Iз сонцем за плечима. Полiська мудрiсть Пелагеi - Страница 4

Суха пам’ять – ще один вражаючий образ пам’яті, пам’яті, де живе тільки злість, прикрощі, яких тобі завдали.

Така пам’ять, вчила бабуся, ніколи нічим добрим не проросте, особливо на ближніх, на твоїх дітях, що з того ж кореня пішли.

Суха, зла пам’ять – не родить.

Вона може ожити, як всохле дерево, на якім раптом пагінець з’являється. Він житиме, а от дерево – ні.

Особливо небезпечна суха пам’ять щодо батьків, казала бабуся.

Згодом я почув знамениту легенду про сина, якому його кохана, аби довів свою любов, наказала принести материнське серце. Й коли він вирізав серце й ніс до жорстокої коханої, то спіткнувся і впав, а серце, що покотилося по землі, спитало: «Ти не забився, синку? Тобі не боляче?»

Я згадав, що подібне чув і од бабусі.

Притча від бабусі Пелагеї звучала так:

– Полюбив раз хлопець дівчину, вдатну та гарну, тико вельми примхливу та серцем нидобру. І раз сказала: «Докажи, що любиш. Принеси те, що тобі у твоїй матері найдорожче».

Задумався хлопець. Ласка материна дорога, любов, те, як вона усміхається. Вся вона. А що найдорожче? І подумав: усе, що мені дороге, породило мамине серце. Коли мати спала, вийняв із неї серце й поніс коханій. Тико, йдучи, побачив, як небо потемніло. Темно-темно стало. З переляку упустив мамине серце.

А воно покотилось, викотилося на небо й стало замість сонця світити. Заплакав хлопець і назад вернувся. А там коло порога щось гарєче лежить.

– Пусти мене, хлопче, – каже, – я буду твоїй матусі замість серця.

Мені здається, суть цієї історії – притчі чи легенди – в тому, що без матерів, без їхньої любові й любові до них не може існувати світ. Як і без сонця.

Пам’ятаю, ще бабця казала, що гріх зобижати сироту, лишати без доброго слова.

Що хай би яка людина була невдатна в житті, ціну їй не складеш. Нещасні діти, матір’ю недолюблені. Нещасна матір, яку діти забувають, як одиноке дерево серед поля, на якім нічого не росте.

І ще одна коротка притча. Виглядала й виглядала мати сина, що в світи далекі подався. Геть зістарилася. Нарешті син приїхав. На золотій бричці, з жінкою-панею. Повно добра всякого навіз.

– То все вам, мамо, – каже.

– Чую ніби знакомий голос, – одказує мати, – тико ж никого коло брички ни бачу. Повна бричка, тико без хазяїна.

– Сім верстов пройшов, а долі ни найшов, бо вона коло воріт лежала.

– Кричеть, як сорока, а з ділом їдна морока.

– То такей пастух, що од сну опух, а бидло [1] всеньке жито столочило.

– На печі їдєть калачі, а за дверима з них голодні миші сміються.

– Сонце, ни дивеся у віконце, бо тута дівка до обіда не вмивана.

– На городі верба груші вродила, бо Химка клялася, що перед чоловіком чиста.

– Дід беззубий, як пеньок, а дівку поцілував, то молодицею стала.

– Наш котик умивається – видно, Параска в гості збирається – три дні тарандіти.

– Наша Маруся до вечора краля, а як стемніло, хлопци всю красу покрали.

– То того хазяїна кінь, що чужим вівсом потилицю чухає.

– Одягай, Мотрунко, запаску, пуйдеш гусей пасти, хай хоч гусак на тебе подивиться, як така стидлива.

– Корова у нас молочниця – цілий день на вигоні вибрикує.

– Ще комар ни вкусив, а вже відро сліз назбирала.

– Виглядала кума, а він псиська прислав, щоб на куму погавкав за вчорашні пироги.

– Візьму-но я лозину, піду сама дочку сватати.

– Гаврильцю, чого в тебе писок став, як рильце? Мо’, гороху чужого наївся?

– У неї коса така, що й мурахи цілують.

– Покличу місяця, щоб у відро заглєнув, ци я води принесла.

– Так пити хочеться, що й добрий кусок сала з’їла б.

– Розсокоталися, ніби Феську язикату побачили.

– Як півень ни встереже, то курка і два яйця зразу знесе.

– Так глєнула, що на другім силі горщики заторохтіли.

– Така криклива, що й ворота дрижать.

– Така гнівлева, що й двері бояться рипнути.

– Посватався на чуже сило, а типер у свему на дівок заглядаєця.

– Якби хто приніс пирога, то вона, може, й розчесалася б.

– Сім верст до небес, та на восьмім додом дорогу все їдно згадаєш.

