Киiвськi бомби - Страница 10

– Ну прямо-таки руйнівного…

– Інакше не скажу, Полтаво, – відрізав Залізняк. І раптом вигукнув, грюкнувши гучніше: – Так воно і є! Саме так і відбувається!

Ліва щока його помітно сіпнулася. Оксана тут же ступила до нього, стала за спиною, поклала руки на плечі, натиснула легенько.

– Тихіше, Антоне. Тихіше, спокійно.

– Я спокійний, – Залізняк справді стишив тон, знову говорив неголосно, затинання нікуди не зникло. – Я дуже спокійно намагаюся пояснити твоєму молодшому братові, Оксано, в чому його провина. І чому він мало не провалив нам усю справу.

– Тоді мені теж поясни! – озвався Вакула. – Хто мав стріляти? Полтава, який залізки боїться, мов гадюки, чи ми з тобою?

– Е, чого це я боюся зброї! – Полтава зараз справді образився.

– Тю, я звідки знаю? – знизав плечима Вакула. – Просто бачу. Боїшся – і все тут. Звикнеш – не будеш боятися. У нашій тридцять першій дивізії я таких, знаєш, скільки бачив? Тю, та я і сам таким був! Руки трусились, коли брався за першу міну! Наче з перепою якого… Мене тоді унтер ще по руках…

– Дуже цікаво, Вакуло, – перервав його Залізняк.

Він завжди обривав інших.

І не обов’язково це могли бути армійські спогади колишнього сапера десятого армійського корпусу тридцять першої піхотної дивізії Київського військового округу. Той, кого називали Вакулою, а за паспортом – Лук’ян Лисенко, уродженець Харківської губернії, воював у Маньчжурії[31] з японцями й був демобілізований два роки тому після поранення. Спершу кульгав на праву ногу дуже сильно, та, осівши в Києві й улаштувавшись у майстерні, став більше ходити і звик. Тепер поранена нога нагадувала про себе лише під вечір, трошки нила, натрудившись, а ще давала про себе знати у вогку погоду: часом терпнула та крутила. Колишній сапер навчився не зважати на цю прикрість. Кульгання хоч і було особливою прикметою Вакули, як затинання – у того, хто називав себе Залізняком, проте, не знаючи про пошкоджену ногу, сторонній не одразу помічав його ваду. Звісно, зграбність уже була не та, але інвалідом вусань себе все одно вперто не відчував.

…Ні, Антон Сапіга, підпільний псевдонім – Залізняк, узагалі мав манеру обривати будь-кого, і товариство до цього звикло. Іноді здавалося: дай йому волю, говоритиме сам, без упину, по кілька годин. Усі його слова й думки здебільшого виглядали правильними, молодий, грамотний та політично підкований метранпаж викладав їх чітко, коротко, не лишаючи для співбесідника жодної змоги поставити їх під сумнів. Та й сумніватися не надто хотілося. Адже Антон Сапіга-Залізняк завжди казав те, що ті, хто слухав, хотіли від нього почути.

Красномовством і залізною впевненістю у правдивості того, про що говорить та робить, він підкупив і захопив Оксану Волох, дівчину з Полтави, яка вчителювала тут, у Києві. Вона ж познайомила свого Антона з братом Андрієм, меншим на два роки, вигнаним зовсім недавно з університету Святого Володимира,[32] – хлопець входив до Хірургічного товариства. Коли Антон вирішив – саме так, не запропонував, вирішив – збити власну бойову групу, Андрій Волох, рідний брат його коханої, мусив бути в ній. Та взяти конспіративне ім’я. Так він став Полтавою…

– Завинив він не тим, що не навчився воювати за свій народ, – мовив Залізняк, не дивлячись на Вакулу. – Ти правий, цього треба вчитися. Усього треба вчитися.

– Значить, усе ж таки винуватий, – вставив Полтава.

– Винен, – ствердно кивнув Залізняк. – Винен ти, Полтаво, в тому, що промахнувся не будь-якого іншого разу. Ми всі робимо помилки, не завжди в когось щось складно та вправно йде. Сьогодні була перша каральна акція «коліївців». Ми заявили про себе, ми розкидали прокламації. Це – наша програма, Полтаво. Кожен рух опору повинен мати програму. Без програми ми – бандити, в очах царських сатрапів – так точно. А єврейські анархісти теж вважатимуть нас подібними до себе, якщо у нас немає чіткої програми дій.

– Хіба ми не такі, як вони?

