Iз сонцем за плечима. Полiська мудрiсть Пелагеi - Страница 2

А то я дитинці їхній кажу, на яку мама насварилася: «А ти мамі сонечко подаруй, вона й усміхнеться й сваріння своє забуде, чого гнівалася». «Як то, – каже мала, – сонечко ж на небі, як його подарую мамі?» Я й раджу: підстав ручку, хай промінчик сяде на неї, а ти його мамі занеси, торкнися, на руку неїну той промінчик посади, побачиш, що буде. Дивиться недовірливо, а тоді відбігає. Другий раз я коло тої хати йду, а воно вибігає, саме вже як сонечко: «Бабусю, ви-те правду сказали, помогло, мама мине ще й по голівці погладила». «От бач, – кажу, – а ти не вірила».

Ни раз я чула од людей, як на Бога нарікають. Жаліються: чого ти, Боже, такую долю тєжкую дав, оно в сусіда й хата біліша, і все вдатніше, а я скіко жили не надриваю, нічогісінько ни виходить. А десь там, далеко, пани й паничі. Розкошують і їдєть калачі, а наша сим’я чорним хлібом та бульбою перебивається.

Я кажу чєсом: а Святе Письмо згадайте. Ісус казав, що шмидше верблюд пройде через вушко голки, ниж багатий до раю втрапить. А мині кажуть: багаті теї вушка обходять. Мо’, й обходять, тико хто скаже, що там у нього далий? В душі, серці й житті…

Якщо ж подумати, то хіба людина живе ни в раю? А рай може бути і в твоїй хаті. Тико посади собі те дерево, з якого райські яблука збиратимеш. На покуть снопа постав, якого кроме тебе нихто ни може вижати. І попробуй небо очима погладити, а воно тибе погладить.

Бог живе у траві й у вітрі, у листочку й тому клаптику неба, що до тибе крізь хмарку дивиться. Говорити з травою і листком – значить тоже говорити з Богом.

Батюшка ото до мине: «Чув, Пелагеє, кажете, що Бог скрізь? А Бог тільки єдин у трьох лицях. На небі він, тому й зветься наш Отець Небесний».

Я йому сказала: «Отче, я простая жінка, й вам видніше. Тико ж так хочиться, аби Бог був і з нами. Од того чогось тепліше стає».

Чула я од старших людей, що посилав Бог свого сина на землю ни тико тоді, як він Ісусом був. А ще ни раз, щоб людей випробувати. Нидарма ж на тих, хто жебрає, в лахмітті ходить, кажуть, що то Божі люди.

Мій старий таких ни любить, кричеть, то лидацюги, нироби. А я так думаю: хіба пуйшов би жебрати, як міг щось робети? То ж нищєсні люде, як то тєжко руку простягати. А як би ще міг Бог людину випробувати? Хіба сріблом-золотом?

Отой Іванька Полапський ходить, копієчку просить. Федько ни привічає його, то я, якось так виходить, що чую, коли він має на хутір прийти, копієчку ци там хліба на стежку виношу. Старий каже: «Ти от йому копійку даєш, а ти йому в очі поглєнь. То ж розумна людина. Хитрий і таких, як ти, дурить». Ой, ни дурить, чує моє серце.

Ще коли ми жили на хуторі, і вже в селі, я час від часу серед інших мандрівних жебраків, котрі навідувалися до села, бачив Іваньку Полапського, як його прозивали, бо був родом із сусіднього села Полапи. І взимку, і влітку ходив у старому суконному пальті, постолах, старій шапці. Завжди просив-співав: «Подайте Христа ради Іваньці копієчку». Брав справді тільки копійки, сердився, коли хтось давав паперового рубля чи й пару рублів. Плакав і казав: «Чого смієшся над Іванькою, хіба ти такий багатий?» Розповідали, що в юності був контужений на Російсько-японській війні і з того часу жебракував, ходячи від села до села. Потім, приїхавши якось у село, почув я, що, коли Іванька помер, нібито в старій хаті, до якої час від часу повертався, знайшли кілька мішків тих монет. Інші казали, що гроші забирала сестра й за них збудувала хату, а ще ходили чутки, що, вийшовши за село, Іванька викидав гроші в річку чи болото.

Я ж хочу сказати, що після тих дідових слів, переданих бабусею, я вирішив придивитися до Іваньки. Пам’ятаю, ранньою весною, ще не зійшов сніг, ми разом із покійним татом різали колоди на дрова. І тут на подвір’я зайшов Іванька. Мені таки вдалося заглянути йому в очі. То справді були розумні світло-сірі очі. Не хитрі, не насторожені, просто очі розумної людини, які дивилися трохи вивчаюче і начеб… Начеб співчутливо. Я (мені йшов тоді сімнадцятий рік, якщо не помиляюся) аж здригнувся. І цей погляд лишився в пам’яті назавше, як і лишилася загадка цього чоловіка. Божого чоловіка, як у нас казали.

