Iван i Чорна Пантера - Страница 4

Нюрка? Нюрка! Чого йому згадалася Нюрка?

Тут наче хто обухом гепнув по голові чи плечах. Щось він хотів од Нюрки, але що?

Іван поплентався далі, бо так і не зміг згадати. Сум і нудьга обкладали його дедалі дужче. Він знав: єдине, що може розрадити його – то кохана чорнотіла незнайомка. Швидше, швидше. Зрештою, він здався і побіг. Бо ж треба встигнути, доки на горищі геть не стемніло.

Він убіг на подвір’я, подякував долі, що мами нема, певно десь у хаті дрімає або до сусідки пошвендяла. Тихенько заліз на горище і вийняв з книжки фотографію. Останні косі зблиски променів падали крізь віконце на чорну дівчину, котра білозубо посміхалася. Іван притулив її до грудей. Та вкотре відчув, що його щастя не повне. Він же не знає, як її звати. Міг би піти до школи, спитати, али соромився. Вчительки напевне знають. Та й учні тепер грамотні. Али ж встидно питати.

І тут йому знову зашуміло в голові. Нюрчина Лінка вчиться десь там, у ніверситеті. Али ж Катруся, друга дочка, старша школярка, грамотна дівка, напевне, повинна знати. Авжеж, мусить, вона ненаші пісні слухає і фотки артистів збирає, Іван сам бачив.

Рішення прийшло миттєво. Іван хутко спустився по драбині на землю. Нічо вже його не могло спинити. На нього найшло те, що сусідка Ганна Драбенчиха, колишня колхозна бухгалтерка, називала дивним словом – одержимість. Він кинувся із двору.

Цілий вечір і півночі ішов Іван до Волиці, де жила Нюрка з сім’єю. Йшов, притискаючи до грудей фотографію із журналу. Спершу крізь село, потім лісовою дорогою, потім полем, а далі знову крізь ліс. Йому було страшно й холодно. Та знав – мусить дійти й спитати Катрусю, як ім’я тієї, що гріє йому серце. Вийшов і сховався за хмари щербатий місяць. Десь у лісі кричала, висіваючи дрижаки на Івановому тілі, сова. Пронизував тіло крізь благеньку курточку холодний весняний вітер, що зірвався опівночі. З тим вітром прилітали й хапали Івана за плечі невидимі волохаті звірі. І тоже реготали. Заплющував Іван очі й розплющував. І далі йшов. Кілька разів починав молитву та збивався, бо до пуття не знав слів. Нарешті перед Іваном забовваніли темні примари волицьких хат. Завалували пси. Він було спинився, та таки пошкандибав далі. Пси кілько разів обгавкували його, Іван піднімав ломаку й кричав: «Щоб вас холєра взяла».

Нарешті він добрався до Нюрчиної хати, де було загавкав і її великий чорний псисько, та Іван покликав його і пес упізнав несподіваного нічного гостя. Так удвох і зайшли на подвір’я. Тут Іван подумав, що серед ночі будити хазяїв не годиться, хай навіть сестра. Він стомлено опустився на колоду коло веранди. Пес підійшов і ткнувся мордою в коліна. Іван погладив його і посунувся, даючи місце. Псище притулився до нього. Іван почув, як теплішає в боку, що геть задубів. Запустив псиськові змерзлу руку в шерсть. Другою сховав листок з темною дівчиною, з якої вночі видно було хіба білі зуби, за пазуху. Скоро стомлений Іван і Нюрчин пес задрімали, а потім і зовсім заснули.

Івана першим побачив Вадим, Нюрчин чоловік, що вийшов надвір у самій майці. Кинувся, став термосити.

– Іване, ти що? Звідки ти взявся? Живий?

Іван глипнув на чоловіка, що звідкись постав над ним, подумав, що йому сниться, але враз пригадав, де він. Йому стало соромно, тіло все задубіло, і він заплакав. Хапав дрижаки й плакав.

– Що сталося? – допитувався Вадим.

– Нічо, нічо, – цокотіли Іванові зуби.

Вадим завів його до хати. Нюрка тоже вельми схарапудилася.

– Щось із мамою?

– Нє, мама живі й здорові.

– То ти просто так прийшов, серед ночі? Чого ж не збудив?

Іван хотів сказати чого, та тільки замичав. З сусідньої кімнати виглянула Катруся й найменший – Вітько.

– Зви… Звиняйте, гостинця не приніс, – зніяковіло сказав Іван.

Нюрка було взялася вичитувати Івана, що пішов проти ночі невідомо чого, певно ж і матері не сказав, та Вадим її спинив.

