Келiя чайноi троянди. 1989-1999 - Страница 36

Сидів під китайською черешенькою — ось так і збулося моє «Споглядання черешні»: квіти вбирали очі, черешня розкрилася всьому світові, мліла від своєї витонченої краси, кохалася з бджолами, з метеликами, візерунок на їхніх крильцях був виконаний так само у китайському або японському («східному»!) дусі — сірі лінії на білому тлі; кохалася з моїм зачудованим поглядом і ясно-блакитним небом над нами; цілував пелюстки, з'їв одну квітку, не знав, що робити з тобою, такою чистою, як радість, черешнею, сп'янів від тебе, опустився на землю поряд з тобою, забувши про можливих людей; а поряд цвіла алича — у тебе тичинки рожеві, у неї — жовті, а в обкиданої наче снігом абрикоси — також жовті, але зірочка черенка, який тримає квітку в абрикоси, червона, а в тебе і в аличі — зелена; так добре мені не було, мабуть, ще ніколи в житті; пошкодував на мить, що книжечка Басьо залишилася у Бахмачі — і сам посміхнувся з себе — ось тобі Басьо, Дзен, саторі, — ось усе — споглядаєш і любиш, і метелик цей, і твоя посмішка (давно не посміхався саме так — радісно і вражено, навіть м'язи щік заболіли) — уже ось тут-і-тепер — у вічності, вас ніхто не відбере одне в одного, цього: черешні квітучої, сліпучо-ясної, пурпурового тюльпана під березою, тебе під небом квітня, поряд зі своєю хатинкою — цього неможливо втратити або здобути («поиметь» — казала колись Віта) — бо це не володіння, а буття, не час профанації, а священний час вічности; тепер хоч і вмерти — не страшно; Господи, я таки дочекався Весни Твоєї Священної, дякую, Отче.

Споглядання черешні; пронизливий зимний вітер зі сходу; сидів у куфайці, обіпершись спиною об стіну хати, палив люльку; важко зосередитися на такому холоді; якби бути таким легким, летючим, граціозним, як це маленьке деревце, якби вміти так голосно мовчати, так сповна втілювати себе — і більше нічого іншого; щомиті бути; це неможливо; але бодай оце прагнення — і вечір з молодим серпиком місяця над квітучою черешнею, і ці десять пронизливих хвилин.

Уже повністю вечірній шлях Крішни з маха-мантрою, шлях Ом, Простий шлях, слова поступово вивітрилися зі свідомости, лісовий храм, «можете привітати мене з днем ангела; дякую», — звернувся до Сестер Марії і Марти, сідаючи в позу шишки; але посидіти вдалося не більше п'яти хвилин, які, до того ж, не можна назвати незворушними, неквапливими або відстороненими — комарі заїдають; і все ж — велетенський дар-сатисфакція: побачив Зорю Марію, якої минулого літа взагалі, здається, не бачив жодного разу; щоправда, стояла Вона вище від того місця, де споглядав її позаторік (і показував Івашку як «матір Енея»; все ж таки: Венера це чи якась інша планета?); загадкові звуки вечірнього лісу відволікали — хрускіт гілок, тупотіння; пішов понад Братом Кар'єром, слухаючи червневий Ом жаб і їхнє ж таки хорове скрекотіння, регіт; їжачка зустрів — сидить, дивиться на мене, мордочка розумна, і не скручується — теж, мабуть, філософ, споглядає захід і Зорю Марію; «чого не приходите, я вам молоко наливаю, а коти випивають», — дорікнув колючому Канту, але він не зворухнувся; та чи живий він узагалі? — ступив крок ближче — забурчав, згорнувся — чого ти, дядьку Костику, заважаєш моїй біомедитації?

