Киiвськi бомби - Страница 5

Через те, згідно із наперед відпрацьованим планом, Левін та Фаїна рушили Володимирською, на перетин вулиць, просто до коляски, на віжках якої чекав загримований за улюбленою акторською звичкою Вольф.

Побачивши зі свого місця сигнал тривоги, у той же бік рушив незграбний велетень Малюта. Щоправда, таким собі неповоротким слоном він здавався лише стороннім. Ті ж, хто знав цього колишнього зломщика, якого Штерн навернув до лав соціалістів-революціонерів на пересилці в Красноярському централі,[17] не радили б модним нині спортсменам змагатися з кремезним мужиком на швидкість реакції.

З найближчого двору вже виходив Гірш – мав отримати інший сигнал та рухатися до коляски, щойно з’явиться приречений. Бомби цей колишній гірничий інженер, знавець підривних робіт із промислової Юзівки,[18] робив сам, та, на відміну від більшості піротехніків, завжди ходив на акції разом з усіма: якщо в когось, навіть у Штерна, з якоїсь причини пекельна суміш не вибухне, те, що тримав при собі Гірш, спрацює завжди, безвідмовно.

Тепер перед бойовим загоном стояло просте завдання – перехопити свого керівника, відбивши від нього філерів.

Бойовики знали, куди саме збирається вивести свій небажаний ескорт Штерн. Вони скоротять відстань дворами, влаштують засідку. Вийшовши просто на них, керівник першим кинеться на ближчого шпига. Інші тут же виявлять себе, вступлять у гру.

Нападу фараони не чекають, розстріляти та навіть закидати їх бомбами – пара дрібниць, звична та знайома справа. Гірш і Левін мали досвід вуличних боїв. Перший – у Москві, був одним із тих, хто закидав бомбами спрямованих на підмогу жандармським кіннотникам військових кавалеристів знаменитого Семенівського полку.[19] Другий – в Одесі, коли минулої осені разом із анархістами на замовлення партії есерів брав участь у кількох гучних ексах,[20] потрусивши як слід чи не всі великі одеські банки.

До своєї групи Штерн підібрав надійних та перевірених людей. Фаїна навіть потай від інших пишалася, що керівник вважає і її перевіреним бійцем. Хоча бомб їй поки що не довіряв, та все ще попереду, недарма вона гартувала силу своїх, колись таких тендітних, ручок…

Ні, жоден із бойовиків не сумнівався в успіху спроби відбити старшого. Вони спокійно налаштувалися на новий план. Але все ж таки занепокоїлися, побачивши, як саме в цей час з боку Ярославового Валу зацокотів прикметний екіпаж, котрий вони чекали тут уже годину.

Генерал-майор Євсєєв, суддя військово-окружного суду.

За його вироком у вересні повісили двох членів бойової організації, ще трьох відправили на довічну каторгу. Газети широко висвітлювали цей процес. Його високоблагородіє пан Євсєєв просто в залі суду повідомив, скільки разів йому погрожували знахабнілі терористи, вимагаючи якщо не виправдати їхніх товаришів, то принаймні пом’якшити вирок. Не допустивши, зокрема, смертної кари.

«Після таких зухвалих погроз я готовий відправити на шибеницю всіх! – виступав у залі суду генерал-майор. – Але в Російській імперії все ж таки є закон. Його буква вимагає карати на смерть тих, чиї страшні злочини того варті. І не підсмикувати на мотузку всіх гуртом лише тому, що я, суддя, вірнопідданий і патріот, наділений правом судити й оголошувати вироки, вважаю: тільки так можна викорінити цю заразу терору! Погляньте довкола: кров ллється всюди! Ллється вже не перший рік! Нині вбивають мало не щодня, і безкарний терор лише збільшує ряди героїв! Ця кров – на совісті так званих кадетів і так званих соціалістів-революціонерів! І ми повинні це знати й розуміти! Та закон є закон. І саме він не дозволяє оголошувати всім цим злочинцям смертні вироки! Бо я відповідаю за свої слова та дії, я служу закону! Навіть якщо це не зовсім подобається радикально налаштованим підданим Його Імператорської Величності!»

