Казки барда Бiдла - Страница 7

Почувши це, король також упав навколішки й пообіцяв пенькові негайно видати нову відозву, що захищатиме всіх відьом і чарівників королівства, дозволяючи їм мирно чаклувати.

— Дуже добре, — відповів пеньок, — але ти ще нічим не загладив своєї вини перед Бебіті!

— Усе, все, що завгодно! — репетував дурнуватий король, заламуючи руки перед пеньком.

— Зведеш прямо на мені Бебітину статую на пам'ять про твою бідолашну пралю — хай вона завжди нагадує тобі про твою дурість! — наказав пеньок.

Король одразу ж погодився й пообіцяв залучити найвидатнішого скульптора, а ще виготовити пам'ятник зі щирого золота. Після цього зганьблений король разом зі своїм почтом повернувся в палац, а дерев'яний пеньок і далі реготав у них за спинами.

Коли ж територія замісу обезлюдніла, з нори між корінням пенька вигулькнув гладкий і вусатий старий заєць, що стискав у зубах чарівну паличку. Бебіті пострибала собі кудись у далекі краї, а золота статуя пралі стояла на дерев'яному пеньку.

І відтоді в тому королівстві не переслідували жодної відьми й чаклуна.

«Бебіті Ребіті та її реготливий пеньок» — це, певною мірою, «найреальніша» з Бідлових казок у тому сенсі, що описані тут чари майже цілком узгоджуються з відомими нам магічними законами.

Саме завдяки цій казці мало не всі ми вперше виявили, що чарами не можна воскресити мертвих — і це стало для нас великим розчаруванням і потрясінням, бо ж ми в дитинстві були впевнені, що наші батьки одним помахом чарівної палички здатні пробудити наших померлих щуриків чи котів. Хоч відтоді, як Бідл написав цю казку, минуло шість століть, а ми винайшли безліч способів підтримувати в собі ілюзію безперервної присутності поруч наших коханих і рідних[13], чарівники так і не навчилися возз'єднувати тіло й душу після смерті. Як пише видатний чаклунський філософ Бертран де Пенсе-Профонд у своїй знаменитій праці «Дослідження можливостей скасування актуальних і метафізичних наслідків природної смерті з особливим наголосом на реінтеґрацію сутності й матерії»: «Не тратьте, куме, сили. Такого не станеться ніколи».

У казці про Бебіті Ребіті чи не вперше в літературі з'являється згадка про анімагів, адже праля Бебіті володіла рідкісним магічним умінням за власною волею перетворюватися на тварину.

Анімаги становлять доволі незначний прошарок серед чарівників. Досягнення досконалого, добровільного перетворення людини на тварину потребує тривалого навчання і тренувань, тож більшість відьом і чаклунів вважають, що краще свій час використати для чогось іншого. Зрозуміло, такий хист застосовують дуже рідко, хіба що виникає конечна потреба маскуватись чи ховатися. Саме тому Міністерство магії наполягло на реєстрації анімагів, оскільки, поза сумнівом, до подібних чарів найчастіше схильні вдаватися особи, пов'язані з таємною, прихованою, а то й кримінальною діяльністю[14].

Можна піддавати сумніву реальність існування в далекому минулому пралі, яка могла перетворюватись на зайця. Однак деякі історики магії припускали, що Бідл узяв за прообраз Бебіті знамениту французьку чарівницю Лізет де Ляпен, 1422 року в Парижі засуджену за відьомство. На превеликий подив тюремників-маґлів, які згодом стали перед судом за співучасть у відьминій втечі, Лізет зникла з камери вночі напередодні страти. І хоч ніхто так і не довів, що Лізет була анімагом і зуміла протиснутись крізь ґрати на вікні, однак потім бачили як великий білий кріль перетинав Ла-Манш у казанку з припасованом вітрилом, а інший схожий кролик невдовзі став довіреним радником при дворі короля Генріха VI[15].

Король у Бідловій казці — це нерозумний маґл, який одночасно і прагне чарів, і боїться їх. Він вірить, що легко стане чарівником, запам'ятавши кілька заклинань і навчившись махати чарівною паличкою[16]. Він абсолютно не розуміє справжньої природи магії та чарівництва, тому й приймає на віру найабсурдніші заяви як пройдисвіта, так і Бебіті. Це вельми типово для маґлівського способу думання: через своє невігластво маґли готові повірити у будь-які нісенітниці, що стосуються магії, навіть у припущення, що Бебіті перетворилася на дерево і змогла й далі мислити та говорити. (Тут варто, однак, зазначити, що Бідл, хоч і використовує образ говорильного дерева, щоб показати нам, який невіглас маґлівський король, водночас пропонує нам повірити, що Бебіті може розмовляти, перетворившись на зайця. Можна сприйняти це як поетичний образ, однак мені здається правдоподібнішим, що Бідл тільки чув про анімагів, але ніколи їх не зустрічав, оскільки це єдине розходження з магічними законами, яке він собі дозволив у цій казці. Перебуваючи у вигляді тварини, анімаги втрачають мовні навички, хоча й зберігають здатність думати і міркувати. Кожен школярик знає, що саме в цьому полягає принципова відмінність між анімагом і чарівником, який просто трансфігурував себе в тварину. Останній стає твариною цілковито і втрачає хист до чарів, не усвідомлює себе чаклуном і потребує сторонньої допомоги для зворотного перетворення.)

На мою думку, цілком можливо, що, примусивши свою героїню вдавати, ніби вона перетворилася на дерево, й погрожувати королю таким болем, ніби його самого рубатимуть сокирою, Бідл надихався реальними магічними традиціями та діяльністю. Майстри чарівних паличок завжди ревно оберігали й вирощували дерева, придатні для виготовлення якісних чарівних паличок, і намагання зрубати таке дерево, щоб заволодіти деревиною, могло викликати не тільки злість посіпачок[17], які мають звичку там гніздитися, але й негативну дію заклять-оберегів, розставлених власниками навколо дерев. У Бідлові часи закляття «Круціатус» ще не було заборонене Міністерством магії[18] і могло викликати саме такі відчуття, якими Бебіті й погрожувала королю.

Було собі троє братів, і брели вони якось у сутінках по безлюдній звивистій дорозі. За якийсь час брати підійшли до річки. Вона була надто глибока, щоб перейти вбрід, і надто бурхлива, щоб перепливти. Однак брати були навчені мистецтву чарів, тому вони просто махнули чарівними паличками — і над підступною водою виник міст. Коли вони були вже на середині цього мосту, дорогу їм заступила постать у каптурі.

І ось з ними заговорила Смерть. Вона була сердита, що її обдурили і що три нові жертви вислизають у неї з-під носа, бо раніше всі подорожні топилися у цій річці. Але Смерть була підступна. Вона вдавано привітала трьох братів з такими успішними чарами і сказала, що кожен з них заслуговує від неї на винагороду за те, що так хитромудро її уникнув.

І от старший брат, що був дуже войовничий, забажав отримати наймогутнішу в світі чарівну паличку: паличку, з якою він завжди перемагав би суперників, паличку, гідну чаклуна, котрий здолав саму Смерть!

Смерть тоді підійшла до найстарішої на березі річки бузини, зробила з її гілки чарівну паличку і віддала її старшому братові.

Середульший брат, що був дуже пихатий, вирішив ще більше принизити Смерть і захотів здобути здатність воскрешати померлих. Смерть знайшла на березі річки камінь і подала його середульшому братові зі словами, що цим каменем він зможе воскрешати мертвих.