– Нагрій-но, жінко, чаю та дай Іванові сто грам, бач, геть задубів.

– Я зара, зара…

Нюрка несподівано послухалася одразу, налила в електрочайника води, увімкнула.

– Мені б з Катрусею поговорити, – тихо сказав Іван.

Всі дивилися на нього здивовано. Та Катруся першою щось збагнула.

– Ходімо, дядьку Іване.

Коли завела до своєї кімнати, де поспішно накинула одіяло на ліжко, запросила сісти у велике м’яке крісло.

– То що ви хотіли сказати?

І тоді Іван, соромлячись, тремтячими руками дістав з-за пазухи листок. Повагався, але все ж простяг Катрусі.

– Ти знаєш, хто то така?

Дівчина дивилася на нього здивовано. Трохи злякано, бо ж знала, що дядько Іван несповна розуму, з мухами в голові, як казав тато. Проте опанувала себе, навіть посміхнулася.

– То Таумі Ремпбелл, дядьку Іване. Американська модель.

– Модель? Мо…

Іван ворушив губами, мов хотів ще щось сказати, але не міг згадати якогось потрібного слова.

– Так, модель… Ну, то така жінка, що різну одежу перед людьми показує, – пояснила Катруся.

– Продає? – не зрозумів Іван.

– Ні. Показує, ну, зараз я поясню, – сказала Катруся.

Таумі Ремпбелл була знаменитою моделлю. Супермоделлю, яка заробляла мільйони доларів лише за один-єдиний вихід на подіум. Звичайно, так було не завжди. Хоча ніхто, здається, не пам’ятав шляхів її сходження до вершин світового модельного бізнесу. Натан Роуз, провідний і, мабуть, найпронирливіший журналіст популярного журналу «Splendor star»,[1] спеціалізувався на показі життя модельок і актрис мильних серіалів та якось отримав завдання написати нарис про те, як починала свій шлях ця суперзірка Ремпбелл.

Його редактор не вірив у сиротину, яка не знати звідки прийшла в модельне агентство. Про дівчину, яка виникла наче нізвідки на подіумі – цю легенду кілька разів передавали, сентиментально описували журнали і телевізія.

«Я не хочу повертатися до мого дитинства», – не раз казала Таумі у відповідь на прохання розповісти більше.

Отож Натан Роуз мав віднайти і розповісти справжню історію супермоделі. Мав би, бо чим-чим, а справжнім журналістським нюхом і вмінням Бог його не обділив. І що ж? Через два тижні, побесідувавши з доброю сотнею людей з тих агентств, служб відомих модельєрів, дирекцій показів мод і міжнародних виставок, у яких брала участь Таумі Ремпбелл, він зміг встановити, що вперше її поява була зафіксована таки на нью-йоркському весняному показі купальників вісімнадцять років тому. Начебто хтось і насправді привів до власника салону дівчинку з вулиці і попросив її оглянути. Директорові дівчина знову ж таки начебто так сподобалася, що він відразу поставив її на подіум не в побічному чи пробному показі, а в головному. Там вона страшенно також сподобалася, був просто фурор, таке враження справила на журналістів, і на дизайнерів, і на моделей, і на глядачів. Ну, а з цього пішло й поїхало.

– Натане, так не буває, – сказав своєму підлеглому й колезі головний редактор журналу Стенлі Кройберг. – Якщо уявити, що було, то хтось же рекомендував Девіду, щось мало трапитися, що її відразу взяли на такий престижний показ. Отут маєш розкопати…

– Девід Брюєр загинув сім років тому в автокатастрофі, – похмуро відповів Роуз.

– Так? – помітно пожвавився Кройберг.

– Я перевіряв, – сказав Натан. – Виїхав сам на зустрічну смугу. Серце схопило.

– Ну, а звідки родом ця «шоколадна тигриця», взнав?

– Начеб із Гаїті. Приїхала колись ще дитиною із мамочкою нелегально, на судні, як буває, але хтось допоміг легалізуватися. А потім мама отримала громадянство.

– І де ж вони жили?

– У Флориді, в містечку Ференстед. Мати померла, коли Таумі було тринадцять років. Що цікаво, відразу після похорону матері донька зникає з міста і наче розчиняється у воді. Чи в повітрі. Аж доки не вигулькує у майже двадцять років на нью-йоркському подіумі.

– Зрозуміло, у Ференстеді ти був, – посміхнувся Кройберг. – Що думаєш про білу пляму завдовжки сім років у біографії нашої «шоколадки»?