Iван i Чорна Пантера - Страница 5

– Нічого не думаю, – після доволі довгої паузи сказав Роуз. – У мене взагалі склалося враження, що всі, хто брався писати про нашу красуню, старанно обминають цей період.

– Але десь же вона жила, вчилася… Якщо, звичайно, вчилася.

– Так, безумовно, – Роуз дістав із течки, яка лежала перед ним, якийсь папірець. – Це копія диплома про закінчення нею Норкрутського коледжу.

– Де це? – поцікавився Кройберг.

– У Пенсільванії.

– Ну от, а ти кажеш, що зникла з того містечка, як там його…

– Ференстед, – підказав Роуз.

– Нехай Ференстед, – згодився головний редактор. – І з’явилася в Нью-Йорку. Як це розуміти?

– А так розуміти, що вона склала екзамени за коледж екстерном.

– Екстерном? Хіба таке можливо?

– Можливо. Теоретично. Таумі Ремпбелл була єдиною, хто склав екзамени за весь час існування коледжу. Вона мовбито заявилась у канцелярію і сказала, що хоче їх скласти. Ну, директор поцікавився, що вона закінчувала до цього. Наша дівчинка сказала, що шість класів у звичайній міській школі. А далі займалася самоосвітою.

– І її допустили до екзаменів?

– Так, – сказав Натан Роуз.

– Розповідай, – звелів редактор.

Те, що Роуз розповів далі, страшенно вразило головного редактора. Не могло не вразити. Як вразило тиждень тому самого Натана. Він добре пам’ятав спантеличене обличчя колишнього директора коледжу. Директор два роки вже як пенсіонер, худорлявий, бадьорий чоловічок, добре пам’ятав ті екзамени. Так, вони не мали формального права відмовляти будь-кому в праві отримати диплом коледжу. Навіть якщо той, хто жодного дня в коледжі не вчився, захотів його отримати. Але… Отож бо й воно, що існувало оте саме «але». На екзаменах, а їх було два десятки штук з кожного із загальних і спеціальних предметів (це був технологічний коледж) потрібно було відповісти на будь-яке запитання із предмета, з якого складався іспит. Неправильна відповідь хоча б на одне запитання могла бути підставою для незадовільної оцінки чи відмови від подальшого екзаменування. Так гласив статут коледжу.

– І шоколадна кралечка склала всі екзамени? – спитав Кройберг.

– Уяви собі, – усмішка Роуза була схожою на короткий сонячний промінець, що сяйнув і зник. – Притому продемонструвала неабияку ерудицію.

– Про це писали газети?

– Лише місцева міська газетка. Склавши останній екзамен, розумниця Таумі випарувалася і з цього міста, попросивши переслати їй диплом за такою от адресою.

– Переслати?

– Авжеж. Тим більше, що гроші за екзамени були сплачені.

– Ага, гроші…

– Так. Адже це приватний коледж.

– Де ж вона взяла гроші?

– Хтось переказав.

– Вона складала, напевне ж, і усні, й письмові екзамени, – роздумливо сказав Кройберг. – І гадаю, що ти поцікавився змістом тих письмових робіт…

– Їх немає, – похмуро буркнув Роуз.

– Тобто?

Роуз повідав, що, звісно ж, він побував у архіві коледжу. Там, у двох невеличких кімнатках зберігались документи, які стосувалися історії коледжу, його кращих випускників. Таумі Ремпбелл там було присвячено окрему теку, надто неординарний випадок був з нею, пояснив директор коледжу, ні до, ні після неї ніхто не брався складати екзамени екстерном відразу за стільки років. Були два випадки, що складали екзамени екстерном за рік чи два, але щоб за весь, по суті, навчальний процес… Отож варто було поглянути на феноменальні роботи з англійської й математики. Саме так, феноменальними, назвав їх директор.

Натан Роуз пригадав, з якою цікавістю і навіть легким тремтінням у своїх ще донедавна пропахлих сигарами пальцях (півроку, як кинув палити) він брав ту теку до рук. Він пам’ятає своє здивування і свій вигук:

– Що це?

У теці лежали чисті-чистісінькі аркуші паперу, трохи вим’яті, бо їх явно тримали чиїсь руки. Авжеж, дівчини, яка писала роботи, й екзаменаторів, які потім їх перевіряли. Але на папері нічого не було. Нічогісінько. Тільки штамп коледжу зверху, на першій сторінці.

– Як це розуміти? – витріщився Кройберг, коли Натан дійшов до цього моменту.

