Казки барда Бiдла - Страница 6

Вирішив — і наказав своєму головному воєводі сформувати загін відьмоловів, посиливши їх зграєю лютих чорних псів-гончаків.

Одночасно король випустив відозву, що її мали зачитати в кожнісінькім селі та місті його країни: «Королю потрібен інструктор з магії».

Жодна справжня відьма чи чарівник не наважилися зголоситися на цю посаду, бо всі вони ховалися від загону відьмоловів.

Проте якийсь спритний шахрай без найменшого магічного хисту відчув, що є змога збагатитися й прибув до палацу, назвавшись чарівником найвищої кваліфікації. Цей пройдисвіт продемонстрував кілька простеньких фокусів, переконавши цим короля-дурника у силі своїх чарів, і його негайно призначили Верховним чародієм, приватним королівським майстром магії.

Шахрай попросив короля дати йому велику торбу золота для закупівлі чарівних паличок та інших необхідних магічних предметів. Ще він попрохав у нього кілька великих рубінів, потрібних для лікувальних замовлянь, та одну-дві срібні чаші для зберігання й настоювання відварів та зілля.

Дурний король усе це йому дав.

Шахрай надійно заховав скарби у себе вдома і знову повернувся в палац.

Він не знав, що за ним стежила одна стара жінка, що мешкала в халупі неподалік палацу, Її звали Бебіті, і була вона праля, що відповідала за м'якість, свіжість та чистоту палацової білизни. Підглядаючи з-за простирадел, вивішених сушитися, Бебіті бачила, як пройдисвіт відламав дві гілочки з одного королівського дерева і зайшов у палац.

Одну таку ломачку шахрай дав королю, запевнивши, що це величезної потужності чарівна паличка.

— Та вона діятиме лише в тому разі, — пояснив пройдисвіт, — якщо ви виявитесь гідним її сили.

Щоранку шахрай виходив з дурнуватим королем на палацове подвір'я, де вони вдвох розмахували паличками й вигукували якісь нісенітниці. Шахрай не забував демонструвати нові й нові фокуси, щоб король і далі захоплювався майстерністю Верховного чародія та потугою чарівних паличок, за які довелося віддати стільки золота.

Якось уранці, коли шахрай і король-дурник махали ломачками, стрибали по колу й виспівували безглузді віршики, до королівських вух долинуло чиєсь голосне хихотіння. Праля Бебіті, дивлячись на короля та шахрая з віконечка своєї крихітної хижі, так реготала, що не встояла на ногах і впала.

— Мабуть, я маю недостойний вигляд, якщо стара праля так регоче! — замислився король.

Він перестав стрибати, розмахувати ломачкою, й насупився.

— Мені вже набридли ці вправи! Коли вже, чародію, я зможу насилати справжні закляття на очах у своїх підданих?

Пройдисвіт спробував заспокоїти свого учня, запевняючи, що невдовзі той зможе показувати дивовижні магічні трюки, однак Бебітине хихотіння зачепило за живе дурнуватого короля дужче, ніж думав шахрай.

— Завтра, — оголосив король, — ми запросимо наш двір дивитися, як король насилатиме чари!

Шахрай зрозумів, що пора збирати свої скарби й тікати.

— На жаль, ваша величносте, це неможливо! Я забув попередити вашу величність, що завтра я вирушаю в далеку подорож...

— Якщо ти, чародію, покинеш палац без мого дозволу, загін відьмоловів з собаками тебе впіймає! Завтра вранці допоможеш мені чаклувати для добра моїх лордів і дам, але якщо тільки хтось почне з мене сміятися, тобі відрубають голову!

Король подався до палацу, залишивши переляканого шахрая самого. Тепер його не врятували б жодні хитрощі, адже він не міг ані втекти, ані допомогти королю з чарами, бо й сам ними не володів.

У страсі й лютості шахрай підійшов до віконця пралі Бебіті. Зазирнувши, побачив бабусю, що сиділа за столом і полірувала чарівну паличку.

У кутку, в неї за спиною, у великій дерев'яній балії самі собою пралися королівські простирадла.

Шахрай одразу зрозумів, що Бебіті — справжня відьма, і якщо вона завела його в таку страшну халепу, то зможе його й порятувати.

— Стара меґеро! — заревів пройдисвіт. — Твоє хихотіння мені дорого коштувало! Якщо ти мені не допоможеш, я тебе викрию як відьму і тебе пошматують королівські пси!

