Iван i Чорна Пантера - Страница 3

– Все мона, плімяннику! Ни те що півня – козла з людини, свиню, що там козла, зробити мона.

Нє, красти Іван не буде. Али що ж робити? І тут він здогадався що. Ще раз озирнувшись, вирвав аркуш із чорно-шоколадною дівчиною. Дівчиною-цукеркою. Дівчиною-звабою. З янгольською посмішкою і бісівськими очима. Поспішно засунув листок за пазуху і притьмом кинувся бігти. Шалено стугоніло серце.

«Мамусю, аби ж нихто не побачив», – подумав.

Він тоді пару разів навіть перечепився. Падав і підводився. Але тітка Наталка Пудиха, що вийшла до своїх воріт, гукнула:

– Що з тобою, Йване? Хто за тобою гониться?

Не спинився, бо тая Пудиха мала чіпке прозірливе око. Могла й побачити навіть під байковою сорочкою Іванів дорогоцінний скарб.

З того часу Іван щоразу, як підіймався на горище, діставав тую картину. Довго дивився, і часом здавалося, що дівчина тоже ворушить повними соковитими губами й щось хоче сказати йому, Іванові. Може, спитати, де то вона опинилася, крадена. Іван шепотів, яка вона гарна, і навіть молився на неї. Гладив своїми шорсткими пальцями. Крадькома озирнувшись, цілував.

Раз – то було зимою – він прокинувся й довго не міг заснути. Щось його мучило. Нічого не боліло – ані зуб, ані рука не крутила. За вікном завівав зимовий вітер і, певно, гуляла хурделиця. І прислухавшись до розбійницького свисту вітру, Іван збагнув, що його мучить. Тій дівчині на горищі було холодно. Вельми зимно за такого морозиська й вітриська. Може, піти й принести до хати? Али ж мама, як побачить, напевне гніватися буде. Скаже: завів собі невідомо яку дівку, та ще й чорну. До того ж дівчина на горищі була його таємницею, належною тільки йому й нікому більше. Його серцю. Али щось же робити тре, бо інакше зусім замерзне, бідолашна. Й Іван тихенько, аби не збудити маму, встав, намацав обіч ліжка свою стару, проте таки теплу кофтину і, стараючись ступати тихенько, скрадаючись, наче кіт, рушив до дверей.

– Куди ти, Іване? – таки озвалася сонно мама. – Надвір?

– Еге, надвір, – сказав Іван. – Попудити хочу.

– То вдягайся, бо зимно, чую, – проказала мама й заснула.

Іван вибрався у сіни. Хотів було взяти й куфайку, що висіла коло дверей на цвєшку, та рішив, що надто вже засмальцьована ця вдягачка для його красуні. Став вилазити драбиною і торохнувся головою об ляду, аж іскри посипалися з очей. Переждав біль. Хоч би мама не почула теї стугняви. Нє, здається, спить. Он і хропіння вже чутно. Він відчинив ляду і забрався на темне горище, де таки було геть холодно й надсадно-протяжно свистів вітер, стукаючи по старому черепичному даху. Навпомацки дістався до книжок, намацав найбільшу. Подумав, що тре було сірника взєти, та хай вже. Ще би хату спалив. Та й вітрисько, що тут аж до кісток пробирає, міг вогонь загасити. Хай. Відсунув Іван книжки, навпомацки дістав портрета й загорнув його у кофтину. Здалося навіть, що з-під кофтини почулося задоволене зітхання і тихий-тихий смішок.

Мо’, й сказала: спаси Біг, Йване.

Тепер тоє пригадував і посміхався вже він сам.

– От як я про тебе дбаю, дитинко моя, – сказав задоволено Іван, поцілував свою красуню й заховав у «Энциклопедический словарь».

Не раз йому хотілося спитати, як її звати, та в кого спитаєш? До того ж боявся, що хтось, хто міг знати – вчительки, скажімо – дізнаються, звідки він взяв тую картинку. Та як би пояснив, чого вона в нього?

Іван зліз із горища. Вислухав мамине – що, знов начитався? Посміхнувся ще раз мовчки й пішов на пиво.

Бар Омелянів так і називався «У Омеляна». Омелян Льох-кий (батько його все скаржився на біль у легенях-льохких, то так і прозвали), колишній афганець-десантник, десь поваландався по світах, кажуть, і на Кавказі та в Сербії якійсь там воював, а то раптом вернувся до Кукурічок і бара відкрив. Хлопці сміються – як у нього зветься «У Омеляна», то другий бар тре назвати «У Круцихи». Так було й писали на дверях, вона злилася, тая Настя, кукуріцька бізнесменша, але хтось уперто писав. Тоді Круциха повісила табличку: «Бар “Сопілка”». Відтоді в селі бар Круцишин стали звати «Дві дірочки».

