Iз сонцем за плечима. Полiська мудрiсть Пелагеi - Страница 1

Мені пощастило майже все дитинство і юність провести поруч із видатною, а можливо, й геніальною людиною. Та це я усвідомив значно пізніше. Тоді ж, у 50-60-ті роки минулого ХХ століття, вона була для мене просто бабусею, мамою моєї мами Оксани. Моєю рідною бабунею Палажкою, що розповідала казки, легенди, всілякі історії, до якої приходили за порадами й ліками на наш хутір люди з села Згорани і навіть із інших сіл. Саме вона годувала мене смачними борщами і ще смачнішою гарбузовою кашею.

Пелагея Тимофіївна Кусько (у дівоцтві Слісар) (1899–1973) була звичайною поліською селянкою, напівграмотною. Усе життя вона працювала на власному, а після війни й примусової колективізації на колгоспному полі, збирала ягоди, гриби, лікарські (бабуся казала «помочні») рослини. Вона була невисокою, тихою, мовчазною, але коли починала говорити… У якійсь казці з вуст дівчини-красуні вилітають перли-самоцвіти. Такі ж дорогоцінні перли падали з вуст бабусі Палажки. То були слова, що складалися в прості, але які образні, цікаві й глибокі думки!

Пізніше я не раз казав: от якби мені тоді теперішній розум, скільки мудрих думок, історій, казок, поліських міфів, легенд, почутих від бабусі, я би записав. Та коли почав відтворювати на папері те, що збереглося в пам’яті, здивовано відзначив – вціліло таки чимало. А потім прийшло й відкриття: збереглося не тільки завдяки пам’яті – почуті роздуми, історії, поради були такими, що запам’ятовувалися легко й надовго. На все життя. Як виявилося, вони закарбовувалися не одному мені, а багатьом людям, яким пощастило з Палажкою Хутірською спілкуватися. Ба більше – тим, кому розповіді передали їхні батьки чи бабусі. Отакенна сила тих думок. Мабуть, у давнину такі, як Пелагея Кусько, й творили те, що залишалося в пам’яті нащадків як усна народна творчість. Як народна мудрість.

Чи не найскептичніше до бабусі й неїних (люблю це поліське слово) оповідей ставився її чоловік, а мій дід Федір Іванович Кусько (1900–1983). Я не зустрічав пари контрастнішої, ніж дід і бабуся. Дід був суворий, як у нас казали, нарваний до роботи, не давав спуску й перепочинку ні собі, ні близьким і як міг беріг свій хутір. Він єдиний із господарів категорично відмовився переселятися до села в часи ліквідації хуторів (а довкола Згоран їх було понад два десятки), правдами і неправдами, навіть підкупами і хабарями (півсвині, сало, самогон) захищав своє обійстя, аж доки, вже після смерті бабусі, хутір не з’їла меліорація. Бабусині історії дід називав побрехеньками, і все ж, завважу, при всій його домашній авторитарності, навіть деспотизмі, нерідко, нагримавши на бабусю («бабська глупота» і т. д.), робив так, як вона радила.

Бабуся Палажка була глибоко віруючою людиною, щонеділі й на великі й малі свята ходила до церкви в сільський Свято-Дмитрівський храм, збудований ще 1674 року, один із найдавніших дерев’яних храмів Волині. Та разом із вірою (знала напам’ять безліч молитов і цілі сторінки з Біблії) в ній уживалося язичництво, древні вірування й повір’я, знання глибинного, здавалося, бозна з яких глибин видобутого фольклору і правічної народної філософії.

Такою була бабуся Пелагея, мудрість якої я й хочу передати через почуте мною й іншими людьми вам, поєднавши в деяких моментах із мудрістю інших моїх земляків-поліщуків.

Та перш ніж подати ці думки, хочу зробити невеличкий вступ-попередження. Останнім часом досить рясно почали з’являтися книжки з народною (нерідко псевдонародною) мудрістю, афоризмами, порадами і т. д. У цьому не було б нічого поганого, навпаки, варто було б усіляко підтримувати, якби не одна суттєва обставина. Підозрюю, що таких, як Андрій Ворон, якого зробив знаменитим Мирослав Дочинець, не надто багато. Це справді мудрець. А оті інші видання діляться на три категорії. Ще нічого, коли автори додають свої міркування до почутого і записаного. Та ба, у деяких книжках раптом зустрічаєш читане колись у збірниках радянських часів. Але найгірше, коли українським мольфарам, дідам-філософам, знахарям, пророкам приписують «нічтоже сумняшеся» взяті з праць східних авторів думки й ідеї, що виразно пахтять буддизмом, дзен-буддизмом, даосизмом і т. д. При всій повазі до східної філософії таки вважаю, що вона суттєво відрізняється від світоглядних позицій, ставлення до життя, до Бога слов’ян, зокрема українців.

