Катрiона - Страница 1

Изменить размер шрифта:

Роберт Луїс Стівенсон

КАТРІОНА

Катріона - i_002.png

Переклад з англійської І. В. КОВАЛЕНКА

Художник М. ШТАЄРМАН

ПРИГОДИ

Давіда Бальфора, описані в романі «Викрадений»

Брати Олександр та Ібенізер Бальфори з Шооз-Гауза, розташованого біля Крамонда, в Етрікському лісі, обидва закохалися в одну леді. Коли ця леді віддала перевагу старшому, Олександрові, то брати погодились на тому, що Олександр одружиться з нею, а Ібенізер в нагороду за своє розчарування забере собі маєток Шооз. Олександр переїхав з дружиною в Іссендін, де, діставши посаду шкільного вчителя, жив дуже скромно. Тут у них народився єдиний син Давід Бальфор — герой цього роману. Давіда виховали так, що він не знав обставин одруження батьків і не догадувався про свої права на маєток Шооз. На вісімнадцятому році життя юнак втратив обох батьків і не одержав у спадщину нічого, крім батькового запечатаного листа Ібенізеру Бальфору, якого Давідові вручив іссендінський священик містер Кемпбелл. Давід вирушив у Шооз, щоб віддати листа дядькові Ібенізеру. Дядько — бездітний скнара — погано прийняв племінника. Після багатьох невдалих спроб позбавити Давіда життя дядько заманив його на борт брига «Ковенант» (під командою капітана Хозізена), який ішов у Кароліну, щоб там Давіда продали невільником на плантації. Але на самому початку подорожі «Ковенант» наскочив на човен і потопив його. З пасажирів човна врятувався і потрапив на судно Алан Брек, дворянин з гірської Шотландії, вигнаний звідти після повстання сорок п'ятого року. В той час він таємно доставляв подать, яку сплачував його клан своєму начальникові Ардшілю, що жив вигнанцем у Франції. Хозізен і екіпаж брига, дізнавшись, що Алан везе золото, змовилися вбити і пограбувати його, але Давід, почувши про розмову, попередив про це Алана і обіцяв допомагати йому.

Під прикриттям рубки, а також завдяки хоробрості Алана та його умінню фехтувати, обидва вони відбили напад команди судна, убивши і поранивши більше як половину нападаючих.

Після цього капітан Хозізен умовився з Аланом, що висадить його на берег у такому місці, звідки йому найлегше буде потрапити в Аппін, на його батьківщину. Та, намагаючись досягти берега, «Ковенант» наскочив на мілину і потонув коло берегів Мулля. Частина екіпажу врятувалась. Давіда море викинуло на острів Іррайд, звідти він потрапив на Мулль і перетнув його. Алан, який раніше проходив тією самою дорогою, переказав через людей Давіду, щоб той ішов за ним і зустрівся з ним в Аппіні, в його родича Джеймса Гленського. Ідучи на це побачення, Давід прибув в Аппін у той самий день, коли королівський агент, Колін Рой Кемпбелл із Гленура, в супроводі загону солдатів вирушив виганяти орендаторів із конфіскованих маєтків Ардшіля. Випадково Давід став свідком смерті Гленура, убитого на дорозі пострілом з лісу. Давід погнався за вбивцею, але зрозумівши, що його самого вважають спільником убивці, почав тікати. Незабаром до нього приєднався Алан Брек, який ховався поблизу за деревами (хоч стріляв не він). Обом довелося миритися з життям втікачів, яких переслідували. Вбивство зчинило багато галасу, і обвинувачення в ньому падало на Джеймса Стюарта Гленського, на вже засудженого Алана Брека та на невідомого юнака, під яким мався на увазі Давід Бальфор. Було оголошено нагороду за спіймання обвинувачених, і солдати нишпорили по всій країні. Під час своїх поневірянь Алан і Давід відвідали Джеймса Стюарта в Аухарні, ховалися в будинку Клюні Макферсона і, на час хвороби Давіда, зупинялись у Дункана Ду Макларена в Балкідеррі, де Алан змагався на флейтах з Робіном Ойгом, сином Роб-Роя. Нарешті, після багатьох небезпек і страждань, вони досягли кордону гірської Шотландії і річки Форту; але, побоюючись, щоб їх не заарештували, не наважувались переправитися через річку, поки не переконали дочку хазяїна постоялого двору в Лаймкілнзі, Елізон Хесті, перевезти їх уночі на Лотіанський берег. Алан переховувався, а Давід пішов до містера Ренкейлора, стряпчого, колишнього повіреного в справах маєтку Шооз. Стряпчий погодився захищати інтереси Давіда і склав план дій, який з допомогою Алана було виконано: внаслідок цього Ібенізер Бальфор змушений був визнати право свого племінника на володіння маєтком, а поки що виплачувати йому щороку кругленьку суму з доходу.

