Iван i Чорна Пантера - Страница 2
Іван підходить до дверей хліва, спиняється. Стоїть і дивиться на матір. Жде. А чого? Маминого слова?
– Ну, чого тобі? Мама явно чекає якоїсь каверзи. Іван мусить виправдати її сподівання.
– Я викину і гній, і чого треба зроблю, – каже Іван. – Все зроблю, тико скажете мені їдне…
– Що ще? Зновика про того заблуду мучити будеш?
– Ага… Тико не про заблуду питатиму, а таточка мого рідного…
Іван, здається, от-от заголосить. Мати не витримує і б’є його свею худенькою висхлою рукою. Одвічна їхня суперечка: Іван хоче дізнатися, куди ж подівся батько, вірить, що він десь таки живий, а мати… Іванові часом здається, що мамі ті згадки насправді приємні, що не так вона вже й злиться. Більше для відімості, для ока.
– Мамо, – каже він. – Матусю, я не буду більше питати про тата. Хай би він згорів і вигорів. Синім і зеленим вогнем. І чорним та білим. І тим, що як руда краска…
– Що ти там лепечеш, окаянцю…
Іван вже не чує маминих слів, бо заходить до хліва й береться за вила. Крізь відчинену ляду викидає гній на двір. Льоху мама вже перегнала до іншої загорожі. Колись там жив-поживав, бульбу жував і пійло крізь зубиська та рило цідив кабанець. Та теперка тримати кабанця накладно, не під силу їм – мама каже, що вона стара й недужа, а Іван – ледащо. Іван добре знає, і всі в Кукурічках те знають: він зувсім ніяке не ледащо, нікди й нізащо, того й наймають – рубати дрова, викидати й розкидати гній, помагати копати й садити бульбу, навіть полоти город. За роботу Іван просить стабільну плату – рубличка. Він каже – руплика. Йому й дають гривню-дві, рідше три чи п’ять. Гроші Іван приносить і віддає мамі. Як і свою інваліцьку пенцію. Взагалі-то пенцію має отримати мама, як його опікун. Та після того, як Іван кілька разів влаштував істерику – хіба він не хазяїн своїм грошам – поштарка Віра оддає гроші йому, а Іван вдразу ж урочисто передає мамі. Мама ховає Іванову пенцію там, де й свою – в шафі одежній під великим стовпцем барвистих святкових хусток-шальок. Їх тамечки зо три десятки набралося, бо й діти, і родичі неодмінно дарують мамі Панасці хустки, які вона з дивною покірністю й подяками приймає, хоч добру половину ніколи й не вдягала. Зате вдягав Іван і навіть у село виходив. Мама за те на нього сабанила, та що з дурника візьмеш – гі-гі та га-га, ще й питав у перехожих, чи йому гарно. Ну, на дєвку схожий?
– Як поповій свинці в дощ, – каже мама.
– Хіба попова свиня вдягає хустку? – дивувався Іван, почувши мамині слова.
– Одчепися!
Вічно – одчепися. Маленька церковка в Кукурічках є, але правити час од часу приїжджає священик, батюшка з сусіднього села. Кукурічки село невелике – всього дев’яносто вісім хат, то разом з тими, в яких ніхто не живе, бо таких цілих одинадцять. Скільки-то хат, Іван сам перерахував. Ходив і рахував, слава Богу, вміє, та коли два рази збився, зробив мудро: нарізав палуз і з оберемком на руках пішов рахувати. Біля кожної порахованої хати встромляв лозинку в землю, а до старого зошита, що лишився од батька, олівцем заносив паличку. Порахував хату Семенихи, пішов далі, а тоді вернувся, щоб на другу вулицю йти, Семенишину хату став рахувати, а нє – палузка стирчить, знаця порахована – Іван хитрий! Люди підсміхаються, хай собі, а як німці прийдуть, спитають, що за село та скіко в нім хат, Іван і скаже точне число – дев’яносто вісім, вони й не стануть палити, бо батько ж казали, що німці люди акуратні, люблять порєдок і рахунок, і вже точно палити село, в якому знають точнісінько число хат – не стануть. Та й якби хат у Кукурічках було сто, може б, життє було якесь інакше…
Хат у Кукурічках дев’яносто вісім, а барів цілих три. Не рахуючи магазину, де є столик, за яким мона розпити пляшчину.
«Докидаю гній, то піду до Омеляна чи, може, Круцихи, пропущу чарчину, – думає тепер Іван. – До Руського не піду, сміється і просить розказати, як я з жінкою сплю. А де в мене тая жінка?»
Іван знає, де мама ховає гроші. І, влучивши момент, коли мами нема в хаті, не раз прокрадався до шафи, аби витягти звідти папірця – рупчика. Чи рубличка.
– Гаспид окаянний, злодюга триклєтий, – лається мама, завваживши, що збережень поменшало на п’ятірку чи й десятку.
А проте гроші в інше місце не перекладає. Втім, у шафі частина грошей: ті, що на мамин похорон відкладені – за божницею у вузлику. Туди Йванові зась – гріх, неодмінно рука відсохне. Ну, а гроші з шафи – дві пенції, Іванова й мамина – час від часу худшають: Нюрка то на те, то на те попросить, а то й Вітько з Волиці прийде – на цигарки, тай во, трохи тре, ну і внукам, абись тилько навідались, баба завсіди щось тицьне.