Отож, боюся, що прихильників модних східно-філософських течій розчарують прості, наївні, хоч подеколи й парадоксальні думки звичайної жінки-поліщучки. Щоправда, тішу себе надією, що вони змусять замислитися, як змусили мене, і, можливо, ви відчуєте за цією простотою і наївністю колосальний глибинний підтекст і зміст, а поради й рецепти допоможуть, як допомогли вже багатьом людям.

Отож, міркування й філософія бабусі Пелагеї.

Я часто думала: чого дерево росте просто собі, з маленького роблячись великим, день за днем, рік за роком, на тому ж місці, тико розростаючись вширину й увись, аж до того чєсу, який відміряв йому Бог, – а людина має відмучитися з усіма хворобами, страхами мало не з самого дітоцтва? А потому подумала: та ж і дерево може зламати і людина, і буря, і вітер його січе, й дощ. І я ни знаю, скіко натерпілася та берізка чи вільха, перш ніж виросла.

Може, й людина тако живе?

Б’є людину, січе, вимочує, шматує і карає?

За що? Я ни знаю. За той гріх, що вона зробила? За гріх Адама і Єви, як батюшка кажуть? Али ж давно була та Єва. То за що? У мине чєсом таке ото питання поставало, як дивилася на зірне небо. Тамечки стіко то зірок, очей Божих. Кажуть, то янголи на нас дивляця. А як дивляця, то хіба ни бачать, як ме страдаємо, як тєжко робимо, скико то людей пропадає ни за що? Хрищусь і до Бога звиртаюся: прости, Боже, цеї грішни думки. Али ж воне до голови лізуть. Ти, Боже, їх дав. І Матір Божа казала: думайте, бо люде. То, кажіця, батюшка таке про Богородицю казав. І тут в мине душа терпне, тіло німіє од думки: а може, то я сама таке придумала? Господи, скажи, ци я листочок на твоїм дереві, ци хто я, просить тибе раба Твоя Палажка.

Ще мої бабуся покійні казали, що кожна людина має своє дерево. Я допитувалася: а яке моє дерево? Бабуся й казали: таке, яке тобі найбільше до душі. Я спитала: «А як узнати, яке до душі? Мині всіляки дерева подобаються». Бабуся сказали: «Підростеш – сама зрозумієш. І вибереш».

Чула я, що людині начебто призначене певне дерево. А я так думаю: душа все ж відчути повинна – яке. І коли збагнеш – то твоє дерево, сміливо приходь до нього, гладь, тулися тілом і душею, свої думки йому звіряй. І відчуєш, що тобі легшає, що тягар, який носила на серці, який ноги, як те кінське путо, спутував, зник, мовби донизу опустився. Легко стане йти, думати й захочеться всейкий світ пригорнути.

Не скупіться на ласку. Бо часом людина хоче добре слово сказати, а тут-таки згадує: він ци вона мине обідили колись, ци думає: ич, як вирядилася, яка краля, як пава шпацірує, хвіст розпустила, а куди б то? Чого я їй маю казати та за одяг або вигляд хвалити? Обійдеться! Не обійдеться, кажу я вам, теє слово, як дерево, що мало спалахнути, зігріти, – зітліє, зморщиться, стане обвугленим, а затим трухлявим. Бо ни сказане було, ни народилося, а мало би радість принести. А те нисказане слово забирає часточку з вас самих, людина меншає, сама того не помічає, і їй, гляди, їдне, друге ни вдається. Бо сили нима. Помаліла людина.

Приходжу в їдну хату, а там дитина плаче, аж заходиться. А мати сварить: «Чого розревілася, як тая корова? Ни плач, а то наб’ю». Оте «ни плач, а то наб’ю» ни раз чути доводилося. Дитина чєсом ще більше плаче, а чєсом аж зіщулюється, бо мати страх прикликала. За плечима в мішку незримому той страх сидітиме. А скажіте-но: «Чого тобі, моє маленьке?» Я було так мамі їхній порадила, а вона: «Так ни з того ні з сього ревисько зачала, з доброго дива». Нє, ни буває з доброго дива, значить, щось засіло в маленькім серденьку. А мо’, воно й каже тим плачем: «Мамо, я є, а ти мене не помічаєш». Помічайте маленьку дитинку. Людинку.