Iван Мазепа - Страница 19

Матеріальне становище українських емігрантів було важким. Значні скарби зберіг лише сам Іван Мазепа. Володіючи великими багатствами, він завжди цінував їх не самі по собі, а як засіб, яким можна впливати на людей, зміцнювати свій авторитет та здобувати їхню підтримку і вдячність. Протягом 1708—1709 років він зробив чимало різноманітних, нерідко дуже цінних подарунків: королю Карлу (якому він позичив незадовго до Полтавської битви 60 тисяч талерів), кошовому Костю Гордієнку, звичайним запорожцям, шведським генералам. Але український гетьман умів щедро віддячити і людині, яка просто колись стала йому в пригоді. Так, взимку 1708/1709 року під час одного із нападів російської кавалерії на обоз шведсько-українського війська молодий офіцер шведського кінногвардійського полку Абрахам Седерхольм врятував частину майна Мазепи. Гетьман віддячив 29-річному Седерхольму по-королівськи – подарував чотири позолочені срібні кубки та чудового коня в розкішній збруї, на якому Абрахам брав згодом участь у Полтавській битві. Незважаючи на все це, до Бендер гетьман потрапив, усе ще володіючи значними багатствами. Це були в’юки із золотими та срібними монетами, коштовна зброя (шаблі, списи, булави) та клейноди, а головне – коштовне каміння, яке займає мало місця і легко транспортується (про гетьманську скриньку із самоцвітами згадують шведські джерела). Про Мазепині скарби ходили легенди. За оцінками шведського комісара Солдана, що склав на прохання Мазепи опис його майна за кілька годин до смерті гетьмана, цінність усього майна українського володаря становила від 750 тисяч до 1 мільйона шведських рейхсталерів (чверть річного прибутку Швеції станом на 1699 рік). Але ці багатства навряд чи могли втішити важко хворого гетьмана. З моменту приїзду до Варниці він майже не вставав з ліжка. Його стан погіршувався, але гетьман навіть тепер цікавився тим, що відбувається в політичному світі. При дядькові постійно перебував Войнаровський – його вважали спадкоємцем скарбів, а можливо, і булави гетьмана у вигнанні. Карл XII нерідко відвідував свого союзника і кілька разів присилав до нього посланців з важливими новинами. Новини ці були різні, але здебільшого прикрі – про капітуляцію шведів під Переволочною, придушення виступів правобережних козаків і селян, а також про прагнення Петра I домогтися від турецького султана видачі Карла XII та Мазепи. Але турецькі урядовці, розуміючи, що нова війна Росії та Османської імперії – лише справа часу, твердо відмовлялися це зробити. Вони посилались на норму, записану в Корані, яка забороняє видачу втікачів, що потрапили під покровительство до мусульман, їхнім ворогам.

Наприкінці вересня 1709 року стан здоров’я гетьмана погіршився настільки, що до Ясс було послано гінця по православного священика. Гетьман сповідався і потім вирішив владнати також свої земні справи. Для цього він попросив Карла XII прислати йому якусь вірну людину – король прислав Густава Солдана, який знав слов’янські мови та латину. Солдан здійснив опис коштовностей, що були у Мазепи, і зацікавився скринькою з документами. Але гетьман лише сказав, що серед цих паперів є такі, які можуть коштувати голови багатьом сильним світу цього (зокрема, опозиційним щодо царя російським аристократам), і додав, що ці таємниці він забере із собою в могилу. Потім гетьман спалив ці папери (чим дуже засмутив не одне покоління істориків України та Росії, але, можливо, дійсно врятував кілька життів). За даними Солдана, гетьман України Іван Степанович Мазепа-Колединський відійшов у вічність близько десятої години вечора 21 вересня 1709 року.

Наступного дня українці та шведи влаштували гетьманові урочисте поховання. За свідченням шведських джерел, карету з тілом гетьмана везли шість білих як сніг коней, попереду процесії йшли сурмачі та барабанщики, а за труною кілька чоловік несли гетьманські клейноди. Далі вузькими вулицями Бендер крокували козаки-гетьманці та запорожці з оголеними шаблями та похиленими прапорами, їхала козацька старшина та Карл XII, що, незважаючи на біль у нозі від поранення, прийшов віддати шану своєму союзникові. Замикали процесію жінки (дружини, сестри та доньки козаків і старшин з Гетьманщини), які за українським звичаєм гучно голосили за померлим. Тіло Івана Степановича було тимчасово поховане у парафіяльній церкві Варниці, згодом було прийнято рішення перевезти його на територію хоч і васального щодо Туреччини, але православного Молдавського князівства, і поховати в освяченій землі. За кілька днів Григорій Герцик і двоє слуг перевезли останки гетьмана до міста Галац на Дунаї, де у кафедральному соборі монастиря Святого Юрія місцевий митрополит відслужив панахиду за упокій душі Івана Степановича. Тіло гетьмана було поховане в цегляному склепі всередині церкви (поширена середньовічна практика поховання видатних осіб з числа аристократії). Церемонія пройшла без великих урочистостей, на що згодом у листі нарікатиме Орлик.