«Пожаліти – означає приректи людей на вічну каторгу», – сказав тоді Штерн, недобре посміхаючись, і додав при цьому: аби йому справді погрожували, сатрап давно був би вже мертвий. Ці слова вирішили долю судді. Левін протягом трьох наступних тижнів через гарненьку простушку – генеральську покоївку – дізнався, куди і в який час суддя виїздить у неділю. Звичок своїх цей консерватор не міняв. Улаштувати засідку й виконати свій партійний вирок царському катові тепер лишалося справою техніки.

– Чорт, – процідив Левін крізь зуби, враз зупиняючись. – От чорт… Чому…

Фаїна непомітно для інших стукнула його кулачком у спину, цілячись між ребрами.

– Не стій, іди вперед. Усе скінчено.

– Нічого не все, – цідив далі Левін. – Ми не можемо його так пропустити, Фаню.

– Справді? Давно ти щось вирішуєш у групі?

– Ти теж не вирішуєш нічого, – парирував Левін, відсторонюючись від неї.

Тим часом екіпаж помітили інші. Пожвавішав Вольф, перебираючи віжки й нервово озираючись. Зупинився Гірш, насунув картуза на очі Малюта.

– Стояти, – одними губами мовила Фаїна. – Левін, ми не робимо дурниць. Наступного разу. Це почекає.

– Нічого не почекає, – відмахнувся Левін. – Зробимо зараз – тільки краще.

Екіпаж минув перехрестя, завернув праворуч, рушив у бік Бібіковського бульвару.

Кілька солідно вдягнених перехожих привіталися з пасажирами, дехто з чоловіків навіть зняв капелюха. Тут, у центрі Києва, всякий, особливо – особа рангу генерал-майора Євсєєва, практично завжди міг зустріти й зустрічав із десяток, як не більше, знайомих. До того ж генеральський екіпаж у місті добре знали.

Тепер Левін, Малюта й Гірш уже обмінювалися поглядами й жестами, не особливо криючись. Якщо придивитися уважно, цю трійцю, яка напевне щось замишляє, виявити було б нескладно. Це зовсім перестало подобатися Фаїні: адже ще мить – і на них неодмінно зверне увагу городовий, котрий виструнчився перед екіпажем, випнувши груди вперед, і завмер із високо піднесеною головою і з рукою біля козирка.

– Йдемо, – швидко, не приховуючи тривоги, мовила Фаїна. – Левін, це наказ, ми йдемо звідси геть.

– Чий наказ? – Тонкі брови Левіна від подиву стрибнули вгору. – Ти давно наказуєш тут?

– Штерна. Наказ Штерна…

– Чим ми зашкодимо Штерну? – тут же відбив Левін, тоді зачастив: – Слухай мене, слухай, слухай… Ми час на це витратили, зараз генерал їде просто до нас. Полетять бомби – почнеться хамішуцер! Великий хамішуцер, Фаню! Фараони, що пасуть Штерна, почують і кинуться сюди!

– Не кинуться!

– Чому?

– Почнуть його крутити. Відразу. Нас поруч не буде. Це ж Штерн, хіба ти забув? Левін, це – Штерн!

Говорячи так, Фаїна розвернула товариша до себе, сіпнувши за плече, намагалася дивитися йому в лице. Та погляд самого Левіна судомно блукав вулицею, його ніби лихоманило, тіло ж навіть почало ледь тіпати.

Простеживши за цим поглядом, Фаїна відчула: всередині враз похололо.

Малюта й Гірш тепер наблизилися, зменшивши периметр, знаходилися від них досить близько. Хоч виразів їхніх облич вона не бачила, поведінка обох не лишала сумнівів: вони готові діяти, виконати будь-який наказ. Левін, у свою чергу, збирався цей наказ віддати. Беручи на себе всю повноту відповідальності – і ймовірно лишаючи Штерна філерам. Навіть якщо всі бомби зараз влучать у ціль і суддя, тобто кат Євсєєв, отримає заслужене, навіть якщо вони самі після цього зможуть організовано відійти й зникнути, керівник групи, обкладений шпигами, матиме для цього менше можливостей.

Значно менше.

– Не можна. – У голосі Фаїни звучав уже неприхований відчай. – Левін… товариші… Товаришу Левін, так не можна. Наказ був зовсім інший…

– Накази виконуєш ти, Фаню. – Говорячи, Левін уже не дивився на неї, рука стискала в кишені тужурки револьвер із зведеним курком. – Обстановка міняється. За такими правилами ведуться всі бойові дії: роби так, як вимагають обставини.