Келiя чайноi троянди. 1989-1999 - Страница 24

Несамовитий вітер за вікном. Холодно в хаті, руки мерзнуть писати. Вугілля закінчилося, дров залишилася жменя, а довгожданого тепла все ще немає. Вчора знову випав сніг і все нагадувало ранню осінь.

А в суботу приїздили батьки з малим Сашком, привезли мені бандероль від Морозова, у якій були тасьма з двома моїми піснями, які він співає, лист, знимка — Віктор біля могили Джима Моррісона — і півтора мільйона купонів. Я був приголомшений цими несподіваними дарами. Так дивно — Морозов, Моррісон і тоненька, майже непростежувана ниточка дружнього зв'язку, щирої симпатії. Дякую тобі, Вікторе…

Можливо, я покладаю надто багато надій на містичний п'ятирічний цикл. «І, може, все складеться щасливіше, — тоді, коли п'ять років перейде». Але жити без будь-яких сподівань, навіть в ось такому знищеному тілі і з отакою покаліченою душею, неможливо. Адже залишається пам'ять про юність і про всі ті фантастичні обіцянки, які прозирали крізь неймовірні барви зимового неба, у якому ми — Кашка, Рябчук і я — летіли до Чернігова на маленькому літачку. Усе, що заповідалось у тому містичному 1979 році, — усе збувається. Трохи не в такій формі. Може, тому, що радикально перемінилося наше світо-, а отже, й формо-сприймання. Але, хоч як би рідко це траплялося, та все ж і в цих «підлих та скупих часах» буттю щастить прорватися до нас крізь товщу напоєних вологою смерти і крихкістю приречености хмар; і тоді ми пересвідчуємося, що наша основа, яка сяйнула раннього античного ранку буття, — та основа лишається неушкодженою і неприступною для бруду, втоми, занепаду. І з цього ми робимо висновок, що вони вічні, та основа і та юність, і що, власне, вони є справжніми та незнищенними, тоді як хмари, бруд, холод, гріхи — це акциденції, спотворення бачення, але не того, що бачимо, якщо бачимо. Адже і ця знимка Морозова біля могили Моррісона — так само з того Краю, і на ній по-нашому навстіж розчахуються двері в буття. І ти приходиш у юне розхристане буття, забуваючи про «Я», хворе й осточортіле, з його тілами, психіками, неврозами, шизофреніями; скидаєш це «Я» з буття, наче брудні обдерті лахи, — і з подивом зазначаєш (ох, ця нестерпна, невикорінена звичка зазначати, визначати, означати й означувати!) — що все одно ти є, і є не в самотності заляканого власними та чужими гріхами «Я», а в тому, що ще тоді, на світанку, назвав «дивною і стрункою спільністю», і це є братством буття, братством у бутті. З подивом і вдячністю дивишся на Розіп'ятого. «Господи, я не вартую цього», — кажеш. І сам собі відповідаєш в імені свого Господа: «Так, ти не вартуєш. Але вартує братство. Поодинці ви пропадете, як пропадає відтята від тіла рука або нога. Природним і живим є тільки єдине Тіло, Яке не пропаде, Яке неможливо знищити, бо в Ньому — істина, а істина вічна».

І тоді розумієш, що усвідомлення власної нікомуненалежностп було лише черговим щаблем, було усвідомленням своєї функції і неможливости виконувати функцію іншу, невластиву. Але тепер починається сходження на інший щабель, ще вищий — усвідомлення своєї приналежности. Приналежности до Буття і до вічного в Ньому братства.

Після легкої вранішньої зливи, якою закінчилася чергова безсонна ніч, повітря стало парким і важким, наче масло. Щоночі допікають комарі, загострюючи безсоння, яке і без них уже переступило всі мислимі й немислимі межі. Сходив на прогулянку, купив дві буханки гарячого хліба і кулькову ручку для батька. Він тішився нею, наче дитина, довго розглядав, клацав, пробував, як пише, довго дякував. Такий уже старий і немічний, що аж страшно дивитися. І все ж вряди-годи сідає до письмового столу, неслухняною рукою виводить незграбні і майже повністю нечитабельні старечі каракулі, які ніяк не схожі на той легкий і виразний почерк, що був у нього ще кілька років тому. Дуже сумна і дуже зворушлива картина, від якої немає порятунку.