У лісовому храмі, між Сестер Марти і Марії. Спочатку надокучали комарі, і думав уже, що медитація знову не поведеться. Бив комарів і уривками зиркав то на дивовижно чисте, з кількома чудово виконаними хмарами, небо, то на «китайську гілку» — а тоді раптом звернув увагу на острівець моху, куди поклав шишку, — орієнтир і нагадування про належну позу та незворушність; там, унизу, біля моїх ніг, малі мурахи тягнули побитих мною комарів! свіжина! це було так несподівано — і я розсміявся; і цей щасливий сміх Арджуни, який розлетівся над полем бою, звільнив мене нарешті, і все стало знову на свої місця — зеленкувате, кольору морської води, небо на півночі, хмарки кольору фламінго — на заході і півдні (хотів написати «кольору фламенко» — дух Ґарсія Лорки вже вдруге провідує мене сьогодні), темно-зелені віти сосон, шляхетна їхня сіра кора з рельєфами таємничих малюнків — соснових вчень, викладених ними своєю шкірою, вирощених ними із себе разом із шишками й голками; слово «м'якість» найбільше підходило до вечірніх кольорів, до теплого повітря надвечір'я; і я зрозумів, що написати про це неможливо; сосни не вчать писати — вони вчать бути, і це вчення треба мовчки споглядати; але разом з тим зрозумів: це можна почути — як ті думки, що плавно текли до мене, містячи в собі і враження від прочитаного сьогодні Канта, і зоряне небо над головою, і моральний закон у мені, будучи рівнолеглими, одночасними подіями назовні і в мені, подіями у духовній республіці (за Кантом).

У чому полягає сенс оцього життя (Da-sein) — Костянтином Москальцем? Зоря Марія швидко сховалася за сусіднім п'ятиповерховим будинком, сяє сузір'я Гончого Пса (чи Близнюків? — дві зорі поряд) — самі питання; довгий, якийсь дуже насичений (повний) день — а втіхи нема, звільнення нема, нема катарсису і легкости вечірньої; чому я є, навіщо я є, як і яким можливий я, чи я є необхідним, чи випадковим? Мільярди людей, які не замислюються над цими питаннями, не хворіють ними так, як я, — від юности; не вірять у Бога, в орфічну мандрівку душ, не знають про ці вчення, живуть і вмирають, убивають себе від нестерпности жити, як мій троюрідний брат Вітя Тимошенко, — від нестерпности жити отак: не знаючи відповідей, не розуміючи їх, не розуміючи, чому так багато пояснень — але всі можна піддати сумніву, визнати безпідставними, черговою «балачкою», «базіканням» на «ці» теми — або й не базіканням; немає остаточної леґітимности, принципу достатньої підстави, кожен — ніби підкинутий («закинутий») Шевченків байстрюк — навіть те, що справді помреш, не є певним — бо ж коли? усвідомлюватимеш цю смерть — пізнаватимеш її — чи ні? чи не пізніше або раніше, ніж «треба», перш або потому, як «устигнеш», «достигнеш», «самореалізуєшся», «здійснишся»; що «встигнеш»? — встигнеш «себе»; але — тощо.

Святих Верховних Апостолів Петра і Павла. Переглянув Ґадамера, там, де у нього зустрічається «трансцендентальний синтез апперцепції» («Філософія і література»), вирішив перечитати цю статтю сьогодні. Шлях Крішни і стежка Брахмана з маха-мантрою; присів, а потім приліг на перехресті стежки Брахмана і Серединного шляху; несамовито скучив за лісом, вітром у соснах, пахощами живиці; дедалі більше відчуваю, що помру — завтра або через вісім років, як навіщувала цієї весни зозуля, але в кожному разі жити залишилося попереду менше, ніж позаду; а я так звик до цих сосон, ніяк не можу надивитися, намилуватися (milość); святкова святість (сторінки з Ґадамерівським текстом, святість шишки і лісової стежки, притрушеної голками) — бачити цю святість, охайну, привітну, ледь насмішкувату і разом з тим по-хлоп'ячому затяту, неслухняну ні перед ким, окрім своєї природи (натури), характеру, свого закону — і це закон свободи; дотримання лише його одного — дієве дотримання — робить вільним, а цілковито втілена свобода (слідування законові своєї волі-свободи) є повнотою святости («досконалости» — у Ґадамера) — святкової святости, а не такої, якою вона постає у демонстраціях чиїхось уявлень, — понурою, поважною, повчальною, патетичною, виховною, дидактичною тощо; святість, яка танцює, може курити, пити вино і загнути міцне слівце — не для бруду, а для якнайточнішої передачі-вияву експресії; не агіографічні — і, їхнє відображення, — «карнавальні», атеїстичні, постмодерні тексти, де зображено чиїсь уявлення про чиюсь святість (або про інші феномени) — гадки, докси, плітки — а святість у дії, святість-уже-сьогодні, swiętość da-seinowa.