Полтава випнув груди, підборіддя здригнулося. Оксана, відчувши братів настрій, зрозуміла: ось зараз укотре почнеться суперечка між тими, кого вона однаково любить, і переросте, як це завжди бувало, у сварку. Антон почне принижувати Андрія, бо розумніший, цілком у змозі розмазати її молодшого брата по стінці лише словами, той укотре програє, почуватиметься прибитим, вибіжить з хати… Хтозна, чим це може скінчитися саме сьогодні, коли їх напевне шукають по всьому місту…

– Не починайте знову, хлопці, – дівчина заспокійливо поклала руки на плечі Залізняка. – Справу зроблено так, як зроблено. Я пишаюся вами обома. Від вашого чублення наша справа нічого не виграє. Лише втратить. Антоне… Андрію…

– Справа втратить, коли в таких, як твій братик, далі будуть такі-от настрої. Толстовець недоладний… трясця твоїй матері…

– При жінках не лайся, – спокійно зауважив Полтава.

– Культурний, – криво посміхнувся Залізняк, накривши долонею руку Оксани. – Тільки де твоя культура буде, коли не буде нашої? А її не буде! Пан перший міністр Столипін про це вже кілька місяців як подбав! Височайшим маніфестом, коли ти забув. Ми терпимо! Їмо та ковтаємо! Ситі, п’яні та дурні!

Круглі скельця окулярів блиснули у світлі електричної лампочки.

Полтава вирішив змовчати. Останнім часом він усе частіше мовчав. У глибині душі, дуже-дуже глибоко, палкі гасла Антона Сапіги розумів, із висновками та закликами погоджувався. Лише не готовий був прийняти методи, котрі їхній ватаг брав на озброєння. Утім, можливо, Вакула зі своїм солдатським досвідом каже правду: треба навчитися, звикнути, і всі сумніви мають розвіятися.

Розцінивши цю мовчанку як згоду та чергову поразку Полтави в короткій ідейній сутичці, Залізняк помітно заспокоївся. Тепер говорив спокійніше, наче вчитель перед учнями.

– Хочу, аби ти зрозумів, Полтаво… Не тільки ти, всі ми мусимо зрозуміти: сьогодні наша невеличка бойова організація показала себе вперше. Значить, діяти мали чітко, злагоджено, без помилок та прорахунків. Отже, Полтаво, ти не мав права промахуватися й метати бомбу мимо цілі. Ми з Вакулою все одно були поруч. Справді могли обійтися цього разу без вибухів, перехопити екіпаж і на два дула виконати наш вирок катам нашого народу. Але ми не будемо виглядати, як вуличні апаші. Тоді як у роки революції царська влада й прості телята-міщани звикли: кожна серйозна каральна революційна організація озброєна бомбами. Ось чому ти не мав права промахнутися саме сьогодні, під час нашої прем’єри.

– Вдалося ж усе, – знову озвався Вакула. – Слухай, не жени пороху. Шуму-грому вистачало, чиста тобі війна. Товариш прокурора вже на небі. Про нас узнали. Не злякаються – ми їм далі будемо рвати. Хіба не так треба робити?

– Вірно, – легко погодився Залізняк. – Але ми зібралися й організувалися не для того, аби шуміти голосніше. Треба показувати нашу здатність до реальних результативних дій. Нас повинні боятися ті, хто за вказівкою цього падлючого Столипіна пішов війною на наш народ. І нас мусить стати більше! Слід показати – наш народ уміє огризнутися та постояти за себе. Хтось проти?

Відповіддю було дружне мовчання.

– Чудово. Дякую. Значить, не слід зволікати з наступною акцією. Є заперечення?

Знову мовчання.

– Вважаємо, що домовилися. І з цим усе. Все зрозуміло, Полтаво?

– Дякую, що обійшлося без смертного вироку, Антоне.

– На здоров’я. І не пащекуй. Бо ми ще не чули, як тобі самому вдалося врятуватися… Там же фараонів налетіло, як горобців…

У своєму службовому кабінеті над широким столом – червоне дерево, спеціально замовляв, оплатили з казенних коштів – Сергій Підвисоцький повісив портрет прем’єр-міністра.

Спеціального циркуляра, котрим приписувалося прикрашати кабінети передусім портретами государя-імператора, ротмістр Київського охоронного відділення не бачив на власні очі. Хоча жило переконання: десь подібний припис напевне існує. Адже ще ніхто, особливо тут, у провінції, не ризикував перевірити на власній шкурі, що буде, коли не почепиш царську персону або знімеш її, примостивши на стіну замість неї іншу, не менш визначну особу.