Проте тлінним останкам великих українських політиків рідко вдавалося мирно спочивати в своїх могилах. Кістки Івана Мазепи викидали з могили кілька разів. Спершу, за свідченням молдавських літописів, це зробили російські солдати Петра I під час Прутського походу 1711 року, потім турецькі вояки у 1821 році, шукаючи коштовності, поховані, за легендою, разом із гетьманом. Згодом під час чергової російсько-турецької війни у 1829 році те саме вчинили російські солдати, які ще й пошкодили надгробну плиту (можливо, саме вони збили напис і зображення герба гетьмана). Проте, за свідченням Костіна, Нікульчі та румунського історика Когальнічану, ченці кожного разу знову ховали прах гетьмана, причому востаннє вони, схоже, навіть не знали, хто саме похований у їхній церкві. У 1835 році в тій же церкві було поховано румунського боярина, для чого було відкрито склеп Мазепи і відсунуто вбік кістки гетьмана. За кілька років по тому в Молдавії було заборонено ховати небіжчиків у церквах, і родина боярина Дерекчі забрала прах свого родича з церкви, поховавши разом із невідомими їм кістками на подвір’ї біля церкви. Саме там, схоже, і спочиває український гетьман дотепер.

Питання про точне місце поховання Івана Мазепи цікавило багатьох істориків, як аматорів, так і професіоналів. Так, у 1876 році французький дипломат, знавець слов’янських мов барон Адольф д’Авріль (який цікавився українською історією та літературою і, зокрема, перекладав французькою вірші Шевченка) спробував встановити місце поховання українського гетьмана в Галаці. Він бачив якусь стару плиту із затертим написом, на якій ледь видно було зображення орла (чи то одноголового польського, чи двоголового візантійського, якого успадкували Австрія та Росія). Місцева традиція пов’язувала цю плиту з ім’ям Мазепи, але барон вирішив не тривожити прах того, хто, можливо, лежав під нею. Схоже, цю ж плиту ще в 1845 році бачив уже згаданий румунський історик Когальнічану. Є дані, що ця плита була неточною пізньою копією, стару ж, з напівзбитим написом і дуже стертим зображенням, було подаровано ченцями монастиря збирачу раритетів, братові молдавського господаря Михайлу Гиці. У 1930—1931 роках справою поховання Мазепи зацікавився Український науковий інститут у Варшаві. Він відправив у відрядження до Румунії свого співробітника, доктора Трепке, який провів ґрунтовну роботу в архівах румунських міст і двічі відвідав Галац. Трепке точно встановив, що Мазепа був похований саме тут (а не у Варниці чи Яссах, як нерідко вважали історики XIX століття – Д. Бантиш-Каменський, М. Костомаров) – адже всі тогочасні молдавські джерела одноголосно твердили про це. Бачив Трепке і велику мармурову плиту з написом, який він не зміг прочитати, і зображенням орла. На думку вченого, десь поруч мало бути і місце останнього спочинку гетьмана Мазепи.

Але могилу українського гетьмана на чужині відвідували не лише грабіжники, мстиві вандали або допитливі науковці. Ще в 1722 році Пилип Орлик, подорожуючи зі Стокгольма до Туреччини, відвідав Галац і, постоявши біля домовини Івана Мазепи, прочитав кілька молитов за упокій душі гетьмана (про що свідчить запис у його «Щоденнику»). Ще одним цікавим відвідувачем був офіцер російської армії Олексій Мартос, син скульптора Івана Мартоса (автора відомого пам’ятника Мініну та Пожарському в Москві), полум’яний український патріот – «мазепинець», як він сам себе називав, автор «Історії України і козаків», що не дійшла до наших днів, а також цікавих мемуарів, в яких він описав патріотичні почуття, що охопили його під час візиту до Галаца. Навесні 1877 року зовсім випадково на могилі Мазепи побував ще один українець – офіцер царської армії – Микола Тобілевич (згодом відомий як великий український актор і драматург Микола Садовський). У своїх спогадах Садовський яскраво змальовує той момент, коли він побачив плиту з чітким написом, який свідчив, що тут похований Іван Мазепа (ця плита вочевидь була виготовлена ченцями між 1845 та 1877 роками, як випливає з усього сказаного вище). Почуття, які охопили Садовського, також були почуттями українського патріота, а не імперського офіцера. «Ти, славний гетьмане, ти, останній нащадку колишньої вільної, багатої, свободолюбної України! Ти, поборнику святий, що не хотів себе лічити рабом серед зграї донощиків, блюдолизів, підніжків, грязі і рабів! Се ти! Так ось де ти знайшов собі місце довічного покою! А нас, дурнів, учать історії грецької, римської, середньовічної і таке інше, а своєї дасть Біг! Через те й не знаємо про твою вічну оселю! Аж вона ось де! І я низько вклонився гробниці того славного патріота, що бажав здобути щастя, і волю, і честь своїй рідній, бездольній країні і, знесилившись у тяжкій боротьбі, поліг у далекій чужині, анафемою затаврований. На тім світі праведний суддя розсудить Петра та Івана. Безталанна ти, моя рідна Вкраїно! Але думи і пісні твої, що зосталися нам на споминки, свідчать про твою славу колишню, моя нене! Вони кажуть нам правду святу, що ми є й були нація! Вони кричать, вони квилять, вони клекочуть клекотом орлиним до щирих синів занедбаної України, що скривдженим синам її пора перестати у наймах жити, а, обнявши найменшого брата, поруч із ним своїй рідній неньці пора вже служити!»