І я також продовжую виводити каракулі або, як казали ми в дитинстві, — «каляки-маляки». Власне виводити, бо досягнути улюбленої і єдино істинної неперервної течії письма ніяк не вдається. Рука страшенно затиснута у зап'ясті; якби була гітара, година-дві безперервної гри допомогли би звільнитися, але гітара залишилася в Матіївці, і там бракує першої струни, а Чубай, якого просив надіслати бодай старий комплект, так і не озвався. І Кашка продовжує виводити каляки-маляки. І Пашковський. І Андрухович. І всі решта. Навіщо ми це робимо? Адже у нашому часі це одне з найабсурдніших занять, якщо абсурд, звісно, має ступені порівняння. Окрім того, ми робимо це не з повноти серця. Нас постійно переслідують великі сумніви у власній спроможності і придатності до письма. Але відмовитися від нього ми теж не можемо, бо немає у цілому світі замінника для цього дивного стану, якого стає все важче і важче досягати.

Не виключено, що все дотеперішнє життя я займаюся не своєю працею. Писав і думав про це вже не раз. Але в людському житті, яким я живу, абсурдним є не тільки це. Хоча, знову ж таки, у цьому житті існують речі, які неможливо назвати абсурдними. Просто: треба писати добре. А я пишу зле — і відчуваю це. Cur male scribis?

В означення «писати добре» входить дуже багато складових. Тема. Конкретні реалії. Досвід. Назбираний і осмислений матеріал. Скажімо, Івашко пише добре — але він по кілька годин щодня просиджує в бібліотеці, працюючи з архівними матеріалами. Точніше — з джерелами.

А я звик брати все зі стелі або висмоктувати з пальця. І моя покара за цей гріх — зі мною.

Цілий день, майже без перерви, падає моя улюблена сіра мряка. Затишний шелест крапель у тополиному листі, прохолода і спокій. П'ю чай, палю сигарети, слухаю шум дощу. Живу. Учора написав вісім сторінок «Дару безсоння» і заснув міцним сном аж до ранку, попри випитий пізно чай і кількох комарів, які тоскно дзвеніли над канапою, шукаючи моєї крови. А перед сном подумалося, що отак, власне, можна було би жити — утрьох, з татом і мамою, у тихій квартирі, за вікнами якої падають денні і нощні дощі. Може, щось подібне марилося мені тоді, коли я втікав зі Львова. Раз на день виходити на прогулянку, допомагати по господарству, а потім сідати у кабінеті, випивши чаю і випаливши пару сигарет, щодня писати по вісім сторінок і читати по сто, вкладатися не пізніше першої години і одразу засинати міцним, безтурботним сном аж до ранку… На жаль, усе це виявилося черговою ілюзією. І всі чотири роки з лишком, прожиті вдома, виявилися періодом дуже болючих прозрінь і не менш болісного скидання — чи здирання живцем? — старої шкіри. Донька дивиться на мене із фото — і посміхається.

«Але не кидаймо свого «клену» тим давнім дням борні і кроволитні, — болото в березні, гроза у квітні — все має час і пору уставну…» І тому все менше хочеться озиратися назад. Там уже вщухло. Коли-не-коли підійметься на поверхню свідомости повітряна бульбашка неприємного спогаду — і одразу ж лусне. Все більше хочеться дивитися просто, світлими очима, не затьмареними ані ілюзією, ані алкоголем. Бачити правдиво, хоч би якою гіркою була ця правда на окремих відтинках часового шляху. Йдеться не про «реалізм», саме поняття якого є виявом ідеалізму, ідеєю. Йдеться про те, щоб дивитися на світ очима, не затьмареними жодною ідеєю, ілюзією, жодним «туманом».

І я знаю, що це неможливо повною мірою, принаймні доти, доки в мені існує мова, — а у тутешньо-теперішньому моєму житті вона існує вічно і повсякчас.

Але можна навчитися «вимикати» мову, бодай на короткий час. Поринати у «творчу тишу», у благословенне безгоміння перед створенням світу. Там — джерела життя.

Я часто думав про це. І ще не раз буду думати. Бо в отакому продумуванні одних і тих самих тем, у цьому прокиданні одних і тих самих стежок під час безперервного снігопаду ховається одна із запорук спасіння. Упродовж мови. Упродовж усього життя, яке часом є нестерпним, а часом — благодатним, упродовж усього життя часом.