– Чого то, кумо, ваш кум на вас вашим голосом вчора кричєв?

– Ліпше прийдіть взавтра, бо сьогоднє ще не всі пироги доїли.

– Жінка як тичка, зате чоловік у неї як бричка.

– Сідайте, Параско, бо, певно, вже у вас язик стомився.

– Та Явдоха така пройдоха, що й у болоті не замочиться.

– Така пролаза, що й крізь мишачу нірку пролізе.

– То ж так: хто за долею плаче, той сонця й літом ни побачить.

– Як дівка ни на ту ногу встане, то парубок на неї ни так гляне.

– Щось ви-те, куме, ни з того берега прийшли.

– Як був квас, то й не було вас, а тепер квасило, то де вас носило?

– Як наварив, Омельку, так і їж.

– Принесіте, куме, риби, то й хліб до неї буде.

– Кажеш, ти добрий? А ти-но руку пчолі настав.

– Ліпше самому по дорозі йти, ніж удвох із гицелем.

– Ранок – ото тобі й панок, як ни вспієш наробитись, будеш ввечері журитись.

– Зимою день, як літом у комара ніс.

– Робить, як комар, а їсть, як віл.

– У нас стики того сіна, що коза за день з’їла.

– Та так робить, що й мокре ліпше горить.

– Йшов свататися, та об гарбуза спіткнувся.

– Наївшися, напившися – гвавтоньки женитися. А як я зголодію, де ж я жінку подію?

– Ганька за Грицем сохне, а Гриць і не охне.

– Скіко м’яко ни стели, а самому твердо спати.

– Скоріше ожениться солом’яний парубок, як вийде замуж ота кам’яна дівка.

– Поле бачить, а ліс чує, де й Гаврило заночує.

– Поволочився за багатою, а у вбогої та любої – уже дитей трійко.

– Приніс відро чужого розуму, а хто пити буде?

– Такеї буйні вітри у нього в голові, що сусідські ворота обломилися.

– Дурного Гаврила й Параска побила.

– Скільки б воду решетом ни носив – ни порозумнішаєш.

– Порадив, як озеро ложкою вичерпати.

– Надіявся циган на пироги, то й борщу ни схотів.

– Лисиця і в сні курей бачить.

– Вівсяна каша себе хвалить, а люди – гречану.

– Сідайте, бо в ногах правди нима, у нас лавка чисто заметена.

– Чоловік з Кукурік, а прожив із маслом цілий вік.

– Ой, дорогеї гості, куди ж вас посадити, хіба горох перебирати.

– Добрий кіт, тико мишам часом підморгує.

– Ще кіт ни нявкнув, а вже миші танцюють.

– Конику-соколику, ни брикайся, бо циган хвоста вкраде.

– Пишається, як засватана на дисяте сило.

– Мій Федько курить бакун [2], а бакун його їсть.

– Старий чоловік глибоко ни вигоре, а борозна все їдно його жде.

– Кури, кури, їжте хоч дулі [3], як пшона нима.

– У глибокім колодязі найдальшу зірку видно.

– Повзеш як рак, то й рачайся.

– На свому полі і стерня ни так ноги коле.

– Ни той кіт, що мишей багацько наловив, а той, що кицю лапкою погладив.

– Як світ зранку тако сіріє, то й весілля звечора ни буде.

– На службу спізнишся, то батюшка ще простить, а спізнишся на поле – то ноги поколе.

– Як спішила до стола – ни вдягнула й постола.

– Чорний кінь пусля обіду буланим ни стане.

– Чула, що грім, а казала, що дзвін.

– На городі дичка, як та молодичка – сама файна, а яблучко кисле.

– Ни дивися сизим оком – голубом ни станеш.

– Допався, як Харитин до паранини [4].

– Скілько б ни бив кобелу, а кінь ліпше горати ни буде.

– Той хлопець, як теплий вітер, – приголубить і втече.

– Сонце собі ни забереш, а подивитися мона.

Бабуся Палажка, як я вже казав, була, попри її знання народної, більше язичницької міфології, дуже релігійною людиною, ревною парафіянкою, знала Біблію, біблійні оповіді, на які часом посилалася і цитувала. Та, як згадувала сама, колись, ще в юності, її дядько («дєдько» казала) Марко прочитав їй Соломонові приповідки, й вони їй вельми сподобалися, а що мала добру пам’ять, то й запам’яталися назавжди. Потім, казала, читав їй батюшка Стаховський з Любомля, з яким була знайома, а познайомилися в місті, де на якесь свято побувала й зайшла до храму (казали, що церква міська вельми хороша) і щось у священика спитала, а той здивувався, що вона знає Святе Письмо. Хоч як дивно, той священик потім приїжджав до бабусі на хутір. І вони разом, згадувала бабуся, про Святе Письмо бесідували.