпачем сказав Окунєв. — Ви маєте право сумніватися в тому, що я розповів…
— Та ні, Борисе Володимировичу! — квапливо перебив Смирнов. — Я ні в чому не сумніваюсь. Я ось про що вас попрошу… — він відчинив ящик, вийняв пачку паперу і простягнув її Окунєву. — Сядьте он за той столик біля вікна і напишіть усе, про що ви мені розповіли, і все, що ще пригадаєте.
— Я-а-ак? — Рот Окунєва округлився, і на обличчі з'явився вираз такого щирого обурення, що Смирнов мимоволі усміхнувся. — Що ж, товаришу полковник, значить, немає на землі такої установи, щоб без папірців, без бюрократизму? Обов'язково канцелярщина?
— Порядок! — усміхнувся Смирнов. — У всьому повинен бути порядок, Борисе Володимировичу. А я, щоб не заважати вам, займусь поки що своїми справами.
Смирнов вийшов. Десь поблизу стрекотала друкарська машинка. Домовито гудів ліфт. Окунєв похитав головою, потягнувся до письмового приладдя, взяв ручку, розгладив аркуш паперу і почав сумлінно заповняти сторінку крупним почерком, у якому всі букви «б» мали хвацькі хвостики, загнуті вверх, а «с» нагадували равлика.
Смирнов прийшов хвилин через сорок, а Окунєв усе ще боровся з словом «який» — прямо неможливо було написати рядок, щоб не довелося застосовувати це слово щонайменше тричі. Нарешті, замінивши частину «яких» словом «даний», товстун підписався і, полегшено зітхнувши, простягнув Смирнову пачку аркушів.
— Як ви думаєте, товаришу полковник, можна буде спіймати даного негідника?
— В нашій справі вгадувати не можна! — буркнув Смирнов, нумеруючи сторінки. — А спіймати треба! Ну, так… Дозвольте тепер, Борисе Володимировичу, подякувати вам за допомогу.
— Та що ви! — з обуренням перебив Окунєв, підвівся і пройшовся, обсмикуючи на собі пом'ятий пильовик дитячими, метушливими рухами. — Хороший би я був, якби…
— Ну, тоді давайте попрощаємось! — усміхнувся Смирнов, і обличчя його на мить здалося раптом Окунєву таким щирим і добродушним, що він з жалем подумав: «Ось тепер би й почати розмову!»
Але вони вже стояли на порозі, і Смирнов жестом, ввічливим і одночасно холодним, розчиняв перед відвідувачем двері.
— До речі, вибачте, ще одне питання, Борисе Володимировичу! — затримався на порозі Смирнов. — Ви ж людина сімейна?
— Дружина, двоє дітей — син і донька. Але, товаришу полковник! — ображено зауважив Окунєв. — Я людина доросла і розумію, про що можна розмовляти в сім'ї і про що не слід.
— Ну, бажаю вам усього найкращого і ще раз дякую!
Окунєв вийшов. Смирнов повернувся до столу, зняв трубку телефону, назвав номер і сказав:
— Вийшов од мене. Нехай Соловйов іде до самого під'їзду.
Окунєв спускався в ліфті. Він відчував себе розбитим, починала боліти голова. Вийшовши з під'їзду, Окунєв зупинився, прикидаючи, як швидше добратися додому на Пресню, і вирішив ради такого випадку не пошкодувати грошей на таксі. Стомлено розмахуючи капелюхом, що втратив уже будь-яку форму, і по-ведмежому перевалюючись, він добрів до стоянки таксі, повалився на сидіння і назвав свою адресу.
В ту мить, коли таксі, м'яко здригнувшись, сковзнуло від стоянки в загальний потік машин, позаду хлопнули дверки другої машини.
Юнак у світлих літніх штанях і в спортивній білій сорочці нахилився до шофера і на мить розкрив перед ним книжечку посвідчення.
— Давай, друже, поїдемо! Не дуже близько до тієї машини, але й не надто далеко.
— Зрозуміло! — кивнув шофер і, пригнувшись, обома руками обхопив руль. — Під жовтий світлофор доведеться проскочити! — попередив він. — Чекати будемо — розминемося.
— Рискнемо! — погодився пасажир.
Шофер непомітно оглянувся на пасажира. В посвідченні він устиг прочитати тільки звання — молодший лейтенант і ім'я — Михайло. Тепер шофер побачив юнацький профіль, заклопотаний і трошки урочистий.
— Діла! — сказав шофер, але пасажир не підтримав розмови.
«Серйозний хлопчина!» схвально подумав шофер.
— От орли! Під нашу з вами марку ще одна машина через світлофор проскочила! — зауважив він, дивлячись у дзеркальце над дошкою з приладами, але й на цей раз пасажир промовчав. Шофер не знав, що молодший лейтенант Михайло Соловйов служить в органах державної безпеки другий рік і жорстоко соромиться свого юнацького вигляду і прізвиська Малий, яким охрестили його старші товариші по роботі.
«Така служба, що належить мовчати, — подумав шофер. — Серйозна служба!»
Наступного ранку Миша Соловйов, стомлений, сонний, але в цілому задоволений собою, писав рапорт полковникові.
День випав напрочуд гарний, нежаркий червневий день. На світанку пройшла злива, і всі фарби спалахнули з новою силою. Навіть старенькі особнячки в глухих провулках підбадьорились і з усіх сил намагалися хоч на якийсь час здаватися рожевими чи голубими, хоч насправді їх розбухла і вивітріла штукатурка уже давно втратила колір. У такий день навіть рапорт писати було весело, хоч звичайно Миша не любив цього заняття.
Соловйов прийшов працювати в органи державної безпеки після закінчення військової служби в прикордонному полку. Треба прямо сказати, півтора року тому Миша багато чого уявляв собі інакше. Одержуючи в політвідділі частини комсомольську путівку, слухаючи урочисті напутні побажання членів бюро, Миша в думках уявляв собі, як він глухої ночі мчить на мотоциклі, можливо через ліс, а ще краще через непрохідні гірські перевали, наздоганяє ворога і передає його радянському суду. Виходило дуже здорово і приємно. Тепер, пригадуючи свої мрії, Миша поблажливо посміхався.
«Через указані два будинки від місця проживання громадянина Окунєва, — старанно писав Миша, поглядаючи на годинник, — стоїть паркан завдовжки вісімдесят метрів, висота метр сімдесят, пофарбований у сірий колір… По той бік паркана міститься склад таксомоторного парку…»
Задзвонив телефон.
Миша неквапливо зняв трубку і, продовжуючи дописувати фразу, запитав, намагаючись надати своєму голосу того глибокого, могутнього тембру, яким славився бас полковника.
— Соловйов, давай швидко до самого! — поспішно промовив капітан Захаров, і в поспішності його Миша відчув грозу…
В кабінеті Смирнова сидів Захаров, і по обличчю капітана, відверто розгубленому і сердитому, Миша зрозумів, що його чекає не просто гроза, а якесь дуже серйозне випробування, від результатів якого залежить усе його майбутнє.
Деякий час Смирнов сидів мовчки, розглядаючи Мишу Соловйова.
Перед полковником стояв юнак з рум'яним від хвилювання обличчям, з чистими, зараз ледь потемнілими очима. Рот його був по-хлоп'ячому напіввідкритий, і в очах — Смирнов це виразно помітив — світилося більше цікавості, ніж страху.