Стара Бебіті всміхнулася шахраєві й пообіцяла зробити все можливе, щоб йому допомогти.

Шахрай звелів їй заховатися під кущем, коли король почне показувати своє вміння чаклувати, і виконувати всі королівські закляття замість нього — так, щоб він і не здогадався.

Бебіті сказала, що згодна з задумом, але має одне запитання.

— Пане, а якщо король вигадає таке закляття, яке я не подужаю виконати?

Шахрай глумливо хихикнув.

— Твоїх чарів цілком вистачить на вбогу фантазію того дурня, — запевнив він її і повернувся в замок, втішений своєю кмітливістю.

На ранок усі лорди й дами королівства зібралися біля палацу. Король вийшов на сцену, що височіла перед ними; пройдисвіт став поруч.

— Для початку я зроблю так, щоб зник капелюшок отієї дами! — вигукнув король, спрямовуючи ломачку на одну вельми шляхетну пані.

Бебіті з-за недалекого куща націлила свою чарівну паличку на капелюшок, і той зник. Велике було здивування й захоплення в юрбі й гучні були оплески.

— А тепер хай полетить цей кінь! — вигукнув король, тицяючи ломачкою на свого жеребця.

Бебіті з-за куща націлила чарівну паличку на коня, і той піднявся високо вгору.

Це ще більше ошелешило присутніх, і вони аж загорлали, радіючи за свого короля-чарівника.

— А тепер... — сказав король і озирнувся навколо в пошуках цікавої ідеї. І тут до нього підбіг капітан загону відьмоловів.

— Ваша величносте, — доповів капітан, — сьогодні вранці здох пес Шаблик, з'ївши отруйну поганку! Оживіть його, ваша величносте, своєю чарівною паличкою!

І капітан поклав на сцену мертве тіло найбільшого пса-відьмолова.

Дурнуватий король націлив свою ломачку на здохлого пса. Та Бебіті тільки зареготала за кущем, навіть не піднявши чарівної палички, бо ніякі чари не оживлять мертвого.

Пес ані ворухнувся, і в натовпі спочатку почувся шепіт, а потім і сміх. Усі запідозрили, що попередні королівські чари — звичайнісінькі фокуси.

— Чому нічого не виходить? — зарепетував король на пройдисвіта, і той зрозумів, що йому лишається одне-єдине останнє шахрайство.

— Отам, ваша величносте, там! — закричав він, показуючи на кущ, за яким ховалася Бебіті. — Я добре її бачу, кляту відьму, що зупиняє ваші чари своїми лихими закляттями! Хапайте її, хто може, хапайте!

Бебіті чкурнула з-за куща, а загін відьмоловів кинувся за нею, спустивши з прив'язі лютих псів. Добігши до невисокого живоплоту, невеличка відьма зникла, а коли король, шахрай і всі придворні туди підбігли, то побачили, як пси-відьмолови гавкають і кидаються на старе похиле дерево.

— Вона перетворилась на дерево! — заволав шахрай, а тоді, боячись, що Бебіті знов стане жінкою і його викриє, додав: — Зрубайте цю дерев'яку, ваша величносте, треба провчити лиху відьму!

Хтось негайно приніс сокиру, і старезне дерево зрубали під радісні вигуки придворних і шахрая.

Та коли всі вже збирались вертатися до палацу, їх спинив голосний глузливий регіт.

— Йолопи! — вигукнув Бебітиним голосом пеньок у них за спинами. — Жодну відьму або чаклуна не можна вбити, розрубавши їх навпіл! Якщо не вірите, візьміть сокиру і розрубайте надвоє вашого Верховного чародія!

Капітан відьмоловів хотів було здійснити цей експеримент, але не встиг підняти сокиру, як шахрай упав навколішки, благаючи пощади й зізнаючись у всіх своїх лиходійствах.

Його поволокли в темницю, а дерев'яний пеньок реготав як навіжений.

— Розрубавши навпіл відьму, ти наслав страшне прокляття на все своє королівство! — сказав пеньок оторопілому королеві. — Тепер кожнісінька рана і прикрість, завдана моїм подругам-відьмам і друзям-чаклунам, відбиватиметься тобі ударом сокири в бік, аж доки ти сам попросиш смерті!