Іванька Полапський згадується ще й з іншого приводу. На Поліссі існує легенда про старого-старого, сивого (чи білого) як голуб діда. Дід той не вельми акуратний, в нього вічно шмарклі течуть, зашудраний (розпатланий), ходить із костуром, бочком, ледь накульгуючи. Просить копієчку й пампушечку: хто дає, той знаходить потім під порогом чи біля воріт, або й ще десь пригоршню, чи й дві золотих чи срібних монет. Якщо ж йому відмовляють, то починають у хаті речі пропадати, хворіє і гине худоба, а то й трапляється пожежа. Можливо, не тільки із співчуття, а й знаючи цю легенду, Іваньці не відмовляли в копієчці або й годували. Часом діти дражнилися з Іваньки, то він грозив палицею, на яку спирався, іноді якось по-чудернацьки лаявся, а після того ставав і гірко-гірко плакав. Раз я чув цей плач, і він був дуже схожий на дитячий.

При тому чоловік повторював:

– Обідили, обідили Іваньку.

Це ж казав, якщо хтось зупинявся й питав, чого він плаче. І ще:

– Обідили, обідили Іваньку, сміються, ни дали копієчку.

Як це поєднати з розумним поглядом, з бесідами про життя, які він часом заводив з людьми, – не знаю.

В легенді ж про старого, сивого й шмаркатого діда розповідається, що він, зустрічаючи когось на дорозі (найчастіше найбіднішого), сміявся й обсипав монетами з латаної-перелатаної торбини, та не «копієчками», а справді золотими монетами. Часом казав:

– Ти позначений. Мушу обдарити.

Що означали ті слова – ніхто не знав. Позначений долею, Богом? І на чому та мітка? Може, то Дід-Доля?

Бабуся прожила перші неповні 33 роки свого життя в селі Згорани, далі 41 рік – на краю лісу, за два кілометри від села, на хуторі, куди 1932 року переселився дід із сім’єю після дозволу польського уряду жити на хуторах. За своє життя бабуся була кілька десятків разів у місті Любомлі, раз у Володимирі-Волинському, ще, згадувала, в молодості на прощу до Почаєва ходили. Ну, і до родичів у сусідні села Полапи, Куснище, Перешпу, Сильно, Пехи, Положево навідувалася, зазвичай пішки, рідко на возі. Може, й ще десь була, про те не відаю.

Та тепер, згадуючи почуте від бабусі, від мами й інших людей про бабусю, я розумію, що, провівши головнішу частину життя на поліському хуторі, Пелагея мала своє вражаюче відчуття й того ж хутора як частини чогось невимірно більшого, може, світу, а може, й цілого космосу і світу в цілому, а чи не найголовніше – людини в ньому. Зрештою, можна сказати, що вона мала свій власний космос.

Отож, деякі міркування бабусі Пелагеї:

– Малою мені здавалося, що наше сило вельми велике. Що ото десь там, за крайньою хатою, світ уже кінчається. А потім зрозуміла, що там тико починається. Світ розбігатися став, і скіко людина б не бігла – не здожене.

– Великий Божий світ, у нім людина маленька, та часом здається, що теї всі зірки просяться погрітися до хати, а мо’, й у ній посвітити, як зігріються.

– Нащо людині багацько всякої всячини, так собі міркую, як у неї небо є, цілісінький світ, тико треба до себе впустити.

– Якби Бог людей ни жалів, то хіба дав би на таку красу подивитися? Хіба дав би з маленької людини великій вирости, щоб потому ще й дітей і онуків побачити, а то ж гинчий світ, і Божий знак на нім і той самий, і гинчий! Як щось у тебе пропадає – худобина ото загинула – то не за тим жалій, що добра нима, а за тим, що живе пропало.

– Малою питала: а хто то зірки на небі увечері запалює? Бог, казали мама. А я, мала: як то він успіває тико-во багацько засвітити? І то ж кожнісінького вечора. А мама Пріська, бувало: цить-но, а то Бозя почує, нагнівається й ще темніше стане. Ну, я принишкну, бо ж страшно без зірочок зустатися. А потому гадаю собі: як Бог мене таку маленьку почує, то подумає: воно ж мале, дурне, нащо його слухати? А коли слухає, то й пташку чує? І вийшла надвір, зорі таки світять, і чую: соловейко співає. Й так мені втішно на серці: я, маленька, чую, як то гарно тьохкає тая пташка, а десь там Боженько тоже соловейка слухає. Послухала, вернулася до хати, а мама питають: де ти була, Палазю, ой, чого ж така заплакана, геть щоки в сльозах? А й низчулася, що то як соловейка разом із Боженьком слухала, то сльози текти почали.