Іван таки пішов до Омеляна. Бо Руський з нього сміється, а Круциха може за маму альбо сестру питати. А в Івана такий настрій, що говорити не хочеться. Та в Омеляна з трьох столів два вже забиті. Іван бере собі пляшку «Оболоні» й горішки, примощується в куточку.

Та до нього підсідає Петро Гнилець, що перед тим за сусіднім столом «заводився», аж його за барки брали.

– Понімаєш, яка холєра, їздив знов до району, купив білєта, а хоч би гривника виграв, – жаліється. – Ну, хіба то справедливість? Виграшу нема, а баба пиляє. Каже – ти й на маршрутку потратився, і на білєт, і на сто грам, а пользи ніякої…

Про Петрову пристрасть до гри у всілякі лото знають всі. Як і те, що він ще нічого не виграв.

– От, а ти, Іване, що купив би, якби виграв мільйон? – взявся доскіпуватися Петро після того, як вицідив собі у горлянку з пляшки рештки пива. – Я би, блін, купив собі трахтура й зажив би, як настоящий хазяїн. А ти що купив би?

Іван задумується. Думає довго. Петро встигає за цей час піти й замовити в борг п’ятдесят грамів горілки. Вертаючись, ніби ненароком зачіплює пляшку за сусіднім столом. Але сам же її якось і ловить. Степан Куциків пробує перечепити Петра ногою. У барі вже стоїть шум і гам.

– Чом ти горілки не п’єш, Іване?

– Ни можу, у мене голова болєзнєна.

Іван відповідає щиро, хоч горілку вже пробував – гірка й несмачна вона, хужа, чим пиво. І в голові тоді мов черваки ворушаться. І світ кудись пливе, начеб сам по собі, без Івана.

– Я, Петрусю, якби мульйона виграв, то знаєш, щоби зробив?

– Ну? – Петро висолоплює на нього вже доволі осоловілі очі.

– Я би… Я би купив дві хати і моста через нашу річку збудував би.

Петро дивився на Івана й гикав. Голосно гикав, аж посуд на столі бряжчав.

– А на чорта тобі ще дві хати? В тебе й так хата є. А мамуня твої помруть, царствіє небесноє, то сам хазяїном будеш.

Іван завагався – казати чи не казати. Але надто думка йому свербіла.

– Тоді би в нашому селі було рівно сто хат.

– Сто хат? – Петро хитається. – Не врубався.

Бо так тико дев’яносто вісім, а було б сто, терпеливо вдався пояснювати Іван. Гарна і кругла цифра, хіба нє? І в газеті тоді б написали. Бо ж сто хат у селі, рівно сто хат. Ну, придурок, блін, сплюнув Петро і спитав: а міст через їхню річечку нащо? Вона ж курці по коліно, закачуй штани й переходь. Або до броду йди. Е, ти не понімаєш, взяв його за руку Іван, якби моста поставити, то всі хотіли б через нього перейти, такий би він красівий був, з поренжами, вигнутий. Іван такого на картинці бачив. А він, Іван, стояв би на березі й брав з людей гроші за перехід, недорого, по копійці, ну, може, по десять, щоб на пиво хватало.

Тут Петро зареготав. І став голосно казати всім, що цей пришелепкуватий Іван Панасчин видумав. Чоловіки сміялися і просилися в Івана, аби взяв охороняти моста, бо ще хтось вночі вкраде або розбере на дрова. Іван посміхався і відчував, як йому стає дедалі сумніше. От-от розплачеться. Він встав і пішов до виходу, лишивши недопите пиво і з десяток не з’їдених горішків.

Він ішов, і світ хитався. Не од випитого, а від того, що світ зрушився й кудись поплив. Не може бути добрим світ, у якому не можна збудувати гарного моста через річку. В якому село не дотягає навіть до ста хат. А як покійної Бадилихи хата зовсім розвалиться, тоді доведеться цілих три добудовувати. І хіба справедливо, що з нього сміються, а він таки навіть пива не допив? Кажуть, десь там, у городі є пиво на розлив з бочки. Іван би вельми хотів такого попробувати, бо в них тільки в блєшках. Та в районі він був лиш раз у житті. Як інвалідство йому виробляли. А який з нього інвалід? Ноги є, руки є, все справне, ну в голові мурахи ци то теї, таракани-тарабани, каже Нюрка, так їх ніхто не бачить, вони й не ворушаться, скільки б Іван не прислухався. Та він про те нікому не скаже, бо ще пенцію заберуть, а копійка Іванові не зашкодить. Да, а в районі більш не був, у тім місті на сирому тісті. Тако, окромля Кукурічок, ще у Волиці, сусідньому селі, де Нюрка-дзюрка живе, та в Липовицях, де старший брат Митько. Ну, Заточинці не щитаються, бо то ж зувсім близенько. Ото й весь Іванів світ.