Та теперички Іван красти не піде. Він по роботі довго й старанно миє руки, відмиває чоботи од гною, знову миє руки, тоді до мами десницю простягає:
– Рупчика, мамо.
– Чого? – мама гнівається. – З якого такого празника?
– За роботу, – Іван дивиться чисто, незмигно й безневинно.
– Ну не гаспид же окаянний, ну не анциболот безпросвітний – з рідної матері плату требувати, що в свему хліві гній викидав!
Іван хотів був заплакати і пожалітися – чи то мамі, чи то вітрові, що розгулявся в саду, а може, й льосі – на свою жорстоку незавидну інваліцьку долю, та зрозумів, що мама таки грошей на пиво дасть. І дає, дістає з кишені у куфайці, а Іван думає – мама заздалегідь приготувала ті гроші. Бере до рук, наслинює пальці й рахує папірці в одну й дві гривні. Ого, ціла десятка. Можна не тільки буде купити пива, а й смачних горішків, у яких таки є присмак раків.
– Спасибі, матусю, – сказав Іван і нахилився, щоб поцілувати мамі руку.
– Ци ти здурів, – сказала мама. – Альбо насміхаєшся. Чалапай собі.
Та Іван був справді розчулений, сльози котили у нього з очей. А втім, вони текли дуже часто. З причини і без причини. Таким вже тонкосльозим він був. Али він соромився своєї сльозливості, тому затулився рукавом і подибцяв із двору. Та спинився, бо згадав, що ще сьогодні не перерахував книжки. І він вернувся й по драбині витарагунився на горище. Книжок, що стояли рівнісіньким рядком, рядочком, аж любо глянути, було, як учора, як завше – шістдесят дев’ять. Іванові дуже подобалися круглі цифри, то ж він хотів би, щоб їх було сімдесят. Али де взєти оту сімдесяту? У Кукурічках, принаймні на їхній вулиці, книжок ні в кого не водилося. Хіба що в тих хатах, де були школярі й де були підручники. Али красти книжки в дітей – останнє діло. За те можуть і руки поодсихати, як і за будь-яку крадіжку, те Іван добре знав. Він зітхнув. Господи, пошли мені ще одну книжку, попрохав. Та на горищі було тихо, ніхто не відізвався на його прохання.
– Ти не достоїн, Іване, – відповів Іван за Бога і навчіпочки добрався до причілка.
У причілкове вікно він побачив маму. Мама Панаска дивилася кудись убік, на сусідній город, певне, там щось побачила. Іван зненацька подумав, що звідси добре було б скинути цеглину і камінець. Нє, вбити маму гріх, та й похорон діло клопітне, і хто ж тоді доглядатиме його, Івана? Але налякати мона було. Щоби знала, як сварити його, Івана. Та він раптом засоромився і поспішно відвернувся. Підповз навкарачки до книжок. І з найбільшої і найтовстішої, грубезної – «Энциклопедический словарь» – дістав свій найбільший скарб. Його, скарб той безцінний, він колись знайшов на їхній автобусній зупинці, куди в Кукурічки раз на день заїжджає маршрутка. Там лежав журнал, невідомо ким залишений. Журнал (те слово Іван знав, то така товста газета) був з ненашими буквами. Іван узяв його, знічев’я погортав. І раптом спинився вражений. На фотографії, мало не на всю сторінку, стояла чорна, ну, не зовсім чорна, схожа швидше на шоколадну цукерку, дівчина в коротенькому білому платтячку. Те платтячко було аж надто коротеньке, не сягало колін і не прикривало стрункі шоколадні ноги. І по-особливому відтінювало чорноту і красу дівчини. Зверху, у вирізі, з-під плаття випирали краї цицьок, й Іван спершу аж зажмурив очі. Але ті дві чорні диньки, два великих яблука, здавалося, от-от вискочать із платтячка. І просять підтримати їх. Іван несміливо доторкнувся пальцями. А тоді відсахнувся, мовби обпікся. І перевів погляд на лице дівчини. Вона посміхалася, оголюючи рядочки білих-білих зубів. Господи, як вона посміхалася до Івана! А очі, очі її дивилися трохи примружено, насмішливо і… І заклично, наче справді кликала кудись Івана за собою. Він ледве не сказав уголос – я йду. А куди йти? Він озирнувся. На зупинці нікого не було. І на вулиці нікого не видко. Іван ще раз поглянув на вродливе, обрамлене коротко стриженим волоссям (до плечей не дістає), лице. І зрозумів, що йому несила розлучитися і з цим журналом, а головне – з цією дивною, чорношкірою дівчиною. Він ще раз озирнувся. Нікого. Тільки вітер котить вулицею якийсь пожмаканий шматок газети. Шарудить листя (тоді була осінь), і щось таємниче відчувається в цьому шарудінні. Іван хотів було сховати за пазуху журнала, та подумав, що, може, хтось спохопиться, не може не спохопитися від такої дорогоцінної пропажі. Тоді почнуть шукати, покличуть міліціянта, ще, чого доброго, в тюрму посадять. А там, як каже дядько Федось Чупринка, б’ють і плакати не дають. Там садовлять на параші. Що то таке, Іван не відав, та певно, щось вельми страшне. І з людей «пєтухів», півнів роблять, ще й кукурікати заставляють. Іван спитав було – як то: з людини півня мона зробити, а дядько Федось тико сумно засміявся.