Капiтан далекого плавання - Страница 12

Сава Шутелка.

— Яка ваша думка, товаришу майор? — спитав Опрешану.

— Поки що ніякої! А ваша як слідчого?

— Мені здається, Шутелці все приснилось.

— По-вашому, він бреше?

— Не знаю, чи обдумано бреше, чи…

— Хочете сказати, не все бреше?

— Все те нісенітниця, товаришу майор! Видумав, ніби його полонили невідомі, а потім звільнили, навіть не поговоривши.

— Ні, товаришу капітан! Шутелка не божевільний і нічого не вигадав. Все так і було насправді.

З якою метою його викрали, то інша справа.

Повертаючись з міліції, Раду вирішив зайти за донькою. Рідне місто! Він ішов, поринувши в спогади. Недалеко пролягала вулиця Блазнів, далі околиця Глуму, де промайнуло його безрадісне дитинство. Раду звернув на Морську вулицю й незабаром зупинився перед будинком з голубими вікнами. Там панувало запустіння. Зруйнувалась огорожа, всох дикий виноград. Ось і та фірточка, за якою зникла Катіна в ту жахливу ніч, коли він довідався, що вбивця його батька, кривавий шпигун Вальтер та Гораче Ріхтер, батько Інгрід, одна й та ж особа. Раду пішов далі, прискорюючи кроки, наче намагався втекти кудись від спогадів. Спустився вниз до руїн «Заїзду Агопа», пройшов мимо халупи старого Панайотакі… Стояла сумна осінь. Рвучкий вітер безжалісно зривав з дерев листя, й воно сипалось і сипалось на вулиці, червонувате, жовтогаряче. Минаючи готель «Метрополь», Раду пригадав симпатичного «Горилу», по-звірячому вбитого бандюгою Вальтером, і сумно зітхнув. Нараз думки закружляли навколо Сави Шутелки. Чому з ним так церемонились викрадачі? Хто вони й для чого вкрали Шутелку, а потім звільнили? Може, помилились і викрали не того, кого було треба? Від напруження закололо у скронях. Дійшовши до будинку, де мешкала донька, Раду натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила сама Інгрід, білявенька, жвава, чарівна.

— Ой, татусю, якраз цієї ночі мені снилось, наче ми з тобою катаємось на човні по озері,— кинулась йому в обійми, радісінька й щаслива від зустрічі.

Кожної весни під час повені, коли Дунай заливав плавні, Раду любив разом з маленькою Інгрід човном подорожувати до озера. Тепер стояла осінь, тиха, спокійна, наче сива старість. Фане дав йому човна, і він перетинав на ньому течію, прямуючи до протилежного берега.

Сонце ще було високо, і там, де його проміння падало на сині хвилі, залишався золотистий слід, наче хвіст велетенської ящірки. Мимо стрілою промчав катер, залишивши за собою пінясті хвилі, мов білу поволоку. Незабаром човен досяг озера. Тут верби розкішно порозкрилювали гілля над водою, утворивши своєрідне шатро.

Маленька Інгрід сиділа на кормі човна, блискучими оченятами озиралась на всі боки, зачарована незвичною, дикою красою. Вона здригалась, коли за човном скидалася велика риба. Раду заплющив очі. На місці маленької Інгрід він у своїй уяві побачив ту, іншу, в гімназичній формі. Йому здалось, наче здалеку долинув її милий голос: «Раду, невже оці водяні простори мають свою королеву?» — «Все може бути. Якась маленька чарівниця, завбільшки як твій мізинчик». — «Поклич її, милий!» В думках він гукнув: «Ко-ро-лево!» — «Ево!» — відповіла йому луна з далини. І знову почувся голос коханої: «Водяна королево! Прийми мою клятву. Клянусь, поки житиму, кохатиму лише одного Раду. А якщо порушу клятву, прокляни мене навіки!»

Тут почувся голосок маленької Інгрід:

— Що ти там почув, татусю?

— Слухав голос водяної королеви…

— А хіба вона є?

— Напевно.

— Чому, татусю, тобі все хочеться жартувати зі мною? — Але зрозумівши те, як невинну гру, запитала:

— А як її зовуть?

— Так само, як і тебе. Інгрід.

— Татусю, але ж я нічогісінько не чую.

— Виростеш, приїдеш сюди й почуєш. Тоді твій татусь вже буде старенький…

— Хто ж мене сюди привезе?

— Не журися, знайдеться кому привезти, тільки рости швидше.