Давід Бальфор, одержавши спадщину, вирішив їхати в Лейденський університет закінчувати свою освіту. Але насамперед він мусив виконати обов'язок дружби і допомогти Алану виїхати з Шотландії, а також обов'язок сумління, який полягав у тому, щоб засвідчити невинність Джеймса Стюарта Гленського, ув'язненого перед судом за аппінське вбивство.

Катріона - i_003.png

ЧАСТИНА ПЕРША

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР

Розділ перший

«ВИСКОЧКА»

Близько другої години дня 25 серпня 1751 року я, Давід Бальфор, виходив з будинку Британської льонопрядильної компанії; розсильний ніс за мною мішок з грошима, а кілька поважних чиновників фірми вклонялися мені, коли я проходив повз їхні двері. Не далі як учора вранці я ще був, мов той жебрак, одягнений в лахміття, без копійки в кишені. Моїм товаришем був державний злочинець, а за мою голову встановлено винагороду. Нас обвинувачували у злочині, чутка про який облетіла всю країну. Сьогодні ж я одержав спадщину, і вона забезпечувала мені певне місце в суспільстві. Я став землевласником-лердом. Поруч зі мною йшов службовець банку, несучи моє золото, а в кишені у мене лежали рекомендаційні листи — словом, я був справжнім господарем свого становища.

Проте дві обставини затьмарювали мою радість: по-перше — справа, яку я мав довести до кінця, була дуже важка й небезпечна, і, по-друге — місце, де я знаходився, було незвичне для мене. Величезне місто з високими похмурими будинками, тисячі людей на вулицях, нестихаючий шум і гамір приголомшували мене, адже я виріс у сільській глушині, а потім довго поневірявся в безлюдному степу, порослому вересом, та по піщаних берегах моря. Найбільше мене бентежили мешканці міста. Син Ренкейлора був невисокий на зріст і тонкий у талії, тому його одяг аж тріщав на мені. Звичайно, в такому вигляді я не міг гордо виступати попереду розсильного банку, бо люди сміялися б з мене і (що в даному разі було б ще гірше) почали б цікавитися мною. Тому я вирішив у першу чергу купити собі необхідний одяг, а тим часом ішов поруч з розсильним, взявши його під руку, ніби ми були друзями.

В Люкенбузі я завітав до крамниці і придбав нове вбрання, правда, не дуже розкішне, бо мені не хотілося бути схожим на вискочку, але в цілому одяг був пристойним. Звідти я пішов до зброяра і купив шпагу, бо того вимагало моє становище. Із зброєю я почував себе значно безпечніше, хоч, коли врахувати моє вміння захищатись, її швидше можна було б назвати зайвою небезпекою. Розсильний, безсумнівно, людина досить досвідчена, схвалив мій вибір одягу.

— Нема нічого кричущого, — сказав він. — Усе просто і пристойно. Що ж до шпаги, то у вашому становищі вона, звичайно, потрібна; однак на вашому місці я скористався б з грошей краще.

І він запропонував мені купити у торговки в Каугейт-Бек, яка доводилась йому двоюрідною сестрою, теплі панчохи, що відзначалися, за його словами, «надзвичайною міцністю».

Проте в мене були інші, невідкладні справи. Я опинився в старовинному, похмурому місті, схожому на кролячу нору не тільки кількістю мешканців, а й заплутаними вулицями та провулками. Жоден чужинець не міг розраховувати на те, що знайде тут приятеля або знайомого. А коли б він навіть і натрапив на той будинок, якого шукав, то міг би цілісінький день шукати потрібні-двері, — так багато людей жило в цих будинках. У таких випадках завжди наймали хлопчика-провідника, якого називали тут кедді, і той водив вас куди треба, а потім, коли ви справлялися, проводив назад.

Оригинальный текст книги читать онлайн бесплатно в онлайн-библиотеке Knigger.com