– Я теж запитав точнісінько так. – Роуз явно насолоджувався ефектом, який справили його слова. – Ти б побачив, як здивувалася їхня архівна щуриха. Ну й згодом директор, само собою.

«Щуриха», жінка років за п’ятдесят, висушена, наче добре вив’ялена тріска, все перекладала ті папірці. Заглядала до течки, наче не вірила своїм очам. А може, так і було – не вірила. Та й як повірити…

Роуз оповів, як у його присутності директор провів справжнісіньке розслідування. Звісно, до цих архівних кімнат хтось міг проникнути. І замінити роботу Таумі Ремпбелл на чисті аркуші паперу.

– Але навіщо? – спитав головний редактор.

– От і я питав себе – навіщо? – скупо всміхнувся Роуз. – Тільки цей варіант, здається відпав.

– Відпав? Ти таки щось розкопав?

Кройберг аж подався вперед, потираючи свої пещені пухкенькі ручки. Розповідь Натана Роуза його інтригувала дедалі більше.

– Я нічого не розкопав, – розчарував Роуз. – Але звернув увагу, що на штампі, тому, що зверху на першій сторінці, стояла дата. Це, як виявилося, була дата екзамену, який складала Таумі Ремпбелл.

– Невже гіпноз? – Кройберг дивився поглядом удава, до якого наближається кролик.

– Можливо… Хоча надто неймовірно, – роздумливо сказав Натан.

І далі він признався, що відчував: доторкнувся до чогось дуже цікавого, інтригуючого і, можливо, сенсаційного. Навіть дуже сенсаційного. Звісно, висновки робити рано. Можна було б просто «закинути вудки». Кройберг так і сказав – закинути вудки. Це був один з його улюблених висловів. До цього прийому його журнал вдавався не раз і не два. Закинути вудки – це означало надрукувати щось не дуже певне, не до кінця розслідуване, а може, й зовсім не розслідуване, так, швидше з натяками, припущеннями, даючи поживу для фантазії читачам і тривожачи тих, про кого писалося. Герої таких публікацій починали протестувати, метушитися, неодмінно робили помилки і виводили на нові сліди. Нерідко платили чимале відкупне. Іноді пробували судитися. Але коли фактів не багато… О, Кройберг умів правити писанину своїх «розгрібувачів бруду» так, що виходили з цієї писанини хай і бруднуваті, але «лялечки».

У даному випадку вдаватися до такого прийому було небезпечно. Кройберг це нюхом відчував. Не лише тому, що ця «шоколадна тигриця» надто багата, а отже, й впливова, одна з найбагатших (якщо не найбагатша) супермодельок світу. У неї вистачить грошенят, щоб заплатити і гарним адвокатам, і нишпоркам, і писакам з видань, які тільки, коли навіть сплять, то бачать, як би закопати «Splendor star», улюблене дітище Кройберга. Ні, не тільки це хвилювало головного редактора і співвласника скандального журналу. У розповіді Натана Роуза було надто багато незвичного, сказати б так – незвично-таємничого.

«Натан, здається, стоїть зовсім поруч того, щоб зірвати великий куш, – подумав Кройберг. – Тут пахне сенсацією з якимось незвичним душком… Гм, Гаїті… Ця тигриця з Гаїті? Може, зв’язана з вуду чи ще з якоюсь чортівнею? Чи з тими кланами із «латинос», котрі геть усе стали загрібати до своїх чорнуватих лап?»

– Розслідуй далі, – сказав він. – І готуй першу публікацію.

– Першу публікацію? – здивувався Натан. – Ти вважаєш, що це вже потрібно робити? Бачиш, у мене з’явилося чимало питань і чимало сумнівів…

– Я це зрозумів, – посміхнувся Стенлі Кройберг. – Тут, певно, ти сам відчуваєш, є якась дивна пружина, і мені здається, що ми повинні найближчим часом її розтиснути… Але це буде зробити непросто, навіть тобі. Вибач, якщо зачіпаю твоє професійне самолюбство.

– Чого там, я сам відчуваю. – Натан не намагався навіть приховати свого збентеження. – Дивна ситуація, навіть як для мене. А ти ж знаєш, що я…

Так, Кройберг добре знав те, що було за плечима творця найгучніших сенсацій їхнього журналу. На Роуза були і спроби замахів, і понад десяток судових позовів. То що ж тут особливого?

– Авжеж, дивна, – погодився Стенлі. – Тому й кажу: підготуй першу публікацію. Виклади все, що ти знаєш, а тоді проводь далі розслідування.