— Татусю, я не хочу, щоб ти старів.

— Добре, доню, не старітиму. Але нам час повертатися. Послухай, донечко, як шумлять хвилі. Чуєш? Це вони тремтять злякано. І верби, і хвилі бояться вечора, що поспішає з-за виноградників Добруджі. Вертаймося, доню, та завітаємо до дядька Фане й тітки Марії. Вони тебе люблять і чекають у гості.

— Татусю, я теж люблю дядька Фане.

— Розумнице моя!

Раду повернув човна, й вони попливли додому. Між вербами панувала первозданна тиша. Коли випливли на Дунай, перед ними появилося місто, залите скісним сонячним промінням, яке стояло, наче фортеця з мідними зубцями на стінах.

На легковій машині Раду мчав широкою, асфальтованою дорогою. Праворуч біля нього — Міка. Вона, закинувши ногу на ногу, смоктала цигарку й мугикала пісеньку:

— Тобі подобається пісенька?

— Мила! Від одної мелодії можна вмерти, — з удаваним захопленням відповів Раду.

Міка повірила в його щирість. Було вже за північ. Вони поверталися з передмістя Бухареста, де чудово провели час у ресторані. Міка там багато їла, але мало пила. Мабуть, боялась упитись, щоб не сказати зайвого. Раду думав, чи недаремно згаяв час.

— Тобі подобається мій голос?

— Мила, я в захопленні. Твій голос — рідкість. Чому ти не ходиш до консерваторії?

— Не хочу бути співачкою.

— Чого ж ти прагнеш?

— Щось трошки вище.

— Наприклад?

— Мрію зніматись у кінофільмах, та не маю таланту.

— Хто тобі сказав?

— Сама знаю, — відповіла коротко і впевнено.

— В такої вродливої дівчини режисери знайдуть талант. У багатьох кіноактрис його нема й на гріш.

— Справа їхня. Нема таланту, вони спекулюють вродою. А я б наважилась зіграти у фільмі єдину роль.

— Яку?

— Роль купальниці.

— Гм… Такий фільм появиться не скоро…

— Ти думаєш? Бач, який поганий! Чи не маєш наміру так зарані відправити мене додому? Повези краще куди-небудь.

— Куди накажеш?

— У тебе є гроші? Ой, чого я питаю. Коли є власна машина, то на пляшку коньяку знайдеться.

— Гроші є.

— Тоді вези мене кудись у бар.

— Поїхали!

На їх щастя, в барі знайшлися вільні місця. Коли вони проходили між столиками, всі чоловіки витріщили на Міку очі. Вона їх притягувала наче магніт.

— Глянь, одним помахом ти всіх кинула додолу.

— Мене жоден з них не цікавить. Цього вечора мені подобаєшся ти.

— Я дуже втішений.

— Якщо підійде хто з них запрошувати мене на танець, не дозволяй. Сам ти танцюєш?

— Якось бавлюсь. Ніг тобі не відтопчу.

— Танцюватиму тільки з тобою, милий.

Під час танцю Міка прошепотіла:

— Ця машина дійсно твоя?

— Та моя ж! — збрехав Раду, навіть не кліпнувши.

— Як тобі пощастило її дістати? Машин такої марки нема в продажу.

— Це довга історія.

— Розкажи, мені цікаво…

— Маю рідного дядька в Західній Німеччині. Влітку він приїздив у гості, а, від'їжджаючи, подарував мені машину. Правда, я сплатив мито. Машина того варта, бо майже нова. Якби схотів продати, то взяв би добрі гроші.

— Казав, довга історія, а я не бачу ніякої.

—Історія довга, але… — продовжував крутитись у танці.

— Я хочу знати, — наполягала Міка.

— Хай уже після танцю…

Нарешті музика змовкла, і пари розбрелись на свої місця.

— Ну розказуй, ти ж обіцяв, — нагадала Міка.

— Хоч я тобі й вірю, все-таки… Розумієш, ми ж недавно лише познайомилися…

— Не будь дурнем! Я вмію тримати язик за зубами.

— Обіцяй нікому ні слова.

— Клянусь!

— По суті, машина записана на мого друга, наче дядько йому подарував її. Розумієш?

— Дуже просто! Ти не хотів, щоб знали про твого дядька із Західної Німеччини.

— Ти відгадала.

— Але чому? Що тут поганого? Людина може вибирати собі друзів, а не родичів. Хотіла б і я мати дядька, котрий би подарував мені машину.